ЦЮ ІСТОРІЮ Я ЗАПИСАВ ВІД ПАНІ НАДІЇ СМАГИ (УХАЧ), ЯКА ПРИЇХАЛА В СЕЛО, ДЕ НАРОДИЛАСЯ І З ЯКОГО ВИЇХАЛА 50 РОКІВ ТОМУ, З МЕТОЮ ВІДШУКАТИ СВІЙ РОДОВІД. ВЖЕ У ПОВАЖНОМУ ВІЦІ ВОНА ЗРОЗУМІЛА, ЩО ЦЕ ПОТРІБНО ПЕРШ ЗА ВСЕ ЇЙ, ЇЇ ДІТЯМ, ЇЇ ОНУКАМ. ПРОПОНУЮ ПРОЧИТАТИ ЦІКАВУ РОЗПОВІДЬ ПАНІ НАДІЇ І ВАМ.
«Народилася я в мальовничому селі Різдвяни. Закінчивши дев’ять класів місцевої школи, подалась учитися до Львова. За скеруванням працювала в Хмельницькій області. Вийшла заміж за доброго чоловіка, разом виховали та вивчили двох доньок, видали їх заміж. Дочекались чотирьох внуків. На Теребовлянщину я приїжджала відвідувати своїх батьків.
Нині перебуваю на заслуженому відпочинку. Похоронила батька і матір. Допомагаю внукам. Одного разу прийшов мій онук Славик зі школи і попросив допомогти написати про наш родовід. Про себе, тата і маму він знав. Про бабусь і дідусів розповіли ми. Знала я ще дещо про своїх діда і бабу по маминій лінії, а про татову родину — майже нічого. Цікавість взяла гору. Тата і мами не було в живих, спитати ні в кого. А чому я ніколи не цікавилась родоводом?
Приїхавши у рідне село Різдвяни, почала шукати старожилів, яких залишилось дуже мало. Допомогли мені Марія Кравець, Ганна Лужняк, Марія Янісь, Люба Бурда. Вони знали деякі подробиці від своїх батьків і бабусь.
Красиве моє село Різдвяни. Розкинулось воно по обидва береги річки Серет. Дві гори заросли зеленими соснами. Зведено багато добротних будинків.
Капличка стала окрасою вулиці Героїв Небесної Сотні (колишня Спортивна). Тут часто збираються односельці і жителі сусідніх сіл, щоб помолитись за воїнів АТО, за волонтерів, за всіх українців, які несуть тягар війни. А коли від каплички ідеш в сторону Зубова, то бачиш замість одного обійстя невеликий горбик землі. І мало хто знає, що тут жив лірник Іван Рибак. Це мій прадідусь по татовій лінії.
Походив Іван із с. Дарахова. У Різдвянах він одружився з Іриною (кликали її Юрина). Від народження Яньо (так його називали в селі) був сліпим. Сам невисокого зросту. Замість очей — великі ями, але обличчя було привітне, добре. Він не бачив, але мав сильне чуття, яким розпізнавав людей, котрих знав. Старожили пригадують, що він міг сам, з паличкою, зайти в Зарваницю на відправу. Одного разу односелець Григорій, який приїхав кіньми до Зарваниці, відпочивав перед молитвою. Побачив здалека Яня і тихесенько собі сидів, навіть не рухався. А той здалека йому: «А ти коли сюди, Гриньку, приїхав?» І разом пішли по святих місцях.
Часто хлопчаки хотіли його перевірити. Якось один ліг перед ним на дорозі десь за 50 метрів. Підходить Яньо ближче і каже: «Киш, киш з дороги, нерозумне хлопчисько». Тоді хлопці повірили, що він бачить без очей. Літом і восени люди працювали на городах. Іван йшов у поле, то до кожного вітався: «Дай, Боже, вам щастя». Він справді «бачив», точніше відчував людину здалека, знав город кожного. По господарству все робив. Бог дав йому дар усе відчувати.
Також мав дар водолаза, коли хтось утопився, то кликали Яня. Витягував потопельників і по сусідніх селах. Іван пірнав під воду і нишпорив по дні річки, поки не знаходив тіла, а тоді витягував його на берег.
Але трапився такий випадок, після якого чоловік перестав бути водолазом. У Різдвянах втопився Дмитро Гвізон. Коли Іван зайшов у річку Серет, то дуже довго не випливав на поверхню. Люди, які чекали на березі, думали, що він потонув. Але через деякий час Іван витягнув потопельника і сказав, що більше не буде цього робити. Його розпитували чому, що сталося під водою, але той не хотів сказати. А люди різних пояснень собі понавигадували.
Але найбільший Божий дар Івана — гра на лірі. Різдвянський лірник зачаровував своєю майстерністю. Сумні й веселі мелодії слухали сусіди, односельчани, подорожні. Входив у спілку лірників. То була організація самоучок, ініціативних, згуртованих, обдарованих. Вони завжди бували у Зарваниці, на святій землі, на відпустах і відправах. Своєю грою величали Бога, а парафіяни давали їм милостиню.
Це були лірники з інших областей України. Іван був за старшого. Часто збиралися у його хаті. Тут лунали журливі пісні про сирітську долю, сумні про життя бідної вдови, ліричні про кохання бідних, яким не дозволили побратися, про тяжку долю неньки України. Лірники так майстерно їх виконували, що ніжна мелодія пісні спонукала вірити у кращу долю, на силу боротися за життя, бо воно дане Богом. Не треба опускати руки навіть у найтяжчих ситуаціях.
Заробляли вони на хліб музикою і співом. Ходили по багатих людях в Теребовлі, по графських домах області. Це було жебрацьке життя (на наш погляд), але водночас змістовне, цікаве, своєрідне.
Часто з ним ходила і Юрина, щоб допомогти в дорозі. Виростили Іван з дружиною сина Михайла, дочок Зосю і Мілю. Михайло пізніше жив у Львові, мав синів Зеня і Богдана. Зося мала чоловіка Юстина, їх було заслано в Сибір. А Мілька залишилася на обійсті. Одружилась Міля з Микитою Ухачом. Його батьки були із Бессарабії. Тому і прізвисько одержав «Бессараба», яке потім і на дітей перейшло. В Емілії з чоловіком народилося троє дітей: Андрій (кликали Василем), Віра, Іванна (кликали Янка).
Любив своїх онуків Яньо. І поки він жив, вони не бідували.
Помер Іван Рибак приблизно в 1939 році, точної дати ніхто не пам’ятає. Похований у Різдвянах на старому цвинтарі. Правда, вже точно могили ніхто не покаже. Назавжди замовкла ліра Івана Рибака.
Яка ж доля його сім’ї, його рідних?
Чоловік Мільчин пропав на війні в 1943—45 роках безвісти. Залишилось троє сиріток. За дровами вдова ходила через річку в ліс. Кладки навпроти їхнього городу не було. Восени жінка дуже простудилася, чомусь за себе зовсім не думала, не лікувалась і померла. Троє Іванових онуків були на Юрининій голові. Робити на полях вже сама не могла. Трохи допомагали лірники, бо брали її з собою, і вона жебракувала. Так вигодувала Андрія (Василя), Вірку і Янку.
Життя дуже змучило Юрину. Якось лягла ввечері, заснула і вже не прокинулася. «Легка смерть, — казали сусіди. — Та хіба мало настраждалась за життя?» Мабуть, Юрина випросила її у Бога, бо хто ж мав доглядати жінку, якби злягла. Відійшла за межу Юрина приблизно у 1959 році, похована в Різдвянах на старому цвинтарі поряд зі своїм Яньом і донею Мілею.
А внуки Вірка й Янка поїхали в Донецьку область. Спочатку трохи приїжджали в Різдвяни, а потім зв’язки обірвались. «Де вони нині? Як живуть їхні діти і внуки?» Ці думки часто непокоять мене, Надію, дочку Андрія. Шукала їх, але, напевно, діти одружились, змінили прізвища.
Мій батько Андрій жив у Різдвянах, одружився з переселенкою з Польщі Катериною. Побудували хату, виховали і вивчили мене, свою єдину дочку. Як я вже казала, батьки відійшли за межу, а я проживаю у м. Деражні Хмельницької області.
Отож сьогодні у селі тільки невеличкий горбик землі, на вулиці Героїв Небесної Сотні, нагадує, що тут жив мій прадід — різдвянський лірник Іван Рибак зі своєю родиною і часто на тому обійсті лунала чарівна й прониклива мелодія ліри».
Записав Андрій МІЦ,
студент IV курсу факультету філології та журналістики ТНПУ ім. В. Гнатюка.
Фото з вільних джерел