Вільне життя

«КОМБІНАТ ІМЕНІ НЕ-ТОГО-ІЛЛІЧА», або Екскурсія в наземне пекло

У МАРІУПОЛІ ДВА МЕТАЛУРГІЙНИХ КОМБІНАТИ: «АЗОВСТАЛЬ» ТА ІМЕНІ ІЛЛІЧА. ОБИДВА НАЛЕЖАТЬ ДО ХОЛДИНГУ «МЕТІНВЕСТ» РИНАТА АХМЕТОВА. КОМБІНАТ ІЛЛІЧА — ВІДОМИЙ НА СВІТОВОМУ МЕТАЛУРГІЙНОМУ РИНКУ БРЕНД, НАЙБІЛЬШЕ ПІДПРИЄМСТВО ПРИАЗОВ’Я І ДОНЕЧЧИНИ, ОДНЕ З НАЙБІЛЬШИХ МЕТАЛУРГІЙНИХ ПІДПРИЄМСТВ НА ТЕРЕНАХ СНД, ОДИН ІЗ НАЙБІЛЬШИХ ЕКСПОРТЕРІВ УКРАЇНИ, ЩО ПОСТАЧАЄ ПРОДУКЦІЮ У 80 КРАЇН СВІТУ.

Цікаво, що воно назване не на честь того Ілліча, про якого ми всі думаємо. Бо у квітні 2016-го на вимогу закону про декомунізацію збори акціонерів вирішили присвоїти комбінату ім’я уславленого металурга Зота Ілліча Некрасова — науковця, автора багатьох новацій, уперше застосованих на підприємстві. Нині тут виготовляють агломерат, сталеві злитки і листи, труби, чавун, оцинковані листи, різні напівфабрикати — мільйони тонн кожного виду на рік. Тільки чавуну за 120 років існування комбінат випустив 309 мільйонів тонн.

Місто в місті

…На кожного із журналістів чекає в роздягальні спецформа: від каски, окулярів, респіраторів — до вогне–тривкого костюма й важких високих черевиків. Усе підписане, розміри господарі з’ясували заздалегідь. Ми екіпірувались і вийшли в липневу тридцятиградусну спеку. Хтось із колег завбачливо попередив, що йому може стати зле. Але поки ніхто й не уявляв, як це, коли насправді спекотно.

Після грунтовного інструктажу в супроводі представників охорони праці й відділу комунікацій ми вирушаємо в найвидовищніший, за їхніми словами, конвертерний цех. Сідаємо в старенький автобус, бо ж автопарк на комбінаті оновлюють, але не настільки стрімко, як би хотілося. Їдемо й дивуємося, адже комбінат Ілліча — ціле промислове місто площею 1100 гектарів. Це як Волноваха або сім мікродержав Монако вкупі.

За шибками автобуса миготять стоянки особистого транспорту працівників, скверики, клумби, автобусні зупинки, музеї, скрізь вивіски, покажчики, як у справжньому місті… Їдемо сорок кілометрів за годину (обмеження швидкості пов’язане з активним залізничним рухом, про що свідчать часті попередження «Бережись поїзда»). Ось на проспекті Залізничників — управління залізничного транспорту, далі — управління складського господарства, ремонтні майстерні для поїздів. Уся територія по–смугована залізницею. Протяжність залізничних шляхів комбінату — близько 340 кілометрів — майже така сама, як у Московському метрополітені. І трошки менша, ніж відстань від Маріуполя до Дніпра.

Нині на підприємстві працюють понад 16700 осіб, з яких усього десять відсотків — жінки, проте не на гарячому виробництві.

Вогняна «каша» з брухту

Автобус зупиняється біля входу до конвертерного цеху. Чи в’їзду? Бо всередину можна потрапити й на поїзді. Цех заснований у 1964 році, хоча самому комбінатові вже понад 120 літ. Заходимо — і за мить нам уже мало що видно від куряви й ще менше чутно від шуму. Відійти вбік не можна — супроводжувачі групи відразу повертають до гурту. Зупиняюся фотографувати — один із чоловіків залишається зі мною і чекає… А я думаю, що тут непогані декорації для зйомок якогось фантастичного фільму з елементами жахів. Металеві конструкції, в тому числі рухомі, вражають масштабами. Люди на їхньому фоні — як мурахи. Але справжньої висоти нам не показали. Маю на увазі головний корпус вдування пиловугільного палива заввишки 64 метри. Тобто він на чотири метри вищий, ніж гребля ДніпроГЕС. І вдвічі більший за площею від «Донбас-Арени». І вдвічі важчий від Ейфелевої вежі.

Але повернімося до конвертерного цеху. Тут крізь отвори в даху пробиваються сонячні промені — і вихоплюють із напівтемряви стовпи пилу, що ніби пронизують простір під різними кутами. Доріжки викладені бруківкою. Подекуди лежать стоси алюмінієвих злитків. Попід дахом рухаються на своїй «залізниці» гігантські крани. Ось вони підчепили гаками чан із жовтогарячою «кашею», почали переливати її в інший — і вусібіч феєрверком розсипаються іскри. Коло чанів, з-під кришок яких википає вогняна «пінка», працюють сталевари. Поверх такого ж, як у нас, спецодягу мають іще вогне–тривкі плащі й головні убори. «Дражнять» довжелезними металевими прутами полум’я. Говорити з нами не мають часу, дратуються, бо мусять пильнувати процес.

У приміщенні, заставленому пультами й моніторами, сталевари не такі суворі. Може, тому, що працюють головою і подалі від вогню. Пояснюють, що вони за допомогою кнопок і важелів наповнюють ковші сировиною, суворо дотримуючись норм, хімічного складу, й уже готовими подають їх на переплавлення.

У цеху «варять» сляби, з яких потім роблять готову продукцію. За добу тут переплавляють 700 тонн металобрухту, а чавуну — вп’ятеро більше. Заступник начальника конвертерного цеху з виробництва Олег Арнаут каже, що брухту комбінатові хронічно не вистачає. І коксу теж. Бувають перебої з постачанням. Тоді виробництво в цеху пригашують і потерпають, щоби не довелося спинити. Утім, конвертерний цех, на відміну від доменного, ще можна призупинити й запустити знову. А ось коли б погасли домни, це був би металургійний апокаліпсис.

Ворогу не побажаєш

…Вибираємося стрімкою драбиною на інший рівень цеху, аби подивитися згори, як сталь виливають на рухому стрічку, щоб вона застигла слябами. У готовому вигляді вони схожі на гігантські шоколадки, а в «сирому» — на вогняну карамель, злегка розтріскану.

До речі, полум’я і гарячий метал — це єдині яскраві акценти на сіро-чорному тлі цеху. І ще впадають у вічі банери з різними мотивуючими слоганами й строфами, як-от: «Нас знает весь мир!», «Семью создаём мы сами, любовь и дети всегда с нами. Поэтому созданное берегите сами!», «Бог дал нам жизнь и ласку» тощо. На великому стенді розписана система штрафів «П’ять зірок». Олег Олександрович жартує, що дехто з нас міг би вже позбутися не однієї зірки за нехтування правилами техніки безпеки.

«Не хочете холодної водички?» — запитує начальник відділу внутрішньокорпоративних комукацій Анна Переверзнева. Ще б пак! Вишиковуємося в чергу до автомата й із першими ковтками розуміємо, що смачнішої води ще не пили. Адже буквально плавимося, стікаємо потом і задихаємося від пилу й духоти — аж млості б’ють. А люди працюють у таких умовах вісім годин! І хоча середня зарплата в них — 15 тисяч гривень, ворогу схожої роботи не побажаєш.

…І раптом метрів за двісті попереду вималювався прямокутник гігантського виходу з цеху й війнуло знадвору повітрям. У мене складається враження, що виходжу з… пекла. Маріуполь, небо над яким підпирають стовпи густого диму, видається мені раєм. Але тільки на певний час. Бо металургійні комбінати — це хоч і великі гроші до бюджету міста, але й велика екологічна біда. Навіть дивитися страшно на стовпи диму, що вивалюються з їхніх труб. Люди скаржаться: часом пригорщами збирають із підвіконь у своїх помешканнях бруд. Комбінат Ілліча — другий в Україні забруднювач атмосфери після «Арселор Міттал Кривий Ріг». Як повідомляє «Главком», посилаючись на дані Мінприроди, торік підприємство отруїло повітря 273 тисячами тонн шкідливих речовин. А більшість підприємств забруднювачів довкілля належать саме Ринату Ахметову.

Фото Романа САВУЛЯКА

Loading...

Про автора

Лілія Костишин

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини