Вільне життя

Заворожений лис

Старовинний Урманський став. Десь від Золочева лине сюди річечка Золота Липа. Спочатку незначним струмочком, поступово набираючи сили зі всіляких дрібних допливів. Біля Урмані на Бережанщині, призупинена греблею, вона розливається широкою та ще довшою водоймою. Непомітний у звисаючих вербових вітах, я з фотооб’єктивом полював на чайок, які раз по раз падали на воду і щось у ній виловлювали. Поруч під навісом сидів тутешній сільський голова Євген Степанович.

«О, скільки побувало на цій греблі рибалок та мисливців — і високого начальства, і рядових шукачів пригод…» Кількадесят років він трудився в лісництві, був свідком багатьох мисливських історій. Одну таку усмішку-бувальщину повідав і мені. За сюжетом вона схожа на ту, що була колись видрукувана в книжках і неодноразово звучала по радіо, коли горе-стрілець пальнув у зайця, а той як занявчить …і на телеграфний стовп.

Було це за старих компартійних часів, коли діяла та, що стала анекдотом, страшна машина буро. Запускали в неї людину, а назад виходило лайно. І навпаки, вчорашнє лайно, нікчема, пройшовши її жорна, ставав людиною, цебто начальником. Над первинним осередком крутилися трибки машини вищої, над нею — районна, а там обласна, республіканська — аж до Політбюро. Так що всі, яким би поважним цабе ти не був, ставали заручниками тої машини. Вихідний лише один — неділя — і кілька державних свят на рік. Працювали всі, працювали багато. На ті принизливі трудодні селянин прожити не міг, то ще трудився до сьомого поту на присадибній ділянці. Тож не було часу на гриби та ягоди, риболовлю і полювання. Та й нероб усіх брали за барки: ану, йди сюди, дармоїде! Це тепер на одного бідного зайчика п’ять люф і ліс кишить грибниками…

У районного начальства теж була невелика віддушина. Її заповнювали мисливською вилазкою з добрячою чаркою на завершення. І ось дивина, при тій диявольській машині всі чомусь жили дружніше і веселіше, ніж нині. Казали: «Бога нєт!», а люди тихцем варили кутю і пекли паску. Проголошували: «В Совєцком Союзє сєкса нєт!», а звідкілясь бралися діти. До Урмані тоді щонеділі з Бережан прибувала елітна мисливська команда. Стріляли не заради м’яса і хутра, а, так би мовити, для спортивного інтересу. У місцевому лісництві для окраси тепер стоять лиш опудала вепра та общипаного фазана зі своєю курочкою. А тоді звірини було більше. Привертала увагу й руда лисиця з розпушеним хвостом. Вона і надихнула двох жартівників на влаштування мисливської вистави: використати те опудало як підставну качку, хай, мовляв, той горе-мисливець, кому випаде, сприйме її за живого звіра. Гра мала бути дуже тонкою і виваженою: вогнепальна зброя — це не іграшка, тут і до біди недалеко. Першому секретареві вирішили сказати в останню мить, а то, дивись, накладе вето на веселу затію, перестрахується, адже за все, що трапляється в районі, відповідальність, хай і не безпосередньо, все ж на ньому. Цапом-відбувайлом ухвалили зробити прокурора. На Понтія Пилата він, образно кажучи, аж ніяк не тягнув: низенький, щуплий, в окулярах, але добродушний і з почуттям гумору. Мисливськими трофеями ніколи не відзначався, тож хай вполює хоч опудало.

Вибрали місце для тої вистави — урочище Пробукарів у лісі за річкою. Там зручний пагорб, на якому мав би з’явитися лис, а за ним неглибока впадина. У ній ховатиметься імпровізований ляльковод і приводитиме в рух опудало лиса. Набої, замість дробу, начинили дрібно нарізаними шматочками гумки зі старих трусів. Залишалося непомітно для прокурора замінити заряди в його патронташі. Раненько кількома машинами відбули до Урмані. Після нічного снігопаду дорогу завчасно прогорнули, «газик», де мав сидіти горе-мисливець, щось не заводився. «Нумо, допоможіть мені, Петровичу», — звернувся до нього один з тієї начальницької когорти, який мав вести машину. Довго вовтузилися, пробували — мовчала клята залізяка. Прокурор і подумати не міг, що так було задумано. Зброю і все решта було вже завантажено в салон. Саме в ці кілька хвилин і належало замінити набої. Коли один із змовників подав умовний знак, мовляв, усе гаразд, автомобіль на диво зачмихав, загуркотів. Поки всідалися, водій тривожно прошепотів своєму колезі: «Славку, набої всі до одного замінив? Ой, дивися, тут до біди недалеко…» Той кивнув головою, тамуючи сміх.

Ті, що мали собак, подалися далі, відпустили хортів, нехай нишпорять у заростях, може виженуть яку звірину під дула дубельтівок. Інші, котрі їхали в «газику», відокремилися: переконали прокурора, що там, за довгим пагорбом, багато лисячих нір, ще восени бачили. Ледь зайняли місця — хтось крикнув: «Дивіться, лисиця!». І справді із-за кучугури прямо перед прокурором у снігу майнув рудий пухнастий хвіст, а потім показалася і гостра мордочка. Прокурор аж упрів від несподіванки — така вдача! Так-сяк протер запітнілі окуляри, прицілився і пальнув. Лис здійняв хмарку снігової куряви і щез. «Мабуть, влучив», — хвилюючись подумав стрілець. Але руде хутро знову з’явилося на видноті. Постріл, перезарядка і знову, відразу з двох стволів. Лис беркицнувся в сніг. Коли мисливець загнав у канали ще два набої, рудий розбишака знову з’явився над білим насипом, але вже за кілька метрів збоку. «Та скільки ж їх тут?» — бурмотів украй збентежений стрілець, — і все бабах та бабах. Аж доки не спорожнів увесь патронташ.

«Петровичу, в кого ви там так гатите?» — почулися голоси і зліва, і справа. «Та ви що, не бачите, там цілий виводок!..» Пішли всі дивитися, скільки ж звірини набив цей везунчик. Гребінь насипу геть усіяний сірими цятками подрібненої гумки. У прокурора окуляри самі полізли на лоба, не міг утямкувати, що то таке. Аж доки не зійшов на засніжений гребінь і не глянув униз. Там, прикріплений до дощечки, лежав його стражденний лис. А поруч, схопившись за живіт, качаючись у снігу, корчився зі сміху той, кого звали Славком. Тут до прокурора нарешті дійшло. Хтось інший, мабуть образився б, почав з’ясовувати стосунки. А він, добряк за вдачею та ще й не позбавлений почуття гумору, теж безсило опустився на сніг поруч з опудалом і разом зі всіма став реготати.

Підійшли мисливці з основної групи. Їхні собаки з лісу на лінію вогню нічого не вигнали. Єдиним трофеєм на всю компанію виявився лис, та й той прив’язаний до дощечки. Кожен, хто додавався до гурту, розібравшись, що тут сталося, заливався сміхом. І хоч похвалитися справжніми мисливськими набутками ніхто не міг, традиційний розбір операції тривав і, мабуть, був найвеселішим за роки полювання. Регіт котився по всій Урмані. Хтось із палких шанувальників Івана Франка почав декламувати його «Фарбованого Лиса»: «Гей, хто в лісі не буває, той не чує, той не знає, як живе Микита-лис…» Розповідь про цю пригоду довго подорожувала з вуст в уста. Дійшла, як бачите, і до мене. Звичайно, я в своїй розповіді подав вигадані імена, додав якісь дрібні деталі. Але що було, те було, і свідок цьому урманський сільський голова Євген Наконечний.

Василь БУРМА.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини