Я розплющив очі й побачив білі лікарняні стіни, а за вікном — клапоть блакитного неба. Недавно віддзвенів Першовересень. Полінка перейшла б у третій клас.
Але Поліна та моя кохана Оксана майже два роки, як пішли зі світу. Автомобільна аварія… Кожного дня після їхньої загибелі я картав себе за те, що не впильнував найдорожчих. Впав у страшну депресію. Друзі завели мене до психотерапевта, але ні його поради, ні ліки не могли вгамувати мій біль.
Ми були такі щасливі, мали стільки мрій і планів. Я хотів повезти кохану в Париж, бо вона ще до одруження мріяла побувати в цьому місті. Ми б фотографувалися біля Ейфелевої вежі й купували знайомим сувеніри. А ще нам дуже хотілося народити Поліні братика. І я був упевнений: так би сталося, якби не…
Я рідко провідував їхні могили — мені там хотілося вити від розпачу. Тож я лише подумки розмовляв з найдорожчими. Бажав їм доброго ранку, розповідав, як минув день. Вони тільки усміхалися мені з фотографій. Мабуть, їм там добре, на небі.
І вирішив, що мені треба піти з цього життя. Написав родичам прощальну записку й пояснив, що хочу якнайшвидше побачити Оксанку й Полінку. А тоді сів за кермо автомобіля, розігнався і, заплющивши очі, спрямував машину в дерево на узбіччі дороги.
Але, певне, поруч були мої кохана і доня, бо я не загинув. Отямився в лікарні і відразу намацав очима шматок небесної блакиті та золотаву верхівку берези. Мою історію вже знав увесь медичний персонал, тому лікарі та медсестри мовчали й винувато ховали очі. Тільки лікар сказав, що мені неймовірно пощастило. І є надія, що обійдеться без операції.
…Богдана приступила до чергування на третій день мого перебування в лікарні. І вона була чимось не схожа на своїх колег-медсестричок. Богдана не ховала від мене погляду. Її очі дивилися мені прямо в душу.
Заговорила до мене першою. Запитала, чи мені не соромно за свій вчинок, адже через свою слабкість я змушую страждати померлих.
— Повірте, вони мучаться через вас, пане Іване. Бо ж бажають вам щастя і душевного спокою, а не такого трагічного кінця, — пояснювала мені ця медсестра. — Ви ж бентежите їх, змушуєте перейматися земним життям. А в них уже зовсім інша подорож. Вони у вічності.
— У чому ж тоді сенс мого існування? — запитував її я.
— Треба йти далі й всміхатися попри сльози, — відповіла Богдана.
Ми довго з нею говорили. І я дізнався, що Богдана п’ять років намагалася врятувати сина від раку. Ви-прошувала і позичала гроші. Але, попри всі старання мами і медиків, хлопчик ніяк не одужував. Після похорону єдиного сина Богдана залишилася сама, як палець. Вона молилася і питала Бога: «За що?! Як бути?» І їй, як і мені, хотілося покинути земне буття. Та вона зціпила зуби й пообіцяла собі: буде сильною заради сина. Адже він не любив, коли мама плакала.
— Ми повинні бути мужніми, адже вони, наші рідні, спостерігають за нами. Подумайте, хіба б ви бажали такого життя своїй дружині після вашої смерті? — запитала мене Богдана.
Після тієї розмови я зрозумів, що мені треба виплисти з океану власного болю. Намагаюся знаходити малесенькі радощі в кожному дні. Знову почав займатися улюбленими справами: ходити на риболовлю, збирати гриби, читати детективи. Так, мені гірко, коли погляд зупиняється на фото Оксани й Поліни, але я тішу себе, що в небі за мною стежать аж три янголи-охоронці.
Записала Ілона АНДРОЩУК.
Фото з вільних джерел