Вільне життя

Сумна мелодія старої скрипки

Нині, на щастя, переважна більшість батьків помічає у своїх діток музичні здібності ще в ранньому віці — й ті стають учнями музичних шкіл, а найталановитіші — музучилищ, консерваторій… А колись, на початку минулого століття, у довоєнні й післявоєнні важкі роки хто здібностям приділяв увагу? Та й музичних шкіл майже не було. Не те що сьогодні — в кожному райцентрі та ще й в окремих селах.

Але й тоді, в скрутні часи, Божий дар не дрімав, пробивався міцним паростком крізь цілину злиднів і біди. Талановиті діти однаково проявляли себе. Здебільшого вчилися самотужки, а інколи брали приватні уроки в маститих музикантів.

…Микола успадкував талант до гри на скрипці від батька, а той — від свого батька. Ще маленьким бережно брав Миколка дідову скрипку і з недитячим благоговінням награвав якісь свої мелодії. «О, та з нього люди будуть! — радів дід Максим. — У мене вдався…»

І коли Миколка підріс, дід почав серйозно вчити його гри на скрипці. Бо в батька Григорія на це часу не було — він мав багато справ у великій господарці. Але Микола знав, що як батько іще парубкував, то навіть на весіллях грав. І з мамою на весіллі в сусідньому селі познайомився. Дід розповідав, що грав собі Гриць на скрипці, за людьми спостерігав — і раптом впала йому в око дівчина красива. Тож сказав товаришам, що наступний танець вони гратимуть без скрипки, й пішов запрошувати цю дівчину.

Гості ж, зачувши мелодію, почали обурюватися: чому, мовляв, скрипки не чути? Заснув скрипаль чи що? Аж бачать: він із їхньою Ганею танцює! Згодом і за дружину її взяв. Щоправда, батько дівчини радив їй не йти заміж за музиканта. Навіть пісню цитував: «А з музики, як з маляра ой, нема дома господаря». Та батько помилявся, бо Гриць був і музикантом добрим, і господарем вдатним. Але якби навіть це було не так, Ганя батька не послухала б. Адже вродливий скрипаль відразу припав їй до серця. Душу виймав своєю музикою. І всі дівчата заздрили Гані. Особливо тоді, коли таки стала Грицевою дружиною і пішла в сусіднє село за невістку.

…Минули роки. Вже й син Гриця і Гані — Микола також на скрипці не гірше від діда й батька грає, і на дівчат задивляється. А дідова стара скрипка так і зачаровує дівочі серця. І серце Марії, дівчини із сусідньої вулиці, розтопили скрипкові чари.

Щовечора на вигоні над Дністром збиралася сільська молодь на музики. Хоч увесь день юнаки й дівчата важко працювали, проте й танцювали до півночі. Бо ж молодість невтомна, на годинник не зиркає.

Шістнадцятирічна Марійка та на рік старший від неї Микола не могли набутися одне з одним. «Молоді ще, — переживала Марійчина бабуся, — а водяться так, ніби завтра до шлюбу підуть…»

Та хто брав до уваги бабусине бурчання? Миколі й Марійці здавалося, що вони народжені одне для одного. Бо й дівчина теж мала музичний хист, дуже гарно співала. І коли виводила своїм кришталевим голосочком: «Ой не світи, місяченьку, не світи нікому — тільки світи миленькому, як іде додому…» — у Миколиному серці зацвітала весна.

Однак радість молодих була недовгою. Їй підрізала крила війна. Та навіть тоді Марійка з Миколою мріяли про спільне майбутнє. Знали, що обов’язково будуть разом. Але в 1944-му Миколі виповнилося 18 років — і він пішов на фронт, поповнивши лави наймолодших солдатів цієї війни.

Жінки з діточками, плачучи, проводжали чоловіків на збірний пункт у сусіднє село. Йшла разом з усіма й Марійка. А її думи пекло одне: «Що буде зі скрипкою?» Микола казав, що скрипку надійно заховала його сестра Дарина, запевняв, що жодна куля не дістане її. «От закінчиться війна, Марійко, — і ти обов’язково знову почуєш мелодію моєї скрипки», — говорив коханій Микола, пригорнувши її. І дівчина вірила йому. Вірила, як своєму серцю, й навіть не могла подумати, що почує мелодію Миколиної скрипки аж через… 68 років.

…А війна лютувала. Спершу від Миколи надходили вісточки часто, згодом — рідше й рідше, а потім перестали. Відтак батьки отримали повідомлення, що їхній син пропав безвісти. І саме тоді скінчилася війна. Пишним цвітом заквітували сади, зустрічаючи живих героїв. Водночас рідні оплакували загиблих. Оплакували й Миколу, бо жодних новин про нього не було.

Минули роки. Дід Максим помер. Скрипка, схована Дариною, чекала свого маестро. Батько Григорій навіть не виймав її зі сховку, бо не до скрипки йому було. Так і померли вони з Ганною, не діждавшись сина з війни. Марія ж часто навідувалася до Дарини, сподівалася почути втішні новини, але їх не було. Тож і вийшла згодом заміж за нелюба — батьки наполягли. А сина свого Миколою назвала.

Коли колисала маленького, наспівувала:

«Тече вода, тече вода,
тече вода із-під дуба.
Бідна моя голівонька, вийшла за нелюба.
А я і не можу нелюба любити.
Що ж я буду із нелюбом
всю ніч говорити?»

Та якось жила Марійка, душу піснею відігрівала, про синочка піклувалася, безкінечною сільською роботою душевний біль тамувала. І минула її молодість, зрілість, літа стали до заходу життя хилитися. Тоді, в 1991-му, й прийшла до Дарини вісточка від Миколи. Писав, що живий-здоровий, після закінчення війни закинула його доля до Сполучених Штатів Америки. Розповідав, що на війні познайомився з дівчиною Олею з Волині, вона винесла його, пораненого, з поля бою, життя врятувала. Тож коли Микола отримав змогу втекти до Америки, взяв із собою Олю. Там вони побралися, вивчилися. Не закопав Микола свій талант у землю — все життя на скрипці грав та інших навчав. І все життя тужив за старою дідовою скрипкою. Ночами вона йому снилася: і на фронті, й на чужині. Не вірив, що ще колись візьме її до рук.

Коли Дарина принесла Марії листа від Миколи, та розхвилювалася так, що й слова не могла вимовити — тільки сльози котилися невпинно з очей. Урешті прошепотіла: «Добре, що живий…»

А незадовго в Україну приїхала дружина Миколи Ольга. Побувала в рідні на Волині, а потім навідалася і до Дарини. Микола ж приїхав у 2012-му, на 86-му році життя. Щойно ступив на рідне подвір’я, спитав у сестри: «Де скрипка?» То були перші слова, котрі почула Дарина від брата.

«Є, братчику, є, — втішила. — Ніяка куля не дістала її» — і подала Миколі стареньку дідову скрипку. Він бережно взяв її тремтячими руками, а зі старечих очей котилися сльози і падали на інструмент.

«Треба Марію покликати», — сказала Дарина й одразу ж пішла до воріт. «Обов’язково треба покликати», — мовив Микола наче сам до себе. І полилася сумна мелодія дідової скрипки. І спліталися в ній жаль за втраченим коханням, біль пережитого та сподівання на розуміння і прощення.

«Ой не світи, місяченьку, нікому, нікому —
Тільки світи Миколечці, як іде додому», —
співала 85-річна бабуся Марія під тужливу мелодію скрипки коханого.

Їхня розлука тривала 68 років. Не збулися мрії закоханих — війна-розлучниця завадила. Та Марія не шкодувала ні за чим: вони з чоловіком виховали сина, збудували дім, дерево посадили. Та хіба ж одне? Великий сад виплекали…

У Миколи з Ольгою дітей не було. Будинок вони не звели, сад не посадили, бо вік звікували в чужому помешканні без клаптика орної землі поруч. Де було дерева садити? Та навіть якби була земля, то хіба гріла б вона їх так, як рідна? Та ні, ніколи…

Марія ПОЖАРНЮК.

с. Кривеньке Чортківського району.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини