Вільне життя

В’ячеслав ХІМ’ЯК: «ТЕАТРАЛЬНА ПЕДАГОГІКА ПОДІБНА ДО… ХІРУРГІЇ»

ЧЕРВЕНЬ ДЛЯ ПЕДАГОГІВ ВИПУСКНИХ КЛАСІВ І КУРСІВ — ЩЕМНА ПОРА ПРОЩАНЬ. НА САМОСТІЙНУ ДОРОГУ ВИХОДЯТЬ ЇХНІ УЧНІ ТА СТУДЕНТИ, А НАСТАВНИКИ БАЖАЮТЬ, ЩОБ ВСІ ВОНИ ЗНАЙШЛИ СЕБЕ В ЖИТТІ, В ПРОФЕСІЇ, ЩОБ ДОЛІ ЇХНІ СКЛАЛИСЬ ЯКНАЙКРАЩЕ. ОСЬ І ЗАВІДУВАЧ КАФЕДРИ ТЕАТРАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА ТЕРНОПІЛЬСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ПЕДУНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ В. ГНАТЮКА, ПРОФЕСОР, НАРОДНИЙ АРТИСТ УКРАЇНИ В’ЯЧЕСЛАВ ХІМ’ЯК ВИПУСТИВ ЧЕРГОВИЙ АКТОРСЬКИЙ КУРС.

ЙОГО ДИПЛОМНОЮ РОБОТОЮ З АКТОРСЬКОЇ МАЙСТЕРНОСТІ СТАЛА ВИСТАВА «ВЛАДА ТЕМРЯВИ» ЗА П’ЄСОЮ Л. ТОЛСТОГО. МОЛОДІ АКТОРИ ГРАЛИ ЕМОЦІЙНО, ЩИРО, ЧИМ ВИКЛИКАЛИ ЗАХОПЛЕННЯ ПЕРЕВАЖНО СТУДЕНТСЬКОЇ ПУБЛІКИ. А ПОТІМ БУЛА ПОДЯКА НАСТАВНИКУ. І ЗНОВУ ЕМОЦІЇ, СЛЬОЗИ, БАГАТО КВІТІВ. І ЧИ НЕ ВПЕРШЕ ЗАГАЛОМ ВЕЛЕМОВНОМУ ПРОФЕСОРОВІ ЗАБРАКЛО СЛІВ. ЦЕ БУВ ТОЙ МОМЕНТ, КОЛИ НАВІТЬ ЧОЛОВІКИ НЕ СОРОМЛЯТЬСЯ ЗРАДЛИВОЇ СЛЬОЗИ.

МИ ЗУСТРІЛИСЬ ЧЕРЕЗ КІЛЬКА ДНІВ ПІСЛЯ ВИСТАВИ, ЩОБ ПОГОВОРИТИ ПРО НЕЇ — І НЕ ТІЛЬКИ.

В’ячеславе Антоновичу, досі ви вишукували своїм студентам на дипломні роботи маловідомі п’єси, але, як правило, мудрі, добрі, світлі. А цьогоріч звернулися до «Влади темряви» — важкої, складної навіть для зрілих акторів, і дуже вже трагічної: у тій темряві жодного просвітку. Чим обумовлений такий вибір?

— По-перше, студенти мають вчитися на гарній літературі. Не думаю, що знайдеться хтось, хто скаже, що Л. Толстой поганий літератор, що це погана п’єса. По-друге, ситуація, в якій загрузли сьогодні не лише ми, а й інші країни, це хіба не соціальна проблема? Тої ж Росії, приміром. Ось подивімось, які вони в реальному житті, наші войовничі сусіди. Як можна тата побити, дитину свою закопати, як можна мамі ляпаса дати, отруїти чоловіка? Так, в ім’я любові, заради свого добробуту. Але як же тоді десять заповідей Божих? Головний герой усіх їх порушує, проходить всі ці щаблі до пекла. Напевно, він відсидить, бо стільки зробив зла, але чи прийде до нього щире каяття? Оте внутрішнє очищення, на мій погляд, важливе для суспільства. П’єса ніби каже: задумайтесь, люди! Вам звітувати перед дітьми та онуками, перед Господом урешті.

Очевидно, на вибір п’єси вплинуло і те, що цей курс мав потенційні можливості її зіграти, на кожен персонаж були актори.

— Безперечно. Кращої п’єси, як «Влада темряви», мені під руку не потрапило, щоб розходилась на весь курс, на акторські індивідуальності. Вони на п’ятому курсі, й це уже маленькі творчі особистості. Тож у мене була можливість просто це закріпити. Скажімо, Оксанка Яцишин, яка грала в казці «Чари прадавнього лісу» королеву, причому доволі успішно, у «Владі темряви» зіграла бабусю. Актриса, яка грала у «Бабках-бабусях» бабусю, тут зіграла закляту Онисію… Я бачу, як вони виросли.

І що ж їх далі чекає? Чи вже мають роботу?

— Тут є проблема, звичайно. Мені зателефонували з Чернівців, що мають два місця чоловічих. Подзвонили з Коломиї, з Дрогобича, що теж мають по два місця. Але мої випускники не дуже налаштовані їхати. Якби наш театр сказав увечері, що бере усіх їх до себе, вони, напевно, танцювали б на Театральному майдані до ранку. Бо знають цей театр і його акторів, тут виросли. Але таке нереально. Це тільки з першого випуску взяли дванадцять акторів. Проте так не може бути щороку. Це ж якою трупа має бути.
Скажу так: вони конкурентоспроможні. Я зробив усе, що міг: навчив того, що знаю і вмію. Тому переконаний: хто захоче працювати, хай пробує. Я ще можу комусь порекомендувати того чи іншого випускника, попросити, щоб взяв, скажімо, на рік, придивився до нього. Але далі вони мусять самі пробивати собі дорогу. Таке життя.

У наш театр хтось потрапить?

— Сподіваюся. Але одиниці, як показує практика попередніх років. Шкода мені, що багатьох не беруть. Серед них є дуже здібні. Скажімо, Юля Сушко — надзвичайно обдарована дівчина: танцює з шести років, на пуантах стоїть, вміє імпровізувати, в екстримі почувається, як риба у воді. Чи Ваня Жук з Волині, з Ківерців. З того села вийшло багато людей мистецтва. Хлопця привела до мене його бабуся, активістка художньої самодіяльності. «Мені нарадили, що ви його можете навчити бути артистом», — сказала. У нього справді великий акторський потенціал. Я щиро бажаю усім своїм випускникам щасливої долі у вибраній професії.

Це вже яка за рахунком вистава, яку ви поставили зі студентами?

— Тридцята. Щоправда, вони недовго живуть, відходять разом з черговим випуском.

Сумно від того?

— Звичайно. Праці вкладаєш багато, а виставу зіграють кілька разів — і вона відходить. Але така специфіка роботи режисера-педагога.

Вам не радять підібрати й поставити якусь виставу в нашому театрі? Тим паче, що попереду ювілей.

— Радять. Я ще думаю. З одного боку, вперше ставити виставу в «дорослому» театрі в 70 років і зіграти у ній якось незручно. Та й клопітно, бо то не тільки творчий процес, а й організаційний. А з іншого боку, я зможу поставити виставу не гіршу, як роблю це зі студентами. Тим більше, що вже у тому віці, коли можу сказати щось своє — і так, як я думаю.

Проте розумію: складні, глибокі п’єси (а я, якби взявся, то саме за таку) нині нікого не цікавлять. Так, ми живемо тяжко, так, нас у житті дістають проблеми, а тут ще театр виносить їх на сцену. Але саме на таких ростуть актори. Адже це аксіома: гарних акторів роблять гарні п’єси. На поганеньких не розженешся. До них, на жаль, актори звикають, думають, що вже Бога за бороду піймали. А Він тим часом відвертається, бо не приймає лінощів навіть у побуті, не те, що в творчості.

Ви на викладацькій роботі вже понад двадцять років. І скільки акторів за цей час підготували?

— Чотири випуски в музичному училищі та в педуніверситеті це вже п’ятий. Разом близько ста випускників.

З них залишилася у професії п’ята частина, третя?

— Думаю, що більше. Тільки у нашому театрі працює до тридцяти моїх учнів. Ще п’ять — у театрі актора і ляльки. Грають вони також на сценах Києва, Львова, Чернівців, Дрогобича… Хтось працює на режисерській роботі, хтось знімається в кіно або сам створює його, хтось пішов на викладацьку роботу. А «Богема» і воює, і вистави ставить…

Відомий «кіборг» Андрій Шараскін на псевдо «Богема» теж ваш учень?

— Так, із першого мого випуску, в якому навчалися і Папуша, і Малінович, і Оксана Іванків… Багато моїх випускників уже знімаються в кіно. Так, нещодавно Олександра Алексєєва затвердили на головну роль в історичному серіалі про Данила Галицького.

А що професорові Хім’яку дає ця робота з молодим поколінням акторів?

— Я чимало років сам був актором, багато працював. Лягав спати під ранок. Любив читати книжки — художні та спеціальні. Колись давно мріяв стати режисером, навіть вступав до Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого на режисерський факультет. Смішно, але не добрав півбала — і не пройшов. Може, то моя доля така.

Коли Михайло Форгель запропонував поєднати акторську роботу з викладацькою, спочатку довго вагався. Проговорився про свої сумніви Федорові Стригуну, а він порадив: «Іди, може, то якраз твоє». За ті 23 роки, що на викладацькій роботі, міг би зіграти ще багато помітних ролей. Хоча ніби й не обділений ними. За цей період у мене були і Тев’є-молочник, і «Євангеліє від Івана», і «Житейське море»… Може, й справді не треба було грати так багато, як було раніше. Тобто акторство не відійшло від мене зовсім.

Але більшу частину часу тепер займає саме викладацька робота. Вона подарувала мені таку віддушину і такий приплив сил. Діти ж різні приходять. Ти їх починаєш любити, приручаєш, а потім несеш за них відповідальність. Я вірю в кожну дитину, яку беру під свою опіку. Минає рік за роком, і бачу, як вони розкриваються. А на таких ось дипломних випускних виставах переконуюся, що з них таки виходить щось путнє. Мене це тішить.

Так, це важка робота. Ти засукуєш рукави, як хірург, і торкаєшся своїми руками серця, а може, й душі. І як у лікаря, тут головне правило: не нашкодити, але допомогти дитині розкритися, навчити її перевтілюватися: чи це буде за Станіславським, чи за Лесем Курбасом — не має значення. Бо, власне, за отим перевтіленням ми і йдемо в театр. Тепер, на жаль, це відходить, про перевтілення все менше й менше думають актори. Міняють костюми, але ролі штампують, як мовиться, на один копил. Проте це вже не творчість, а виробництво, якому, переконаний, не місце на сцені.

Отже, мав рацію Федір Миколайович Стригун: педагогіка — це таки ваше?

— Я уже звик до цієї роботи. Вважаю, що театральна педагогіка — одна з найскладніших професій. Розумію, що дуже складна робота у хірурга, особливо, коли це нейрохірург, коли йому доводиться з’єднувати нез’єднуване. Чи залізти зі скальпелем в око. Це теж, напевно, дуже складно. А тут — душа. Невидима, невловима — і така ранима…

Що далі: новий набір, нові студенти…

— Щойно отримали рішення атестаційної комісії про магістратуру. Тобто, готуватимемо тепер і магістрів. Хоча… Не знаю, навіщо акторові так багато тих іноземних слів: ти актор або не актор. Буває, що вже на другому курсі видно: це актор. А буває, що й на п’ятому він не проглядається. Багато важить ще везіння. Був таким собі студентом, а потрапив у театр: одна роль, друга, третя… Чоловік повірив у себе, і трапляється диво. А ти дивуєшся, як таке могло статися. Або ж навпаки: відмінник. Раз не помітили, другий — і настає розчарування, актор опиняється на третіх ролях.

Окрім везіння, є ще така пані, як Хотіння. Без любові, без хотіння, без доброго фанатизму, бажання бачити себе саме на сцені теж важко досягти успіху. Цьому треба присвятити себе. Повірте, не всім добре, коли в сім’ї є актор. Переконався на власному досвіді. Хоча мені дуже пощастило з дружиною: вона завжди розуміла специфіку моєї роботи. Але, напевно, їй було дуже важко, коли ми, скажімо, їхали на два-три місяці на гастролі, а вона залишалася з двома дітьми. А моя професія публічна. Хтось аплодує, хтось двічі квітку винесе — і починаються розмови… Тож актору дуже важливо мати надійний тил.

Цих житейських речей теж навчаєте своїх вихованців?

— Ми говоримо про всі аспекти творчості. У нашій професії дуже часто від «погоди» в сім’ї залежить і «погода» на сцені. Я бажаю своїм випускникам, щоб усі їхні мрії і сподівання неодмінно збулися.

І вам, В’ячеславе Антоновичу, подальших успіхів у педагогіці та нових яскравих ролей на сцені. Дякую за цю розмову.

Галина САДОВСЬКА.

Фото Миколи ВАСИЛЕЧКА

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини