ДОНЕЧЧИНА. МАРІУПОЛЬ. МІКРОРАЙОН «СХІДНИЙ». 24 СІЧНЯ 2015-ГО. СУБОТНІЙ РАНОК. І РАПТОМ… ПОЧИНАЄ ВІДБУВАТИСЯ ЩОСЬ ДОСІ НІКИМ НЕБАЧЕНЕ. РОЗУМІННЯ ТОГО, ЩО ЦЕ — ВІЙНА, ВПИВАЄТЬСЯ ЛЮДЯМ У СВІДОМІСТЬ МИТТЄВО. ВОДНОЧАС ЗІ СНАРЯДАМИ ТА ЇХНІМИ УЛАМКАМИ, ЩО КОЛОШМАТЯТЬ УСЕ ДОВКІЛ. 31 ЛЮДИНА ГИНЕ. ПОНАД 130 ОСІБ ОТРИМУЮТЬ ПОРАНЕННЯ. ПОРУЙНОВАНІ 374 БУДИНКИ, В ЧИСЛІ ЯКИХ ТРИ ШКОЛИ, ДВА ДИТСАДКИ. ЗГОРАЮТЬ 62 АВТОМОБІЛІ. МАЙЖЕ 30 ПІДПРИЄМЦІВ ЗАЗНАЮТЬ ЗБИТКІВ. І ВСЕ ЦЕ — ЗА ЧОТИРИ ХВИЛИНИ «ГРАДОБОЮ».
«Потепліло від думки, що не самі»
Нині про це жахіття нагадують хіба сліди від осколків на стінах і завбачливо заклеєні скотчем шибки, бо раптом почнеться знову… Масивом гуляють люди. Мами катають у візочках «дітей війни». Старші дітлахи бавляться в пісочницях, гасають на роликах і розповідають: уночі чули постріли. Не віриться, що за якихось 150 метрів від нас крайня вулиця міста, названа на честь Героїв України, далі — таблички з написом «Міни», а за 10 кілометрів — повністю зруйноване горезвісне Широкине.
Гуляємо масивом із головою Лівобережної райдержадміністрації Віктором Очеретиним. Він розповідає, що «Східний» — спальний масив, тут десятиліттями отримували квартири працівники металургійних комбінатів. До війни в мікрорайоні мешкали 35 тисяч осіб. Нині їх на тисячу менше. Вартість житла тут знизилася щонайменше втричі — трикімнатну квартиру можна купити за 8—10 тисяч доларів.
— Дякуємо Богу за те, що це трапилося в суботу, — каже Віктор Миколайович. — Ви тільки уявіть: усі ці дев’ятиповерхівки були без вікон і дверей. Якщо в дім залітав снаряд, то руйнував три-чотири квартири, а будинки довкола залишалися без шибок. Через розбиті сходові марші одні люди не могли спуститися зверху, інші — піднятися до своїх помешкань. На вулицях лежали загиблі. Продавців на ринку повбивало просто за прилавками. Серед убитих — сім’я з трирічною дитиною. Приїхали до дідуся на вихідні. Він залишився живий…
Блискавично, за словами голови, на біду відгукнулися військові, поліція, працівники металургійних комбінатів — вони попервах цілодобово забивали вікна плівкою. Правоохоронці й військові швидко взяли все під контроль. Хоча люди масово полишили свої квартири, Віктор Очеретин запевняє: не було зареєстровано жодної крадіжки.
У п’ятій школі до обстрілу навчалася тисяча учнів. Певний час після її відновлення на уроки приходили понад 30. В одному із садків снаряд врізався просто в харчоблок, зруйнувавши два поверхи. Ремонти на масиві «потягнули» на 65 мільйонів гривень.
— Дякуємо всім, хто тоді відгукнувся, — провадить далі Віктор Миколайович. — А відгукнулися навіть ті, хто й не знав, мабуть, де той Маріуполь. Із багатьох міст, у тому числі із Західної України, нам почали привозити все необхідне для ремонту квартир, теплі речі. Тоді ми зрозуміли, що не самі…
І на цій фразі кремезний дорослий чоловік починає ковтати сльози. Оговтують його вітання перехожих. В одного з них, уродженця Хмельниччини металурга Василя Готка, згоріла внаслідок обстрілу машина.
— А компенсації, кажуть, не буде, — скаржиться чоловік, — бо нема механізму, Верховна Рада не ухвалює відповідного закону. Але якось переживемо… — і додає вже оптимістичніше: — Ви скажіть там у себе, що в нас немає ніяких сепаратистів, що всюди висять жовто-блакитні прапори. Нехай люди приїжджають до нас.
Вітається із Віктором Очеретиним іще одна жіночка. Це пенсіонерка Валентина Пижикова, котра все життя пропрацювала на «Азовсталі» і 35 років мешкає на «Східному», тобто з початку його заснування. Жінка ставить побіля ніг пакети з покупками і починає пригадувати горезвісний ранок «чорного січня»:
— Сидимо з сином на кухні, п’ємо чай. Раптом щось заторохтіло. Ми навіть не розуміли, що діється. «Застрибав» столітровий акваріум. Усі шибки — вщент. У нас — шок. Дивлюся — снаряд у сусідньому домі застряг. Холодно, бо ж мінусова температура надворі. Почали збирати скло. Думала, до кінця життя не зберемо. Але відразу заводяни плівку привезли. Потепліло від думки, що ми не самі. А вже наступного дня до церкви стільки всього навезли з інших міст! Нам безкоштовно вставили шибки.
Пані Валя зізнається: страх нікуди не подівся, бо на околицях постійно пострілюють. Тішить лише те, що до Маріуполя повертаються його мешканці. Ще би підприємці повернулися, магазинчики повідкривали б…
Утомлені війною
Дорогою до храму Святого рівноапостольного князя Володимира, в якому під час першого і, молімося, аби останнього обстрілу Маріуполя містилася локація з надання допомоги для постраждалих, зупиняємося біля меморіалу пам’яті загиблих 24 січня 2015 року. Оддалік — скульптура жінки, котра пригортає до грудей дитинку й дивиться туди, де… сходить сонце і звідки ніхто не чекав загрози. Композицію поставили бійці з «Азову».
У храмі Віктор Очеретин купує жменю свічок і роздає нам, журналістам, аби ми засвітили їх за мир у місті Марії. У вічі впадають низенькі підсвічники — вони для діток, для тих, котрі згодом творитимуть мирне майбутнє рідного міста.
На дошці оголошень — інформація про те, що настоятель храму Михайло Красулін може особисто побесідувати з людиною, якщо вона має в цьому потребу. І про те, що при церкві діє недільна школа. На подвір’ї храму граються на майданчику діти. Підростає молодий садок. Там же — клітки для павичів та папуг. Священик вирощує цих життєрадісних барвистих птахів, дарує їх мирянам. До Володимирського храму люди приходять не тільки на літургії — вони тут гуляють, відпочивають.
— Наша церква, Богу дякувати, не постраждала, — розповідає чергова Лариса Скворцова. — А прихрамові будівлі зачепило. Бачите, ось у цьому вікні між подвійним склом застряг осколок. Ми залишили його як нагадування про це жахіття…
Сюди приходять із ближнього блокпоста наші солдатики. Тож отець благословив мене пити з ними чай. Коли хтось із хлопців заходить помолитися, свічку поставити, я пропоную йому попити зі мною чаю. Спершу вони дивувалися: для чого? Пояснила, що ви, хлопчики, в чужому місті, тож я, як мама, хочу вас пригостити…
Є в храмі ще одна новація від отця Михайла: на Великдень він дозволяє вдарити в дзвони всім, хто бажає. Дорослі й діти вишиковуються в чергу. І це так неймовірно приємно усвідомлювати, що твій дзвін чують у кожному дворі мікрорайону!
…У тих дворах люди часто згадують Бога. І дуже неохоче — січневу біду 2015-го, бо сльози душать. А треба сміятися і жити наперекір усьому. На одному міжбудинковому подвір’ї, яке саме облаштовують у рамках проекту «Затишний двір» (це подарунок від мерії новоствореним ОСББ), люди навперебій запевняють нас, що дуже доброзичливі, не скандальні й завжди раді гостям. І «бандерівців» ніскілечки не бояться. Сміх від цього «відкриття» висушує і наші сльози. Маріупольці розповідають про діток, які в них народилися за три останні роки, про свято двору, що відбувалось нещодавно. З конкурсами, подарунками, кашею, звареною просто неба…
Розуміємо, що люди втомилися од війни, скучили за святами, за розвагами. Голова ОСББ будинку №3 на вулиці Київській Ірина Єрмакова запрошує нас до відремонтованого під’їзду. Пояснює, що 10 відсотків від вартості того чи іншого дрібного ремонту збирають мешканці, а 90 — фінансує міський бюджет. На один міні-проект виділяється не більш як сто тисяч гривень. Тепер мешканці чекають на заміну освітлення в під’їзді.
Крім того, за словами Ірини Олександрівни, ОСББ укладає контракт із міською радою на п’ять років підтримки, протягом яких влада зобов’язується профінансувати зі скарбниці міста п’ять проектів-конструктивів, як-от перекриття даху, заміна вікон тощо.
* * *
…Увесь день розмовляємо з маріупольцями українською. Вони з нами — російською. Час од часу виникає бажання обійняти їх.
— Дай, Боже, вам здоров’я, — бажає на прощання Віктор Очеретин.
— Ангела-хранителя вам, — зичить Лариса Скворцова.
Воістину: один Бог на небі, один народ, одна Україна.
На фото авторки: меморіал загиблим; Віктор ОЧЕРЕТИН проводить журналістам екскурсію «Східним».