Вільне життя

Аромат кохання

ЗАХОДЖУ ДО СВОГО ПІД’ЇЗДУ, СИНІМ ГУДЗИЧКОМ, ЩО ТЕЛІПАЄТЬСЯ НА ГРОНІ КЛЮЧІВ, УМОВЛЯЮ ДВЕРІ ВІДЧИНИТИСЯ. Й ОДРАЗУ МЕНЕ БЕНТЕЖИТЬ, РАДШЕ ПРИЄМНО ЗБУДЖУЄ НЕЗНАЙОМИЙ ЗАПАХ ПАРФУМІВ (І ЩО ВОНИ ДОМІШУЮТЬ У НИХ, ОТІ СПЕЦИ З АРОМАТІВ, АБИ ТАК ВПЛИВАЛО НА ЛЮДИНУ НАВІТЬ ПОВАЖНОГО ВІКУ?) ЗВИЧАЙНО, НЕ ЗНАЮ, КОМУ НАЛЕЖИТЬ ВІН, ОТОЙ АРОМАТ, ЯК НАЗИВАЄТЬСЯ, АЛЕ ВІН ВАБИТЬ, КЛИЧЕ ПОШУКАТИ ТУ, КОТРА Є ЙОГО ВЛАСНИЦЕЮ.

Памороки забиті ще не настільки, щоби не мислити логічно, тож починаю прискорено, в ритмі польки гудзом на якомусь сільському весіллі розмірковувати, куди вирушати, аби бодай побачити ту, яка є носієм, культ- чи звабтрегером цього леткого нектару, явно ще свіжого. Серце починає прискорено гупати, ніби хоче азбукою Морзе щось підказати, але я ж не моряк із минулого століття, аби її зрозуміти. А мозок підказує, що на свіжому повітрі запах щезає швидше, його може вкрасти навіть підліток Вітерець, не мовлячи вже про дядька Вітра, а зараз територію біля моєї десятиповерхівки захопив саме він. У під’їзді, зачиненому приміщенні, аромат зберігатиметься триваліший час, отож пошуки того дива, на ймення Жінка, котре щойно поселилось у моєму єстві, треба починати з вулиці.

Понадкушуваною часом асфальтованою доріжкою, яку ще не встигли замінити всюдисущою плиткою, поспішаю в напрямкові, протилежному тому, звідки я прийшов до свого будинку, бо ж, наближаючись до нього, не відчував того аромату.

Роздимаючи ніздрі, щоби захопити якнайбільше дразливих молекул, іду «по сліду» й відчуваю, що з кожним кроком мої рецептори дедалі слабше вловлюють те, на що я їх налаштував. Воно й зрозуміло, бо віддаляюсь і в часі, і в просторі від точки, де зарядив їх на пошук, та й дядько Вітер не дрімає, тим більше, що йому вже не доводиться, мов колись, у пору моєї молодості, плутатись у жіночих спідницях та сукнях, бо вони пощезали, залишилися тільки ті, які внесені до «Червоної книги жіночості», переважна ж маса вирішила, що чоловічий одяг зручніший, тож у нього поховались і ті, кому було що показати, й ті, що соромилися кривулястих ліній, котрі окреслювали ноги.

Отак, за п’янким запахом, що вивітрювався, мов спирт із недопитої вчорашньої чарки з нагоди непроханого, але потрібного гостя, дійшов я, подолавши метрів із п’ятдесят, до тролейбусно-маршруткової зупинки, на якій готувалися до вирішального кидка, щоби скористатися правом на безкоштовний проїзд, четверо чи п’ятеро пенсіонерів різної статі й габаритів. Жодному з них той аромат, що став схожим для мене на світло подаленілої зірки, не міг належати, тож я, второпавши це, зупинився, мов пес, який втратив слід. Не той мудрий, із фільмів про доблесну поліцію, яка обов’язково розкриває злочин, головним чином тому, що навчений собака, висолопивши язика, біжить за доцільним з погляду режисера транспортним засобом, аби допомогти вартовим порядку закувати руки злочинця в кайданки, а звичайний дворовий пес, обтяжений кліпсою на вусі, ніби середньовічним засобом контрацепції.

Довге роздумування було не найкоротшим шляхом до успіху, тож я заспішив назад до під’їзду. Тільки-но відчинив двері, як аромат, що зачаївся під сходами, прямо таки жбухнув мені в груди, а черговий викид адреналіну, як було, мабуть, у Хемінгуея-Гемінгвея під час полювання чи в Кусто при опусканні в підводні глибини, погнав мене до ліфта. У його маленькій кабіні, схожій на пенал для чотирьох двоногих, було темнувато і добряче запаморочливо від того ж аромату. Значить, пошуки його носійки треба починати з третього поверху, бо якби вона мала причетність до квартири на другому, то заходила б і виходила б усе-таки без допомоги обшарпаної коробки для вертикального транспортування тутешніх мешканців чи гостей. Цей будинок став моєю оселею зовсім недавно, тож я, природно, не знав пожильців навіть нашого поверху, не кажучи вже про весь під’їзд. Як зараз, піднімаючись від третього поверху сходами, не знав, що чинитиму далі, коли дізнаюся, за якими дверима зник отой французький чи італійський, а може, й польський аромат, що приємно бентежить мене, як перший поцілунок ген років тому. Стану під дверима і чекатиму, поки вони випустять пташку, котра запурхнула в бетонну клітку. А якщо випурхнула з неї? І замість намальованих в уяві привітно-милих очей я, таки насмілившись натиснути кнопку дзвінка, побачу похмуре обличчя і кулак роздратованого чоловіка, зараженого бацилами ревності?

Із кожним поверхом запах сильнішав, я гарячково перекочував звивинами мозку мініатюрні більярдні кульки на той випадок, якщо раптом назустріч — вона, і треба буде сказати щось небанальне, щоби першим ударом потрапити в лузу. Так, із роздутими ніздрями і намацуванням найприйнятнішого варіанта для знайомства дійшов до останнього поверху. Та то ж мій, я тут мешкаю. Вище – тільки драбинка і люк на дах, прикрашений великою колодкою. Поводивши носом туди-сюди на своєму сходовому майданчику, обнюхавши двері всіх чотирьох квартир, я зрозумів, що аромат струменить таки з моїх, котрі попередні господарі прикрасили дерматином, мідними голівками цвяхів, зробивши вхід схожим на фрагмент зоряного неба.

«Невже якась гостя до дружини? — мелькнула думка. — Чи до мене хтось завітав, а вона пустила до помешкання? Треба ж такого збігу обставин! Даремно нипав до зупинки. Хоч би та незнайомка була ще у квартирі, а не вже вийшла з неї…»

Рукою, тремтливою від нетерпіння, прагнення швидше розкрити таємницю та від чогось нечітко усвідомленого, навіяного еротичним ароматом, відчинив двері. Дружина стояла перед дзеркалом, поправляючи зачіску, котру кілька хвилин тому безцеремонно пошарпав дядько Вітер. Ступила, привітно усміхнувшись, крок мені назустріч і лагідно й трохи винувато, бо ж ціна, напевно, кусається, запитала:

— Як тобі мої нові парфуми? Подобається аромат?

Я витер піт з чола: все-таки десятий поверх. А серце підказувало: нині буде пристрасний вечір…

Богдан МЕЛЬНИЧУК.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини