Вільне життя

ГОРЕ ПРИЙШЛО О ШОСТІЙ ГОДИНІ

НЕСТЕРПНІ УМОВИ, ХОЛОД, ГОЛОД, ЗНУЩАННЯ. ЦІ СЛОВА ДАЛЕКО НЕ СПОВНА ОПИСУЮТЬ ПОДІЇ ЖОВТНЯ 1947 РОКУ, ЯКІ ПЕРЕЖИЛИ ВИВЕЗЕНІ ДО СИБІРУ Й ПОКИНУТІ НА ВИЖИВАННЯ СТО ТИСЯЧ ОСІБ ІЗ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ. МИНАЄ 70 РОКІВ ВІД ЧАСУ ОПЕРАЦІЇ ПІД ВІДОМОЮ НАЗВОЮ «ЗАХІД», ЯКА СТАЛА ОДНІЄЮ З НАЙМАСОВІШИХ ДЕПОРТАЦІЙ ЗАХІДНИХ УКРАЇНЦІВ. ПРОТЯГОМ ОДНІЄЇ ДОБИ ВИВЕЗЛИ БЛИЗЬКО 27 ТИСЯЧ СІМЕЙ «АКТИВНИХ НАЦІОНАЛІСТІВ ТА БАНДИТІВ». УКРАЇНСЬКІ РОДИНИ ВИВОЗИЛИ НАЙБІЛЬШЕ В АРХАНГЕЛЬСЬКУ (12109 ОСІБ) ТА НОВОСИБІРСЬКУ (21840) ОБЛАСТІ. ДЕПОРТАЦІЯ СТАЛА ОДНИМ ІЗ НАЙДІЄВІШИХ МЕТОДІВ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ У БОРОТЬБІ З УКРАЇНСЬКИМ ПІДПІЛЛЯМ.

Горе в українські домівки прийшло зненацька. О шостій годині ранку в помешкання увірвалися озброєні військові, проводили обшуки, конфіскували (грабували) майно й давали не більше півгодини на збір. У кожній хаті складали протокол опису майна, в який записували все, що підлягало конфіскації.

Кандидат історичних наук Нестор Мизак у матеріалі «Велика депортація», що був опублікований у газеті «Нація і держава» у 2005 році, описує історію І. Чубак із села Мушкатівки Борщівського району. «День 21 жовтня мені ніколи не забути — то була страшна наруга над невинними людьми.(…)Мого батька В. Чубака — старого, хворого — забрали з ліжка. Сестра, 1923 р.н., теж не могла ходити, то її посадили на воза. Мама мала 73 роки. Також забрали. Наказали на всіх чотирьох взяти 200 кг вантажу.(…) Конвойні війська оточили станцію. Почали нас вантажити у вагони дуже швидко. В одинарні — по 10—20 сімей, у дубельтові — по 18—20. Вранці ешелон вирушив до Сибіру.(…) Двері забиті наглухо, нікого не випускають. Люди хочуть до туалету. Спочатку обходилися відрами, а потім взяли сокиру й прорубали у куті на підлозі отвір. Аж на другу добу, за Жмеринкою, відкрили вагони й дозволили двом з відрами вийти по воду. Їхали ми 32 доби. Спочатку у вагоні померли двоє дітей. (…) Увечері приїхали на станцію Алгач.(…) Багатьох з нас спровадили до роботи на золоті приїски, інших — до колгоспу».

Із розповідями, документами, спогадами в нашу редакцію звернувся Ігор Корнилович Пушкар, який поділився трагічною історією депортації його сім’ї. Пан Ігор родом із села Головчинців Заліщицького району. Його матір Галина Пушкар (Руденко) вчителювала в сільських школах Тернопільщини, батько Корнило Іванович працював у місцевій кооперації, потім був секретарем сільради. В юнацькі роки для захисту від посягань панської Польщі на права українського народу в Західній Україні Корнило Пушкар вступив до ОУН, яку не полишав і тоді, коли місце західних окупантів (німців і поляків) замінив східний «сусід».

— У серпні 1945 року батька викликали в районне містечко Товсте, нібито на нараду, — розповідає Ігор Пушкар. — Там його арештували за діяльність в ОУН. Мати, тримаючи мене малого на руках, понесла татові передачу. І нас теж затримали, як і жінок та матерів багатьох інших арештованих чоловіків. Два місяці ми з мамою та двома десятками жінок «сиділи» в цій тюрмі, загальній кімнаті-камері. Так кагебісти душили спротив ОУН. Батька засудили на 25 років тюрми, 11 з яких він відбув у таборах. Мати зі мною повернулася додому. Їй вдалося продовжити працювати вчителькою у школі в Головчинцях.

А 21 жовтня 1947 року о 6 годині ранку до хати увірвалися озброєні військові й під конвоєм разом із багатьма іншими сім’ями Галину Пушкар із трирічним сином Ігорем загнали в товарні вагони і повезли всіх на Урал у Пермську область.

— Мама розповідала, що це була довга, холодна й голодна дорога, а умови гірші, ніж під час перевезення худоби, — продовжує розповідь Ігор Корнилович. — Не один десяток старих і малих не доїхав до місця призначення. Неважко собі уявити море тих сліз, пролитих безневинними українцями. Того голодного жовтня (1947 року на західних землях був голод) тільки люди встигли зібрати бідненький врожай, як їх підступно і зненацька викрали з рідних домівок, а все майно конфіскували. Серед безкраїх лісів стояли три незаселених бараки з дощок і цистерна з водою. Туди нас усіх, близько двісті люду, загнали на довгих дев’ять літ. Вони були для нас «незамкненою тюрмою». Дорослі працювали в шахтах, «дабивалі угальок», а діти залишалися самі або біля старих і немічних дідусів та бабусь і мерзли в дірявих бараках. Холоди там були нестерпні, аж поки люди не поділили бараки на маленькі кімнатки, утеплили їх й обжили по-українськи. Моя мама, хоч і була вчителькою, нарівні з усіма тягала вагонетки глибоко під поверхнею землі — від початку і до кінця неволі. Навіть після звільнення їй не дозволили працювати вчителькою…

Батько Ігоря Пушкара не дожив до здобуття Україною незалежності, помер у 1987 році. А пана Ігоря з мамою реабілітували згідно зі статтею 3 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» від 17.04.1991 року.

— У 1994 році мама звернулася до державних органів з проханням виплатити компенсацію за конфісковане майно під час виселення нашої сім’ї, — зазначив Ігор Корнилович. — Проте їй відмовили. Незаконність рішення комісії очевидна, бо спочатку вона «встановила: …з конфіскацією майна були виселені на спецпоселення…», а потім «комісія вирішила: майно… конфісковано не було… відмовити».

Жовтнева депортація 1947 року залишила по собі тисячі таких спогадів. Важка і гірка доля українських селян закарбувалася в історії України загалом і Тернопілля зокрема. Згідно з архівними даними з Тернопільської області виселенню підлягало 4800 сімей, вивезли — 5053. Нестор Мизак зазначив, що на сибірах загинули цілі українські роди, як-от, наприклад, хліборобська еліта з Бучаччини: Головецькі з Берем’ян, Фещаки з Возилова, Іванишині з Костільників, Смеречинські з Новосілки, Шевчуки зі Скоморохів, Семаківи із Соколова, Стефанюки зі Стінки тощо.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини