УСПІШНИМ ВИЯВИВСЯ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО КІНО 52-Й МІЖНАРОДНИЙ КІНОФЕСТИВАЛЬ У КАРЛОВИХ ВАРАХ, ЩО ПРОХОДИВ У ПЕРШІЙ ДЕКАДІ ЛИПНЯ. З 1956 РОКУ ВІН ВХОДИТЬ ДО ТАК ЗВАНОГО «КЛАСУ А», ЩО СТАВИТЬ ЙОГО ВРІВЕНЬ З БЕРЛІНСЬКИМ І КАНСЬКИМ КІНОПОКАЗАМИ. ТИМ ПРИЄМНІШОЮ СТАЛА ПЕРЕМОГА НА НЬОМУ УКРАЇНСЬКО-СЛОВАЦЬКОЇ СТРІЧКИ «МЕЖА»: ФІЛЬМ ОТРИМАВ ПРИЗ ЗА КРАЩУ РЕЖИСЕРСЬКУ РОБОТУ! ЩЕ ОДНА УКРАЇНСЬКА СТРІЧКА, ДЕБЮТНИЙ ПОВНИЙ МЕТР РЕЖИСЕРА МАРИНИ СТЕПАНСЬКОЇ «СТРІМГОЛОВ» ДЕМОНСТРУВАЛИ НА ФЕСТИВАЛІ Й ТЕЖ НЕ ЗАЛИШИВСЯ НЕПОМІЧЕНИМ. У НЬОМУ ОДНУ З ГОЛОВНИХ РОЛЕЙ ЗІГРАВ ТЕРНОПОЛЯНИН НАРОДНИЙ АРТИСТ УКРАЇНИ ОЛЕГ МОСІЙЧУК. ПРО ЙОГО СТРІМКЕ ВХОДЖЕННЯ В УКРАЇНСЬКИЙ КІНОПРОЦЕС, ЩО НАБИРАЄ ОБЕРТІВ, І РОЗМОВЛЯЄМО З АКТОРОМ У НАШІЙ РЕДАКЦІЇ.
— Олеже Петровичу, в наш час вас відкрила для кіно молодий кінорежисер Вікторія Трофіменко, за-просивши у свій дебютний, але такий талановитий фільм «Брати. Остання сповідь». А до цього ви мали якийсь досвід кінозйомок?
— У вісімдесятих роках минулого століття, ще працюючи актором Тернопільського театру, зіграв Сергія Золотаренка у «Вирі» за однойменним романом Тютюнника. Фільм знімала Київська кіностудія імені Олександра Довженка. Потім на Одеській кіностудії мав дуже цікаву роботу в стрічці «День Маргарити». Коли ж колектив Рівненського театру проголосував за те, щоб я очолив тамтешню трупу, мав їхати в Одесу до Наталі Мотузки на кінопроби. Та й Свердловська кіностудія кликала на зйомки кінофільму «Це було під Ровно». Але відповідальність, що звалилася на мене, коли у 29 років став головним режисером Рівненського театру, змусила забути про кіно.
Відтоді практично не доводилося брати участі у ньому. Окрім хіба що фільму «Один у полі — воїн», який 2003 року ми з нашими молодими акторами та студією «Західфільм» знімали в Карпатах. Згодом українське кіно почало занепадати аж поки не зникло зовсім. Тож коли почалися зйомки «Братів…», усе було наче вперше. Була потужна команда, добрий сценарій і дуже цікава робота.
— Як Вікторія Трофіменко ви-йшла на вас?
— Дію фільму вона перенесла в Карпати. Знімався він українською, тож було важливо, щоб актори не просто знали мову, а відчували її. Тому-то й шукала виконавців ролей у Західному регіоні. Спочатку на роль Войтка пробувався інший актор, але у нього щось не склалось. Мене ж ця робота буквально захопила. Як фільм вийшов на екрани і мав великий успіх, я казав і зараз повторюсь: в нашого кіно знову з’явилася перспектива, як тільки були перекриті шлюзи в Україну російського кіно.
— Відомий наш режисер Олесь Санін сказав нещодавно, що до цього ми були лише сферою обслуговування російського кінематографа.
— Це правда. Технічна база в Україні дуже добра. Тож росіяни приїжджали і за день знімали цілу серію. Наших акторів якщо й запрошували, то на другорядні ролі, але здебільшого обходилися й без них. Тепер у нас з’явилась можливість створювати своє цікаве кіно. Коли знімали в Карпатах «Один у полі — воїн», я бачив ту молодь, яка так прагнула знімати. Бази не було жодної. Така розруха, що нагадувала Донецький аеропорт, але вони своїми камерами творили диво. І ті фільми потім виставлялись на міжнародних кінофестивалях.
Тепер же, коли держава почала підтримувати українське кіно, фінансувати його, з’явилася перспектива і для створення цікавих сценаріїв, і для відкриття нових акторських імен. Нині проходить багато всіляких кастингів, зокрема й на Західній Україні, бо мовний фактор справді стає одним із визначальних.
— Після «Братів…» ви, як мовиться, прокинулися знаменитим: одразу ввійшли до десятки найкращих кіноакторів України.
— Це за підсумками останніх п’яти років.
— Ви замикаєте десятку, але це теж почесно, адже ми вже маємо цілу низку відомих київських акторів, які знімаються від фільму до фільму. З ким ви у компанії на тому Кіноолімпі?
— Здебільшого там справді київські актори. У них, безумовно, більші можливості. Відкриваються нові студії, є телебачення, що знімає серіали. Вони ближче, на підхваті, ніж ті, хто працює в географічній провінції. Але є у десятці найкращих актори, які засвітились у кіно в останні роки. Скажімо, Роман Луцький, що зіграв молодого Якова у «Столітті Якова».
— Розкажіть про ваші нові кінороботи. Нещодавно у чеських Карлових Варах, а цими днями і на Одеському кінофестивалі відбувся прем’єрний показ фільму «Стрімголов» з вашою участю.
— Одразу після «Братів…» була короткометражка «Дідочок» Володі Тихого. Її показували на міжнародних фестивалях у Варшаві, в тій же Одесі, а тернополяни бачили «Дідочка» на торішній «КіноХвилі». Мав ще цікавий епізод у фільмі «Кохана вчителька». За нею були серйозні роботи у дебютному фільмі Марини Степанської «Стрімголов» та кіно-стрічці американського режисера Чад Грація над фільмом під робочою назвою «Доктор Штерн: життя і смерть».
«Стрімголов» демонструвався на кіноринках кількох фестивалів, і його закупила уже низка країн. Для кінодебюту це справді успіх. Коли після завершення роботи кінострічку демонстрували у Держкіно, його голова Пилип Іллєнко привітав творчу групу і зазначив: те, що він побачив на екрані — це «сильне, стильне та глибоке кіно!» Фільм розповідає про молодих людей, що намагаються зробити складний вибір в умовах нашого непростого часу: залишатись в Україні чи шукати кращої долі за кордоном. Випадкова зустріч вирішує все.
— Треба думати, це зустріч з вашим героєм?
— Так. У кінопрокат фільм вийде на початку осені. Маю уже тверду домовленість, що його покажуть в Тернополі, на цьогорічній «КіноХвилі». Сподіваюсь, що у цьому кінопоказі візьмуть участь і режисер Марина Степанська, і актори, що грали головні ролі.
— І остання на цей час ваша кіноробота — це міжнародний кінопроект. Подейкують, що ви вже знімались за кордоном.
— Ні, усі зйомки відбувалися в Києві та іншим містах України, а от знімав стрічку американський сценарист і режисер Чад Грація. Робоча її назва «Доктор Штерн: життя і смерть». Це на дев’яносто відсотків художній фільм, який на документальних фактах відтворює долю лікаря-ендокринолога Михайла Штерна, що проживав в Україні, у 50—70-х роках працював у Вінниці, а потім був засуджений за нібито хабарництво та спекуляцію. Насправді він постраждав за те, що досліджував проблеми сексології, а її, як і сексу, в СРСР «не було». Вчений три роки провів за гратами, а потім його визволення добилися шведські та британські правозахисники…
Це була дуже цікава для мене робота. У створенні фільму брала участь дружна, злагоджена команда, унікальний оператор. Цікавий хід знайшов режисер: усі факти біографії Штерна він пропустив через його обпечений мозок. І мені це довелось зіграти. Зараз фільм на завершенні, очікується, що на екрани він вийде у жовтні. Дуже сподіваюсь, що його також покажуть на нашій «КіноХвилі», і ми запросимо в Тернопіль його режисера.
— Цікавий час почався у вашій творчості, чи не так?
— Безумовно. У мене зараз найбільший дефіцит — це час. Бо і театр не відпускає, і кіно стрімко розвивається, манить цікавими проектами. Досить сказати: якщо цьогоріч держава співфінансує 130 кінопроектів, то наступного року їх буде уже вдвічі більше. Отже, кіно людей цікавить, на нього є попит — і кіноіндустрія на це реагує.
— Що ж, успіхів вам і на сцені, і на екрані.
Розмову вела Галина САДОВСЬКА.
На фото: народний артист України Олег МОСІЙЧУК у фільмах «Брати. Остання сповідь», «Стрімголов» та «Доктор Штерн: життя і смерть».
Фото з архіву Олега Мосійчука