УПРОДОВЖ КІЛЬКОХ ВИХІДНИХ, ЩО ВИПАЛИ ДО ЦЬОГОРІЧНОГО ДНЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ, НА ТЕРНОПІЛЛІ З ПРЕЗЕНТАЦІЄЮ СВОГО НОВОГО РОМАНУ «ТРОЩА» ПЕРЕБУВАВ ВІДОМИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК ВАСИЛЬ ШКЛЯР. ВЕЛЕЛЮДНІ ЙОГО ЗУСТРІЧІ ІЗ ЧИТАЧАМИ ВІДБУЛИСЯ В КІЛЬКОХ МІСЦЯХ ТЕРНОПОЛЯ, У ЗБАРАЖІ ТА КОЗОВІЙ. Я Ж СЛУХАЛА ЙОГО РОЗПОВІДЬ ПРО НОВИЙ ТВІР У КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКОМУ ЦЕНТРІ «ПОСТУП ПРОСВІТИ» ТЕРНОПІЛЬСЬКОГО МІСЬКОГО ОБ’ЄДНАННЯ ТОВАРИСТВА.
Свій виступ Василь Шкляр почав з пояснення, що означає слово «троща», яке стало назвою його нової книжки. Так галичани називають очерет. Складна драма, що відбувається в романі, значною мірою розгортається в очеретяних заростях над Стрипою, куди енкаведисти під час облави заганяють бандерівців-підпільників. Але це слово має і глибше значення: це катастрофа, це бійня, це смерть, це трощення людських доль, життів, характерів.
Після виходу «Чорного Ворона», зазначав письменник, його часто просили написати щось подібне про УПА. Але оскільки він не любить повторюватись, то ходив, їздив, гортав усілякі протоколи — шукав якусь надзвичайну історію, яка могла б лягти в основу майбутньої книжки про повстанців. Ті пошуки привели його на Тернопільщину. Неподалік Купчинців, що в Козівському районі, письменник, власне, й побачив трощу — безперервні болота, зарослі очеретом. Москалі туди не потикалися — боялися, але загнали в очерети бандерівців, де всі вони й погинули окрім одного, героя роману. А в Багатківцях Василеві Шкляру показали хату священика Їжака, яка ще збереглася. Там, виявляється, писав свою другу частину книжки про отаманів-холодноярівців Юрій Горліс-Горський.
Коли ж побував у Ладичині Теребовлянського району, звідки родом сотник Галицької армії Осип Станімір, про якого він писав у романі-бестселері «Маруся», то зрозумів, що «це не випадковість», що звідси йому «вже не вибратись», так міцно тримала його ця тема.
— Клубок нервів, крові, надзвичайно глибоких переживань буквально тримали мене, — розповідав Василь Шкляр. — Надзвичайно багато уваги приділяю в романі анатомії зради, бо без зрадника тут не обійшлося. Кожен мій твір побудований на документальному грунті. На моє щастя, збереглися детальні протоколи допитів повстанців.
Мене надзвичайно вразив факт: якщо виявляли зрадника, то СБ знищувало всю його родину. У випадку із зрадником з «Трощі» ліквідації підлягали його мати і сестра, і брат-повстанець, і двоє маленьких братів. СБ ОУН була дуже жорстокою, нещадною. Мене це шокувало, адже як можна вбивати малих дітей. Хоча потім зрозумів: інакше тоді не можна було. Ці діти багатьох бачили, могли знати повстанців і видати їх. Якщо подарувати їм життя, вони могли навести на інших підпільників. І могло загинути більше дітей, ніж цих двоє. І хто скаже, де тут вища правда? А потім, цих дітей використовувала більшовицька влада, яка виховувала з них маленьких розвідників: під виглядом пастушків, грибників вони збирали інформацію. Кагебістська машина вкорінювалась у нашу свідомість. Легко кидала тінь на невинну людину, а з негідника робила позитивного чоловіка.
Так, власне, починається моя «Троща». Відсидівши своїх 25 літ, повертається мій герой, ні, не додому, куди йому було заборонено їхати, а на схід України і поневіряється там. Та якось він забрів на цвинтар і побачив могилу свого товариша-повстанця на прізвище Тимчак. Для всіх він нібито загинув у 1947-му, а тут виявляється, що помер лише два роки тому, а на фотографії він у радянській офіцерській формі з орденом на грудях… І заполонюють мого героя спогади, він заново переживає усе пережите та переосмислює ту трощу, через яку довелося пройти…
Я запитувала письменника, які перші відгуки про його новий роман? Сказав: коли поставив останню крапку, чомусь здригнувся і сказав сам собі: «Я це зробив!» Лауреат Національної премії імені Т. Шевченка Михайло Андрусяк пообіцяв прочитати книжку за тиждень, але наступного дня телефонує і повідомляє: сів читати й не зміг відірватися до останнього слова, тож прочитав за ніч. Одна пані сказала, що «Троща» сильніша за «Чорного Ворона», хоча Василь Шкляр заперечив: не знає, чи може бути щось сильніше. Це просто інший твір.
Відтак письменник відповів на інші запитання тернополян. Зокрема, розповів про те, як працює над книжками. Довго писав їх від руки, присягався, що не доторкнеться до комп’ютера, був такий забобонний, що рука із серцем на прямому зв’язку. Але один чоловік, галичанин, подарував йому комп’ютер — «хай постоїть, як іграшка». Він справді довго стояв, а потім письменник почав на ньому гратися — і втягнувся. Тож тепер свої книжки набирає. Якогось графіка роботи не має. «Я, мабуть, велике ледащо. Можу все літо ловити рибу. Але коли берусь до роботи, то працюю як навіжений — без вихідних і відпочинку», — розповів В. Шкляр.
Коли запитали його про спонсорів, сказав, що йому поталанило, бо жодного разу не скористався їхньою допомогою. Він ще пише, а видавці вже пропонують свої послуги. Поталанило, що його книжки виходять великими накладами і швидко розходяться поміж людей, адже для письменника найважливіше, щоб його твори читали. Пощастило, що не взяв жодної нагороди від держави…
Оскільки Василь Шкляр пише на теми, які практично ще не мають висвітлення в українській художній літературі та дуже дражливі для частини суспільства, тому письменник переконаний: їх не можна писати на рівні фантазії, бо буде багато опонентів. Треба ставити все на міцну документальну основу. Допоміг В. В’ятрович, дав зелену вулицю до архівів СБУ. «А там такі томища — і не читані! Ця сволота думала, що вона вічна, і не знищила їх», — зазначив Василь Шкляр.
Супроводжував письменника у поїздці по Тернопіллю його давній друг і побратим тернополянин Іван Басюк, який, до речі, консультував пана Василя щодо галицького діалекту й за це йому є подяка у книжці. Він і розповів, як Василь Шкляр став… галичанином. У 1947 році, коли на Східній Україні був черговий голод, його дідусь по мамі приїхав у наші краї, щоб розжитись якимось зерном. Назбирав мішечок кукурудзи і повіз додому. Сам по поверненню помер з голоду, але та кукурудза допомогла вижити його доньці, мамі Василя, котра, вочевидь, й передала своєму синові галицький дух та галицьку непокору.
Так і хочеться сказати: дивні діла Твої, Господи. Ти проводиш людей через такі химерні історії і приводиш їх до того призначення, задля якого покликав їх до життя.
Галина САДОВСЬКА.
Фото Василя БУРМИ