Вільне життя

І В ПОЛОНІ НЕ ВТРАЧАЮТЬ МУЖНОСТІ

ЗА ОФІЦІЙНИМИ ДАНИМИ, НИНІ У ПОЛОНІ БОЙОВИКІВ «ДНР» ТА «ЛНР» ПЕРЕБУВАЄ 133 УКРАЇНСЬКИХ ВІЙСЬКОВИХ ТА ЦИВІЛЬНИХ ОСОБИ, ТРОЄ З НИХ — НАШІ КРАЯНИ Й УСІ — БІЙЦІ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ, З ОДНІЄЇ 56-Ї ОКРЕМОЇ МЕХАНІЗОВАНОЇ БРИГАДИ: ОЛЕКСІЙ КОДЬМАН, ВАСИЛЬ ГУЛЬКА ТА ВОЛОДИМИР БАЧИНСЬКИЙ. У ПОЛОН ПОТРАПИЛИ У СЕКТОРІ «М» ПІД МАРІУПОЛЕМ ПІД ЧАС ВИКОНАННЯ БОЙОВОГО ЗАВДАННЯ. ПРО ЦЕ РОЗПОВІВ БАТЬКО ОЛЕКСІЯ СЕРГІЙ ЮРІЙОВИЧ КОДЬМАН. ВІН ПРИЙШОВ У РЕДАКЦІЮ РАЗОМ З МАМОЮ ВАСИЛЯ ГУЛЬКИ ЗИНОВІЄЮ ІГОРІВНОЮ НИРЕК. ЇХНІ РОЗПОВІДІ ПРИВІДКРИЛИ ЩЕ ОДНУ БОЛЮЧУ СТОРІНКУ ЦІЄЇ ВІЙНИ — СТАНОВИЩА НАШИХ ПОЛОНЕНИХ НА ОКУПОВАНОМУ ДОНБАСІ.

Сергій Юрійович, зрештою, як і Зиновія Ігорівна, дослідили долі своїх синів не тільки по датах, днях, а й навіть по годинах. Олексій Кодьман, 1986 року народженння, був призваний до війська під час п’ятої хвилі мобілізації в лютому 2015-го. Після відповідної підготовки з травня був у зоні АТО. У липні мав відпустку, а 12 листопада разом з Василем Гулькою та Миколою Іовим з Бердянська пішли на бойове завдання в районі Павлополя — і не повернулися. У полон потрапили об одинадцятій годині в четвер, а вже у п’ятницю вранці волонтери знали, що всі троє перебувають у підвалах Донецького СБУ. Невдовзі у «Ютубі» з’явився ролик «Привіт із Донецька», де їхні діти зі слідами побоїв на обличчях запевняли, що з ними все гаразд…

С. Ю. Кодьман їздив у Донецьк, надіючись випросити в бойовиків сина. Ніби й була надія. До списку на один з обмінів потрапили і Олексій, і Василь Гулька. Але щось трапилось — і замість шести полонених обміняли того разу лише трьох. Наші були серед тих, хто залишився. Поки хлопці перебували в Донецьку, то зрідка писали батькам, інколи навіть телефонували. Але з червня 2016-го зв’язок обірвався.

— Вісімнадцятого числа Василько подзвонив мені востаннє, — тамуючи біль, згадує Зиновія Ігорівна. — Просив берегти себе, берегти Софійку, молодшу сестричку. Сказав: «Мамо, ти мусиш мене дочекатися». Він знає, що в мене слабке здоров’я, і переживає. А ще попередив: якщо більше дзвінків не буде, значить він не може телефонувати.

Олексій Кодьман зателефонував батькові днем пізніше, 19 червня 2016-го. Відтоді — жодного дзвінка. І листи надходять украй рідко, хіба, коли Міжнародний Червоний Хрест переправить, чи з якоюсь іншою оказією. Батьки знають, що сини їхні тепер перебувають у Макіївці, в СІЗО. Коли його відвідувала Надія Савченко, Сергій Юрійович побачив сина серед інших в’язнів. А потім Надія привезла вісточку від Олексія та його фотографію. Отак і дізналися про умови перебування в СІЗО. Там строгий режим, раз на тиждень водять митися, щодня двогодинна прогулянка в закритому дворі та дві години увечері є можливість подивитися телевізор.

Передати синам якусь посилку вкрай важко. Навіть Міжнародному Червоному Хресту це складно зробити. За більш ніж рік із часу переведення наших хлопців у макіївське СІЗО це вдалося зробити лише двічі. І то один раз цю місію взяв на себе представник СБУ Володимир Рубан: зібрав посилки полоненим у бус і через свої канали особисто завіз їх хлопцям. Тепер і він зробити цього не може, бо після того як супроводжував Надію Савченко за лінію розмежування, у нього забрали перепустку.

— Та попри все, — каже Зиновія Ігорівна, — наші хлопці тримаються мужньо. У мого Василька 19 серпня — день народження, йому виповниться 33 роки. Це вже другий день народження він зустрічає в полоні. У нього є дівчина — вона його чекає і мене підтримує, є старша сестра Ірина (вже заміжня) і молодша Софійка, їй тринадцять, двоє племінників Таня і Юрчик — ми всі його дуже любимо і чекаємо. Знаєте: коли прийшла повістка, ми просили його, щоб не йшов на війну, адже він наш із Софійкою — єдиний годувальник. Їздив на заробітки, щоб полегшити наше життя. Міг іще раз поїхати. А він сказав: «Як не я, то хто?» І пішов на фронт… Думаю, він нині відчуває, як ми його любимо та чекаємо. Гірше тим полоненим, кого на волі зреклися рідні…

Виявляється, є і такі, це здебільшого вихідці з Донбасу, від яких відмовилася родина. Зиновія Ігорівна розповіла, що на прохання одного з полонених телефонувала його сестрі, а та й слухати не захотіла про брата, а тим більше хоч якось йому допомогти. А Сергій Юрійович Кодьман дав мені прочитати листа від іншого полоненого. Він пише: «Мечтаю вернуться к прежней жизни: жить, как раньше, гулять, работать, рыбачить… Обуви нет никакой, нет куртки, нет свитера, а зимой здесь очень холодно и регулярно водят на прогулку. В чем буду ходить после лета, не знаю». Хлопець звертається до «мамочки», щоб обізвалась. І попри все запевняє, що все буде добре, та залишає свою адресу.

Лист недавній, датований липнем цього року, а передав його батькам, у яких діти в полоні, священик із Московського патріархату. Дуже хочеться вірити, що милосердя «батюшки» на тому не закінчилось і він знайшов можливість передати хлопцеві щось з одягу та взуття, адже в СІЗО працюють духовні чада його церкви і вони, мабуть, не відмовили б священику в такій просьбі. Бо з волі це зробити нині вкрай важко. Червоний Хрест посилок не приймає, хоч, як каже Сергій Юрійович, вони шукатимуть можливість допомогти бранцеві.

Треба сказати, що і Сергій Юрійович, і Зиновія Ігорівна не сидять, склавши руки, не чекають пасивно своїх синів з полону. Вони активно борються за їхнє звільнення: контактують з нардепом Іриною Геращенко та СБУ, зустрічалися з місією ООН, пікетували посольства західних країн, спонукаючи їх прилучитися до звільнення українських полонених. 18 серпня минулого року, напередодні Дня Незалежності, зустрічались і з Президентом України Петром Порошенком.

— І що ж він вам сказав? — запитую.

— Казав, що не лягає спати, щоб не думати про полонених, і що в справі їх визволення «ми вже на фінішній прямій». Хотів би тепер з ним зустрітися, подивитися в очі і запитати: де ж та фінішна пряма? — з гіркотою мовив Сергій Юрійович.

— Нам кажуть, що все тепер у руках Путіна, — додає Зиновія Ігорівна, — що це він утримує наших дітей як заручників у своїх торгах з Україною.

— Тому-то ми й домагаємось, щоб обмін полоненими вивести з Мінського процесу, — продовжує С. Ю. Кодьман, — та включити його в гуманітарне питання, і щоб ним займалися люди, з якими по той бік лінії розмежування хотіли б говорити. А ще прагнемо, щоб Верховна Рада ухвалила закон про військовополонених. Тоді в наших дітей буде зовсім інший статус і зовсім інші міжнародні процедури врегулювання цього питання. Але для цього треба визнати Росію агресором…

І ще одне промовисте зізнання матері: «Ми знаємо, що хлопці там голі, босі, голодні, але духом не падають. Кажуть, що не можна здаватися, що вони готові ще посидіти, аби тільки нашою була перемога».

Красномовна відповідь усім тим, хто живе на мирній території, влаштовує свої справи, просиджує вечорами у барах і за чаркою розглагольствує, як би треба було закінчувати цю війну. Як і тим, хто готовий на мир будь-якою ціною. А до всіх тих, кого хоч трошки зачепить ця розповідь, одне прохання: майте в молитвах цих хлопців: і тих, що в окопах, і тих, що в полоні. Молімось, щоб вони живими повернулися додому — і якомога швидше! А Василеві Гульці побажаймо, якщо уже не цей, то наступний свій день народження зустріти удома з рідними.

Галина САДОВСЬКА.

На фото: Олексій КОДЬМАН (вгорі) та Василь ГУЛЬКА.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини