Вільне життя

КНИЖКА СПОГАДІВ ПРО БЛУДНОГО ЛЕБЕДЯ

ЦИМИ ДНЯМИ В ТЕРНОПІЛЬСЬКОМУ КРАЄЗНАВЧОМУ МУЗЕЇ ПРЕЗЕНТУВАЛИ КНИЖКУ СПОМИНІВ ПРО ЯРОСЛАВА ПАВУЛЯКА. УПОРЯДКУВАВ ЇЇ ДОКТОР МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА, ПРОФЕСОР ТНПУ ІМ. В. ГНАТЮКА ОЛЕГ СМОЛЯК. ВІН НЕ ПЕРШИЙ РІК АКТИВНО ПРАЦЮЄ ДЛЯ ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ ІМЕНІ ПОЕТА І ЗБЕРЕЖЕННЯ ПАМ’ЯТІ ПРО НЬОГО. ДО РЕЧІ, ОБИДВА З НАСТАСОВА ТЕРНОПІЛЬСЬКОГО РАЙОНУ.

— «Ярослав Павуляк у спогадах» — книжка, з якою мені було найважче. Я написав досить наукових праць, але то радше планомірна пошукова й аналітична діяльність. Тут же була робота з людьми, підготовка їхніх спогадів, — почав пан Олег.

Але зусилля вартували того, адже, на думку пана Олега, Ярослав Павуляк випередив свій час, чи не кожна його поезія містка, насичена художньою органікою, ніби відчеканена із дорогоцінних металів й оздоблена незвичайної краси перлами. До речі, за життя було опубліковано лише три збірки поезій: «Блудний лебідь», «Могили на конях», «Дороги додому».

— Я знав Славка ще з юності, він був на два роки старший. Познайомилися на пасовиську, коли я був у класі шостому–сьомому. Зблизилися, коли я був дев’ятикласником, а він уже закінчив школу, і після невдалого вступу працював лаборантом хімічного кабінету. Я дав Ярославові прочитати свій перший вірш, і він потягнувся до мене як до співбесідника. Він часто читав мені свої поезії — деякі я вивчив напам’ять. Славко любив вірші та вмів оцінити їхню глибину. Якось запитав, чи я не маю збірочки «Казка про тебе» Василя Ярмуша. У мене вона була, ще й підписана: «Олегу Смоляку, побратиму по перу. Від автора на згадку Василь Ярмуш». Тоді я був членом літературного об’єднання «Розмай», яке очолював Василь. Ярослав, прочитавши кілька віршів, задумався, а відтак запитав, чи може взяти почитати. Ця збірка до мене так і не повернулася.

Знала Ярослава Павуляка з дитинства й Ольга Нестерова. Вони разом виросли на одній вулиці, ходили в один клас, разом пасли корови, а ще билися, мирилися, сперечалися.

— У Славка було дуже розвинене почуття справедливості. Іноді, коли робив збитки, ми йому радили: та ж скажи, що то не ти. Але він скорше взяв би чужу вину, ніж вигородив би себе. А збитки часом були, і пригадую, як його мати сварила: «Ти, жабо зелена, як сі втопиш в ставі, то не приходи».

У спогадах пані Ольги постав Ярослав Павуляк, котрий падає під час лижного спуску, і, відбивши печінку, блідий, як смерть, сміється, зціпивши зуби. Який жартує так, що весь клас сміється, а вчителька, вслід за батьком Шевченка, каже: «З його буде або щось дуже добре, або велике ледащо». Якось пані Ольга запитала, як Ярославові вдалося зачепитися та закінчити літінститут у Москві. Відказав: «Там не було наших кегебістів». (Нагадаю, що внаслідок переслідування з боку КДБ за те, що 1969 року встановив пам’ятник Т. Шевченкові у Настасові, його відрахували із Чернівецького держуніверситету, а згодом — і з Кам’янець-Подільського педінституту. Відтак, за порадою друзів-шістдесятників, вступив у Московський літературний інститут ім. Максима Горького й отримав диплом професійного літератора).

До творення книжки спогадів долучилися знайомі, побратими, співробітники, земляки… А особливо — родина. Зокрема, Олег Смоляк подякував пані Лесі, дружині Ярослава, яка дуже допомогла у підготовці видання. Дуже втішили його спогади доньок Ярослава Павуляка — в них вони вийшли схожими на поезію. А ще пан Олег подякував тим, хто допоміг фінансово — голові Тернопільської районної ради Андрієві Галайку та підприємцю Іванові Чайківському.

Ще один товариш — письменник, заслужений діяч мистецтв, краєзнавець, головний редактор журналу «Літературний Тернопіль» Богдан Мельничук був редактором цієї збірки. Зокрема, він сквазав:

— «Ярослав Павуляк у спогадах» — дуже щира книжка, можливо, тому, що її впорядковував Олег Смоляк. А він дібрав тих авторів, котрі були не фальшивими друзями, а справжніми. Йому вдалося охопити широке коло спілкування Павуляка. Цікаво, що в книжці є суперечливі моменти. Скажімо, один автор пригадує подію так, другий — трошки по-іншому. Але то цілком зрозуміло, бо пам’ять має здатність стиратись і деформуватись. Ми принципово залишили такі моменти. Це різні спогади різних людей, різні бачення. І хай читач судить сам. До речі, Олег Смоляк не побоявся та у свідченнях позалишав прізвища тих, котрі свого часу «здавали» Славка відповідним органам. Тому книжка вийшла дуже відвертою. І Павуляк постає з неї не бронзовим пам’ятником на постаменті, а живою людиною зі всіма плюсами та мінусами. І в тому її цінність, а все інше — в його віршах.

До речі, приніс на презентацію Богдан Іванович дещо зі своїх архівів. Так, в альманасі молодих авторів України «Вітрила-67» — тоді Павулякові було 19 — розміщена його перша публікація на республіканському рівні. Інший раритет — збірник до Всесвітнього фестивалю української поезії «Золотий гомін», котрий відбувся у 1990 році, «Поети української діаспори». Павулякові вірші сусідять там із поезіями авторів світової величини — Емми Андієвської, Романа Бабовала, Віри Вовк. Пригадав Богдан Іванович й іншого «яка» поезії — земляка-дисидента — лауреата Шевченківської премії Степана Сапеляка. Попри відмінності в характерах, ці поети товаришували, і не було такого приїзду в Тернопіль Сапеляка, щоби він не зайшов до Павуляка. За іронією долі їхні бесіди, що іноді тривали аж до ранку, локалізувалися в Музеї політв’язнів і репресованих (настасівчанин працював там завідувачем), а в тутешню камеру Степана Сапеляка запроторили в 1973 році.

— Як жаль, що я не записав тих пристрасних розмов — про поезію, про рідну Україну, про долі окремих людей і загалом народів у сучасному тривожному світі! Але поспілкуватися, а тим більше «піти з Павуляком на каву», було честю для багатьох. І мені здається, що десь в його смерті винні псевдодрузі, з якими кавою не обмежувалося. Я казав йому про це, зокрема, й у одному з віршів.

Дороги,
Зібрані в кулак —
Для ворогів;
І п’ятірня —
Для друзів.
…Не дай,
Щоб лебідь,
Рідний птах,
Згорів у тузі.

Товаришував з Ярославом Павуляком народний художник України Богдан Ткачик. Зокрема, він зазначив:

— Не було б мене, не було б Дмитра Стецька, якби не було Павулякової поезії, бо в багатьох випадках художники відштовхуються від слова. Слово було першим.

Як уже було сказано, спомини у книжці залишили й товариші Ярослава Павуляка зі Львова. У місті Лева наш краянин певний час навчався в училищі прикладного мистецтва ім. І. Труша на відділі кераміки, працював у картинній галереї, науково-реставраційних майстернях… Виходець із Тернопільщини, львів’янин, поет, культуролог Богдан Чепурко відзначив:

— То була особистість дуже потужного заряду. Він творив свою легенду. Ярослав — неповторний козак: розсміяний від вуха до вуха й від серця до серця. Славко брав світ щирістю, правдою та справжністю. Воднораз душа його була, «мов квітка на коні» чи «білі флейти дощу на конях». Згодом це модифікувалось у «могили на конях». Інтонації його віршів навідліг били пружною, нервовою енергетикою. Стрижневою була парадоксальність і дивність, ба й дивовижність внутрішнього сюжету, фольклорна символічність поетичних фігур.

Звісно, то аж ніяк не повний перелік того, що звучало на презентації, бо виступило у той день громаддя поважних людей. А треба було б іще додати враження від декламацій Олега Смоляка й Богдана Ткачика, виступу «Настасівських музик», котрі заграли улюблені мелодії поета…

Завершу словами Олега Смоляка: «Про поезію Ярослава Павуляка мало говорити – її треба читати». Додам лише — знайти підказки до неї можна в спогадах.

Ілюстрація: портрет Ярослава ПАВУЛЯКА, намальований Богданом ТКАЧИКОМ

Loading...

Про автора

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини