У «КАЛИНІ» ЗА 26 ЛИПНЯ ПРОЧИТАВ «СПОГАДИ ПРО ДІВЧИНУ-СОНЦЕ», ЯКІ МЕНЕ ДУЖЕ ОБУРИЛИ. ЯК ЧОЛОВІКА І БАТЬКА. БО ДЕ Ж ТАКЕ ВИДАНО, ЩОБИ ХЛОПЕЦЬ ПІДНЯВ РУКУ НА ДІВЧИНУ?! НІКОГО БИТИ НЕ МОЖНА, ЛЮДИ ДОБРІ, БО ЦЕ СВІДЧИТЬ ПРО ВАШУ СЛАБКІСТЬ, НЕМІЧНІСТЬ, НЕБЕЗПЕЧНУ ДЛЯ СУСПІЛЬСТВА ХВОРОБУ, ЯКЩО ХОЧЕТЕ.
Розумію, що це проблема виховання. Але через таких, м’яко кажучи, невихованих чоловіків дівчата-сонця дуже швидко гаснуть. Замість того, щоби світити своїй сім’ї, зігрівати і радувати чоловіка й дітей.
Автор листа, який мене так зачепив, ще, певно, дуже юний. Але бачите, як зворушливо, ніжно заговорив, коли втратив кохану дівчину. Тільки тепер уже пізно каятися і шкодувати про свій вчинок. Дурна буде та дівчина, якщо пробачить і повернеться. Бо якщо чоловік ударив раз, то вдарить і вдруге, і втретє. Таких треба гнати від себе далеко.
Не знаю, звідки взялися прислів’я на кшталт «Б’є – значить любить», «Небита жінка — як неклепана коса», «Жінка небита — як хата невкрита» й інші. Бо ж українці споконвіків шанували своїх дружин, матерів своїх дітей, берегинь роду. Батьки мусили берегти дівчат до вінця, а чоловіки жінок — до кінця, — так заповідала народна мудрість.
Як, скажіть, змиритися батькам із тим, що їхню дитину б’є чоловік, якому вони довірили її любити й шанувати? Від такого серце може розірватися на шматки! Ніхто з нас не може мати права на іншу людину, як на свою власність. Бо всі ми — вільні.
А ревнивим людям я взагалі заборонив би створювати сім’ї, бо вони хворі й часто небезпечні. Вони прирікають на муки найближчих, найдорожчих. Ревнивці ніколи не йдуть із сімей, що було б логічно, а натомість мучать свої половинки.
…Мені ця тема дуже болить, бо й мою донечку, котра була сонцем, погасив її коханий нелюд. Вона, бідна, терпіла його знущання, не зізнавалася нам, батькам, приховувала від чужого ока синці на руках, тремтіла від страху, коли він затримувався на роботі. Схудла, нерви собі зіпсувала… Бо, каже, любила. Хоча не розумію, якою має бути любов, щоби її не можна було вибити із серця кулаками…
Але терпець у моєї доні таки ввірвався. Після чергової безсонної ночі, коли чоловік пішов на роботу, вона зібрала речі, дитину і приїхала до нас. І хоча з нами живе молодший син зі своєю сім’єю, ми і дочку прийняли. Богу дякувати, місця в сільській просторій хаті всім вистачає.
Коли син почув, як настраждалася його сестра, поїхав до міста й добряче начистив пику швагрові. Бив його просто на роботі, при співробітниках — і ніхто за деспота не вступився. Видно, всі добре знають його вдачу.
Скажу більше — навіть його батьки, а наші свати стали на бік моєї дитини. Сваха попросила в нас вибачення за свого непутнього сина. Запевняла, що не так його виховувала.
Нині моя дочка розлучена. Її колишній чоловік до дитини не признається. А його батьки телефонують, приїжджають навідати внука. Так і живемо — одним, як дочка жартує, колгоспом. Поволі в її випаленій жорстокістю душі починає проростати віра в те, що все буде добре. І ми в це віримо.
БАТЬКО.
Теребовлянський район.
Фото з вільних джерел