МОВ СОЛОВ’ЇНИЙ СПІВ, МОВ БІЛИЙ КУЩ ТРОЯНД, МОВ ЗІРКА, ЩО НІКОЛИ НЕ ГАСНЕ. УСІ ЦІ ВИШУКАНІ ПОРІВНЯННЯ — ОДНІЙ ЖІНЦІ, СОЛОМІЇ КРУШЕЛЬНИЦЬКІЙ. НАЙЧАРІВНІША «ЧІО-ЧІО-САН», НЕПЕРЕВЕРШЕНА «САЛОМЕЯ», НЕЗАБУТНЯ «АЇДА», НЕПОВТОРНА «ГАЛЬКА», ЄДИНА В СВІТІ «ДЖОКОНДА», ІДЕАЛЬНА «БРУНГІЛЬДА», ВРАЖАЮЧА «ВАЛЬКІРІЯ», ВИНЯТКОВА «ЛОРЕЛЕЯ» — СТІЛЬКИ ВИСОКОГО ГАТУНКУ ЕПІТЕТІВ, ЗНОВУ УСЕ ЇЙ, СЛАВЕТНІЙ СПІВАЧЦІ, АКТРИСІ, ЯКА СТВОРИЛА І ПОКАЗАЛА НА БАГАТЬОХ СЦЕНАХ СВІТУ ВИСОКОХУДОЖНІ ОБРАЗИ. ЗА ВИСЛОВОМ ВІДОМОГО ІТАЛІЙСЬКОГО МУЗИКОЗНАВЦЯ РІНАЛЬДА КОРТОПАССІ, НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ НА ОПЕРНИХ СЦЕНАХ СВІТУ ЦАРЮВАЛИ ЧОТИРИ СПІВАКИ — РУФФО, КАРУЗО, БАТТІСТІНІ, ШАЛЯПІН. І ЛИШЕ ОДНА ЖІНКА СПРОМОГЛАСЯ СТАТИ З НИМИ ВРЯД І ПОТІСНИТИ ЇХ НА ВИСОКОМУ ОЛІМПІ — СОЛОМІЯ.
Народилася в селі над Стрипою, у Білявинцях Бучацького повіту. Батько Амвросій був сільським священиком і прихильно ставився до галицького демократичного руху. Може, тому як небажаного в тодішньому духовному середовищі, його переміщували з однієї парафії на другу. Для родини з восьмома дітьми такі переїзди були важкими, витратними. У Білій, де остаточно осіли Крушельницькі, батько організував сільський хор, грав на скрипці і читав в оригіналі Гете та Шиллера. Тож не дивно, що, побачивши потяг Соломії до музики, до пісні і відчувши в ній прихований талант, всіляко допомагав тому бутону пробитися на світло і розцвісти. Інші діти ходили до польської школи (українських у Галичині тоді не було), а Соломію вчили приватні педагоги, зокрема Микола Мороз, студент університету. Опановувати музику, грати на фортепіано почала з семи років. Згодом у Тернополі при товаристві «Бесіда» організували хор. Майбутня оперна співачка теж потрапила до нього. На одному з великих концертів, приурочених роковинам Тараса Шевченка, вона блискуче виконала альтове соло. Усе єство юної Соломії рвалося до музики, до творчості. Тож уже заручена, вона раптом відмовила нареченому, бо той вважав, що жінка мусить сидіти вдома при дітях і господарці, а не роз’їжджати з концертами.
Потім була Львівська консерваторія. Батько вліз у борги, а вдома ще була, як кажуть, купа дітей, і кожного треба було прилаштувати в цьому житті. Ще студенткою вона дебютувала в опері «Фаворитка» Доніцетті. Це був перший тріумф, схвальні рецензії в пресі. Та майбутня зірка рвалася увись. Поїхала вчитися до Італії, знову ж за позичені 2000 ринських. Часом переривала навчання, їздила до Львова, щоб заробити співом якусь, образно кажучи, копійчину. Польська публіка спочатку холодно, навіть вороже ставилася до слави якоїсь там русинки з бідної попівської сім’ї, преса про її творчість писала непривітно. Та ось у Варшаві на п’ятисотій виставі Станіслава Монюшка «Галька» лід остаточно розстанув. Успіх був нечуваним. Особливо зворушила всіх Соломія тим, що привезла із притулку св. Франциска першу виконавицю ролі Гальки — посивілу Валерію Ростковську. Посадила в свою ложу, і публіка знай зиркала то на одну, то на другу артистку.
Прославилася Крушельницька у Відні. Драматична музика Ріхарда Вагнера дуже складна для виконання, на ній, за словами співачки «не один актор карк скрутив». Та вона подолала цей бар’єр з такою досконалістю, що після спектаклю вкрай зачаровані шанувальники, розпрягали коней з карет, самі влазили в хомути, мовляв, сідай, богине, ми самі тебе відвеземо. Інша історія з «Мадам Баттерфляй» Джакомо Пуччіні. Прем’єру з Розіною Сторкіо в головній ролі міланці освистали. Композитор заново перекроїв свій твір і став просити Соломію проспівати провалену партію. «Ну як я, струнка та висока, можу грати тендітну, маленьку японську жінку? Чи не шукаєте ви, маестро, ще однієї невдачі?» Ризикнули, і успіх був неймовірний. Відтоді говорили, що українська співачка врятувала італійську оперу. Коли в Аргентині святкували сторіччя своєї державності, в урочистій ораторії співати гімн держави запросили саме Крушельницьку.
У багатьох країнах побувала наша землячка. На увесь світ вісьмома мовами линуло її солов’їне сопрано. Але свою, рідну, вона ніколи не забувала. Де тільки траплялося, співала українських народних пісень. Гастролюючи в Петербурзі, на запрошення самого імператора, вона потрапила в царський палац. І на завершення концерту заспівала «Вівці мої, вівці». Самодержавець не скупився на похвали, а в кінці запитав, якою то мовою вона співала. І Соломія гордо відповіла: «Мовою мого народу, українською!» Відповіла, хоч «малоросійськоє нарєчіє» було тоді по суті поза законом. Перед Другою світовою Крушельницька приїхала на батьківщину. А тут, як його охрестили комуністи, «золотий вересень», радянські війська перейшли Збруч. З нової держави співачка за кордон вирватися вже не могла. Її славу всіляко силкувалися применшити, затьмарити. Та хіба покриєш іржею золото, яке завжди блищить?!
Отак сторінка за сторінкою незвичайного життя цієї незабутньої особистості враз полинули над бульваром Шевченка в Тернополі минулої суботи. Біля пам’ятника співачці, чи не єдиного в світі, такого величного і водночас простого, зібралися сотні тернополян, шанувальників її творчості, щоб відзначити 145-ту річницю з дня народження Соломії. Найбільше було студентів місцевого музичного училища, яке має її ім’я. Оркестр грав популярні мелодії українських народних пісень. Говорили про невмирущий спів галицького соловейка. Виступали новий директор музучилища Лариса Римар, міський голова Сергій Надал, народний депутат Роман Заставний, який свого часу приклався до спорудження пам’ятника, заступники голови ОДА Ігор Вонс і голови облради Любомир Крупа. До молитви закликали всечесні отці Миколаївського храму, які разом з працівниками меморіального музею Крушельницької прибули на урочини з Білої. Потім було полум’яне слово отця Романа про життя і творчість славетної землячки. До підніжжя пам’ятника присутні поклали квіти. Люди були радісні, збуджені, фотографувалися на фоні вишуканої жіночої, окутої в бронзу фігури. А над Шевченківським бульваром линула солов’їна дзвінка і чиста пісня, дарма що записана ще на старій прадідівській апаратурі. І здавалося, линуть ті мелодії з небесної просині, з далекої космічної сцени, ступити на яку дано лише безсмертним.
Василь БУРМА.
Фото автора