Вільне життя

«Працювати, жити для народу буду, мушу…». До 150-ліття письменника, громадсько-культурного діяча Осипа Маковея

«Кров пролита не пропаде.
Зродить нива —
Буде, буде Україна ще щаслива!»
Осип Маковей («Брати»).

Український письменник, літературний критик, публіцист, редактор багатьох періодичних видань, педагог та громадсько-політичний діяч кінця XIX — поч. XX ст. Осип Степанович Маковей народився 23 серпня 1867 р. у м. Яворові Львівської області. Батько його був небагатий, займався сільським господарством і кушнірством. Мати на той час була освіченою жінкою, багато читала, вільно розмовляла німецькою і польською мовами. Мрією батька Осипа було, щоб найстаршого сина вивести «у люди», вивчити «на пана», аби тяжко в житті не працював. Після успішного закінчення Яворівської початкової виділової (польської) школи хлопець став учнем єдиної тоді в Галичині української академічної гімназії у Львові. Серед учнів він був матеріально незаможним юнаком, часто навіть недоїдав. Його батьки не мали можливості допомагати синові. Осип мусив розраховувати на свої сили. Починаючи з другого класу, давав лекції менш здібним учням і тим собі заробляв на прожиття.

У 1884 році зорганізував гурток «Згода», члени якого займалися переважно просвітньою роботою: зібрали понад 600 книжок, заснували бібліотеку, на своїх зібраннях виступали з рефератами, читали й обговорювали різні цікаві проблеми; проводили літературні вечори з нагоди ювілеїв письменників, культурних діячів; видавали друковані на гектографі газети. В тих виданнях члени гуртка друкували власні твори. Окрім читання творів Шевченка, гімназійна молодь широко ознайомлювалася з різними ідеологічними напрямками та історичними подіями. Маковей активно працював у гуртку, на засіданні якого читав свої перші літературні спроби: оповідання «Два дібрани», «Степ український», «Щасливий», «Приймак»; у рукописній газеті «Поступ» опублікував вірш «Поклик» (1884). Цим він привернув до себе увагу не лише друзів, а й опонентів, зокрема москвофілів, які писали проти нього доноси і друкували їх у «Слові», «Проломі» та ін. За діяльність у гуртку деяких членів було виключено з гімназії, а Маковея суворо попереджено. Ситуацію матеріальну ускладнила смерть батька. Осип був змушений не тільки себе утримувати, а й допомагати матері та меншим братам, не покидаючи навчання.

Це змусило О. Маковея працювати на різних роботах: писарем у синдикаті Львова, інструктором у бурсі, перекладачем соймових справ українською мовою та надавати консультації. Він навіть перебував на службі в цісарській армії. Щоденна муштра так стомлювала його фізично і морально, що він почувався в’язнем. Не писав нічого. Вояцьке життя урізноманітнював збиранням жовнірського фольклору. Зібрані у війську пісні ввійшли до упорядкованого Маковеєм великого збірника «Руські вояцькі пісні в Австрії» (1890—1891) із грунтовною передмовою упорядника. Через шість років О. Маковея було покликано на військові маневри. Не думав він, що через 18 років йому доведеться пройти пішки всю Україну — вже не для «забавки» і «комедії» в пошуках уявного ворога — а насправді, під час війни. Повернувшись із військових маневрів у ранзі резервного підпоручника, в 1887—1893 роках продовжував студіювати філософію у Львівському університеті. При тому був він учасником з’їзду українських письменників у Львові з нагоди 100-річчя виходу в світ «Енеїди» Котляревського (1898 р.), де брали участь: Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська, Наталія Кобринська, Ольга Кобилянська, Сильвестр Лепкий, Андрій Чайковський, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий та десятки інших літераторів України.

З 1899 Р. МАКОВЕЙ викладав українську мову в учительській семінарії, в Чернівецькому університеті. Тут він захистив дисертацію про українського письменника Пантелеймона Куліша, сприяв популяризації буковинських літераторів Юрія Федьковича, Сидора Воробкевича, Ольги Кобилянської та інших. З кінця XIX століття Маковей творив переважно як прозаїк «Весняні бурі» (1895), «Клопоти Савчихи» (1896), «Наші знакомі» (1901), «Оповідання» (1904), «Ярошенко» (1905), «Пустельник з Путни» (1909) тощо. У повісті «Ярошенко» описано події Хотинської війни 1620—1621 років. 1907 року в газеті «Діло» Осип Маковей писав: «Ся війна описана майже день по дневі в різних пам’ятках і студіях. Усе це я уважно прочитав, а крім того, їздив ще в Бессарабію над Прутом та над Дністром подивитися на терен війни. Се дало основу повісті, і сю основу я міг лише у дрібничках змінити».

СЕРЕД ПЕРШОДЖЕРЕЛ, які використав Маковей у роботі над повістю, одне з найголовніших місць належить «Історії Хотинського походу» (1646) Якова Собеського — безпосереднього учасника Хотинської війни, одного з комісарів польської армії. Під керівництвом проф. В. Ягича Осип Маковей написав наукову роботу про поему видатного хорватського поета XVII століття Івана Гундулича «Осман», яка зображує боротьбу поляків і запорізьких козаків проти турків та їхню переможну битву під Хотином. В основному у своїх оповіданнях і новелах письменник змальовував важке життя галицьких та буковинських селян, будні мешканців маленьких містечок, картини української історії. Виступав він і як блискучий майстер сатиричної та гумористичної новели (збірки «Наші знакомі», «Прижмуреним оком», численні публікації поза збірками). 1910 року, через напружені стосунки з деякими духовними провідниками українських кіл (яких він викривав у сатиричних творах) письменник був змушений залишити Чернівці і переїхати до Львова. Тут він викладав у жіночій гімназії (семінарії).

Маковей був обдарований талантами з молодих років. Ще в середній школі займався музикою, малюванням, а понад усе він мав великий дар до писання. Тому саме цьому приділяв найбільше уваги. Пригадаймо, що його першими творами на шкільній лаві були переклади з Овідія і Гейне. Ще до здобуття середньої освіти О. Маковей написав гідні подиву літературні твори, які друкувалися у провідних українських часописах, журналах і альманахах. У 1895 р. з’являється його перша збірка віршів «Поезії». За нею виходять у світ збірка «Подорож до Києва» (1897), спрямована проти псевдопатріотичних галицьких політиків, сатирична поема «Ревун» (1911). У 1896—1897 рр. він створив літературний додаток до газети під своєю редакцією «Неділя», де вміщував цикл своїх творів («Сум і глум», 1896, «Гірські думи», 1899, «Строфи», 1911, та ін.) Як журналіст працював у 1894—95 рр. редактором «Зорі», потім перейшов до газети «Буковина» (1895—97), а звідси — на редактора «ЛНВ» (1898—99) і одночасно був співредактором газет «Діло» і «Руслана». Опрацьовуючи свої літературні матеріали, Маковей користувався псевдонімами: Spectator (оглядач), Стефан, Євмен, Соколик, О. Степанович; криптонімами: О., О. М., О. Мей, М-ей.

КОЖНА СТАТТЯ О. МАКОВЕЯ була старанно оформлена і мала глибокий виховний зміст. Він говорив, що добра стаття — це безмежна потуга в цивілізації суспільства. Вона становить захисну зброю правди перед всякими баламутами. Крім журналістської праці, О. Маковей займався педагогікою. В цій царині його вважають вчительським феноменом, який він проявив упродовж своєї педагогічної праці. Однак його найбільшим прагненням було здобути науковий ступінь. У 1899 р. О. Маковей закінчив Віденський університет і почав працювати викладачем учительської семінарії в Чернівцях, а через два роки отримав вчений ступінь доктора філософії. Поглиблюючи свої знання у Віденському університеті, Маковей більше часу присвятив студіям зі слов’янських мов та літератури.

Він перекладав з багатьох мов і збагатив українську літературу своїми інтерпретаціями творів польських, німецьких, австрійських, данських, французьких, англо-американських та інших авторів. Поряд з тим був високоосвіченим педагогом, давав учням глибокі знання з нової української літератури (І. Котляревський, Т. Шевченко, Г. Квітка-Основ’яненко, М. Шашкевич, Ю. Федькович, І. Франко, О. Кобилянська та ін.). Ясна річ, що особливу увагу приділяв він історії та українській мові. Осипа Маковея називають одним із провідних національних подвижників, якого треба неустанно популяризувати. Досить пригадати слова його пісні, яка була надзвичайно популярною серед українців: «Ми, гайдамаки, вічно однакі — все проклинаєм ляцьке ярмо; йшли діди на муки, йдем і ми, правнуки, Ми за народ життя своє дамо!»
Цю пісню та деякі інші співали наші героїчні воїни УПА. Такі твори О. Маковея, Б. Лепкого, Р. Купчинського та інших патріотичних письменників цементували почуття української молоді в боротьбі за свою національну гідність. Тривалий час Маковей працював викладачем, а в останні роки життя — директором учительської семінарії. Ще в 1901 р. Чернівецький університет надав Маковею ступінь доктора філософії за монографію «Панько Олелькович Куліш», опубліковану 1900 року в «ЛНВ» і видану окремою книжкою. В лютому 1903 року Наукове товариство імені Шевченка обрало його дійсним членом філологічної секції. Проте навіть ці високі наукові регалії не давали право обійняти посаду головного учителя. Довелося скласти спеціальний іспит на диплом учителя німецької, польської та української мови і літератури в середніх школах цісарської Австро-Угорщини. З того часу і до смерті Маковей самовіддано поєднував педагогічну працю з літературною.

Особливо цінною в діяльності Маковея була допомога молодим письменникам увійти в літературу: О. Кобилянській, Є. Ярошинській, Марку Черемшині, Д. Лукіяновичу і ще більш ніж двом десяткам авторів, а ще в різній формі допомога незаможній селянській молоді вчитися. Наприкінці 1910 р. О. Маковей прийняв запрошення і переїхав до Львова. Тут він дуже близько познайомився з І. Франком і зміг бувати в нього вдома. І. Франко та М. Павлик стали його натхненниками та друзями, учителями і критиками й часто першими читачами його творів. За протекцією І. Франка опубліковано його численні оригінальні вірші: «Заказані яблука», «Неділя в полі», «Жерело», «Нічна думка», «Сон вдівця», «До бою», «Перед жнивами» та ін. Однак у нього були ідейно-політичні опоненти, які через заздрість зводили проти нього різні наклепи і чинили провокації. Відповіддю усім недругам була сатирична поема «Ревун», що спершу друкувалася в газеті, а згодом вийшла окремим виданням (Львів, 1911). Проте через недругів Маковей змушений був покинути Львів (травень 1913 р.) і переїхати до містечка Заліщиків, де обійняв посаду директора вчительської семінарії. Під час Першої світової письменника як офіцера запасу мобілізували на війну. Чотири роки життя Маковей віддав війні.

ОСТАННІ РОКИ СЛУЖБИ Осип Маковей працював перекладачем при штабі Карпатського корпусу. Весь час він думав повернутися в Заліщики і тут відродити та відновити життя в знищеній семінарії. Та замість очікуваного звільнення Маковей опиняється в Одесі. Щойно в липні 1918 року Маковей повернувся до Заліщиків. Тут він зайнявся громадською роботою, відновив школу та зорганізував товариство взаємодопомоги «Сила» (1919—1939), яке захищало й допомагало родинам, потерпілим від війни та окупаційної влади. Окремий розділ у житті О. Маковея займала Ольга Кобилянська, яка була безмежно закохана в нього без взаємності. Це засвідчують її листи до нього. У Маковея була дружина з м. Бережан, з якою дуже часто вони гостювали в її родичів.

Осип Маковей співпрацював з «Літературно-науковим вісником», журналом, що був публічною науковою трибуною, яка гуртувала творчих людей. Письменник вірив у краще майбутнє українського народу і своєю багатогранною діяльністю наближав його. В лютому 1921 року польська влада заарештувала його за «українізацію» своєї гімназії й ув’язнила в Чортківській тюрмі. У повоєнні роки він видав книжку нарисів із часів війни під назвою «Криваве поле» (Львів, 1921); низку новел і нарисів та фейлетонів. У 1923 році вийшла п’ята, остання прижиттєва збірка новел і нарисів «Прижмуреним оком», куди ввійшли сатиричні твори, написані в перед- і повоєнний час. 21 серпня 1925 року, за два дні до свого 58-ліття, Осип Маковей помер у Заліщиках. На велелюдному похороні, прощаючись зі своїм письменником, народ співав йому востаннє: «Не тішся, враже, сорок поляже — тисяч натомість стане до бою…» В теперішній період, період путінської агресії в Україні, не лише треба заспівати цю програмну пісню, а і її бойовий зміст треба з поклику серця і душі реалізувати.

Ярослав СТЕХ.

м. Торонто (Канада).

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини