ІСТОРІЯ ПЕРША. ТО НЕ МАМА, А ДРУЖИНА
Олеся була красунею на все село. Кавалерів мала «повний віз із вершком», а заміж вийшла спонтанно за хлопця із сусіднього села. Вона — першокурсниця торгово-економічного технікуму їхала суботнім вечором на неділю додому, а він, ставний голубоокий солдат атлетичної тілобудови, демобілізувавшись із війська, повертався тим же поїздом теж додому.
Познайомилися — закохалися. І вже через місяць вигравали музики й гуляло майже все село. Бо за кілька днів наставав Пилипівський піст, і в українських родинах уже не можна було справляти весіль. Та ще бабця дівчини квапила події, адже «до Дмитра дівка хитра, а по Дмитрі комин витре». Ніби мова йшла не про вчорашню школярку-випускницю, а про якусь перезрілу дівчину.
Олеся пішла за невістку, але того невісткування було хіба через кожну другу суботу й неділю, бо молоді винаймали в обласному центрі квартиру й по черзі їздили то до Олесиних батьків, то до Денисових. Згодом уже везли їм потіху — синочка Сергійка.
Та вже незадовго Олеся відчула, що явно поспішила зі своїм заміжжям. Адже до весілля не встигла як слід розгледіти свого обранця і вийшла не за принца, про якого мріяла. Виною в усіх Олесиних розчаруваннях був не Денис, а її непростий характер: вона ні в чому не хотіла поступатися чоловікові — мала слушність чи ні, але її завжди мало бути зверху. Тільки ж якому чоловікові буде до вподоби, що ним керує жінка та ще й пиляє безперестанку? В сім’ї почалися сварки, непорозуміння, які все частіше переростали в гучні скандали. Коли мати намагалася втрутитися й стати на захист зятя, то чула непоступливе:
— А чому це я повинна підкорятися чоловікові? Ні, не буду! Хай він мене слухається, а не я його — має все бути так, як сказала я!
Денис ніколи не зловживав алкоголем — хіба зрідка траплялась якась оказія. А Олеся, щойно чула запах, зчиняла справжнє цунамі. І нарешті безпідставно почала обзивати чоловіка пияком та першою подала на розлучення. Правда, вже аж після одинадцяти років, прожитих у шлюбі. Вона сподівалася, що знову не матиме відбою від залицяльників і цього разу таки обере підходящу для себе кандидатуру.
Але тепер чомусь не летіли женихи метеликами на її привабливе жіноче світло. Для тимчасових зустрічей було багато охочих, а для серйозних стосунків — жодного.
Денис приходив до Сергійка, підтримував його фінансово. Він іще й досі кохав Олесю й у глибині серця плекав надію, що вона одумається — і в них знову буде сім’я. Не раз просив колишню дружину налагодити стосунки заново, але вона про це навіть слухати не хотіла і позаочі називала його помилкою своєї молодості.
Урешті-решт Денисові набридло стелитися перед Олесею вишитим рушником — і він одружився з іншою. О! Олесю це неабияк кольнуло біля серця. Як кажуть у народі, і сам не гам, і другому не дам. Сама ж не захотіла повертатися до колишнього, а його другий шлюб сприйняла ревниво, в штики.
Але дороги назад уже не було. Сергійко дорослішав, щовихідних гостював у тата. Його нова дружина була не проти спілкування батька із сином. Навпаки — намагалася зблизити малого із сестричкою по татові Соломійкою, бо ж рідні діти по крові. Олесі це не дуже подобалося, проте мовчала. Боялася: якщо перегне палку й почне викидати свої звичні коники, то Денис перестане давати гроші, й тоді матеріальне забезпечення сина ляже тільки на її плечі. Це не входило в плани жінки.
Аж раптом закрутилася така веремія, що збила з пантелику всіх Олесиних родичів та знайомих, ошелешила всіх язикатих кумась у селі. В Олесі — роман з молодим хлопчиськом! Їй — тридцять, йому — двадцять. Пліткували, що «воно — молоде-дурне, зелене ще, може, й неціловане, дівчини ще не мало, а тут уздріло красуню — і геть голову втратило».
Шоковані Олесині батьки насамперед узялися читати доньці мораль про те, що вона розум втратила, бо хіба мало довкола солідніших чоловіків, здатних утримувати сім’ю і готових узяти на виховання її дитину. І про те, що жінки старіють швидше, й через якихось 15—20 років її Ромео задивлятиметься на молодих дівчат і жінок.
Романова мати мораллю не обійшлася — у неї стався серцевий напад, бо ж не таку невістку вона хотіла для свого одинака. Ну, нехай там якийсь рік чи два різниці, але ж не десять! Та ще й із дитиною! Боже, як людям в очі дивитися?! Але Роман заявив по-чоловічому рішуче:
— А то чого вам, мамо, соромно за мене? Я що, вкрав щось у когось чи дитину дівчині зробив? Я кохаю цю жінку. І ми будемо разом, хочете ви цього чи ні.
І зрештою-решт обом сторонам довелося змиритися із вибором своїх дітей, котрі запевняли, що між ними велика любов, а любов на вік не зважає.
Олеся вийшла за Романа, бо в ньому вона побачила нарешті своє щастя. Денис? А Денис був помилкою її молодості. Сама, мовляв, не знає, чому тоді пішла з ним під вінець. Боялася «комин витерти» після Дмитра? Ніби й ні, бо здавалося їй, що була закохана по-справжньому. Одне слово, пояснень не знаходила навіть сама для себе. Напевне, просто не того покохала… А теперішній чоловік — то її принц, її мрія. Ось уже понад сім років у всьому її слухається, потурає всім її примхам і забаганкам. Тепер жінка має те, що хотіла. І найперше — владу над чоловіком.
Усі вже звикли й ніхто не звертав уваги на різницю у віці між ними. Правда, нещодавно в магазині трапився невеличкий інцидент (а для Олесі — великий казус). Вибирали Романові костюм. Олеся переконувала чоловіка, що сріблистий більше пасує до кольору його очей, а Роман уподобав інший. Виникла суперечка, на яку одна з продавчинь сказала своїй колезі:
— От же впертий син! Мама краще знає — їй збоку видніше.
Зніяковіла і роздратована Олеся вхопила свого Ромео за руку і з іронією, голосно, щоб усі почули, промовила:
— У цьому магазині взагалі немає добротних речей. Ходімо звідси, сину…
— Ну чого ти береш це до серця, матусю моя кохана? — заспокоював Олесю Роман. Відтак вони обнялися і пішли гуляти парком. Бо ж день був несприятливий для покупок. Це був чудовий осінній день для прогулянок закоханих.
Але Олеся про себе відзначила, що варто уже, мабуть, поміняти косметику, відкоригувати відтінки макіяжу, аби хоч зовні подовгу залишатися красивою і молодою. Аби люди не помічали, що вона старша від чоловіка. А втім, кому яке до того діло? Головне, що вони — сім’я і люблять одне одного. То до чого тут роки?
ІСТОРІЯ ДРУГА. ТО НЕ ТАТО, А ЧОЛОВІК
— Чула, що дочку заміж віддаєш? — поцікавилася в Катерини її однокласниця з сусіднього села.
— Та… віддаю, — відповіла сумовито.
— А чому невесела така? Радіти треба, а в тебе на обличчі сірі осінні хмари, ладні ось-ось пролитися дощем.
— Нема, Яринко, чим тішитися. Не такого зятя хотіла я своїй одиначці.
— А якого? Може, сина міністра?
— Тобі смішно, а мені зовсім ні, бо майбутній зять старший від Русланки на п’ятнадцять років. На цілих п’ятнадцять років, Яринко!
— Ото зробила трагедію на рівному місці! Значить, він дочці твоїй Богом суджений. Головне, аби порядний був, а роки тут ні до чого. Якщо любитимуть і поважатимуть одне одного, буде мир та злагода в їхній сім’ї, то кому яке діло до того, по скільки їм років? Роки тут ні до чого.
— Та як ні до чого? Русланці двадцять чотири, а йому вже сороківка на носі, та ще й повнуватий трохи. І лисий. Моя дочка біля нього — як тополька тоненька.
— Ну й добре. А він — як дуб-захисник оберігатиме твою топольку.
— Таке скажеш…
— Ні, то ти завелася… Та вони всі тепер лисі. Колись такими були тільки рекрути і тюремники, а тепер ось мода така — нічого не вдієш і проти моди, Катю, не підеш. То патлаті ходили, що годі було розібрати, де хлопець, а де дівчина, а тепер ось бритоголові. Особливо бізнесмени. Вони майже всі безчубі.
— Ото воно і є. Русланчин обранець теж бізнес має. Раніше вони спільно з батьком мали мережу меблевих магазинів, а після від’їзду батька за кордон магазини Рівненщини й Івано-Франківщини перейшли в синові руки.
— Тоді ти, Катько, зовсім дурнувата, — вже роздратовано мовила Ярина. — Та ж дочка твоя ні в чому не матиме потреби, ще сама стане бізнесменшою чи, точніше, бізнес-леді. Я бачу, ти геть вороже налаштована проти зятя. А Орест що?
— Ой, краще не питай! — махнула рукою. — Орест після заручин як узявся за чарку, то досі не просихає.
— Ось що я тобі, Катю, скажу. Зміни свою думку і перестань нарікати. Дата весілля вже призначена? Призначена. Руслана того Артура любить? Напевно що так, раз виходить за нього.
— Та казала, що вони жити одне без одного не можуть. І якщо ми з батьком будемо проти — вони однаково одружаться без нашої участі й благословення.
— Так-от, Катю, — подивися на зятя очима своєї закоханої дочки: якщо між ними любов, то до чого тут роки?
— Та куди вже дітися? Бо щось схоже на те, що Руслана вже й вагітна…
— Ну ось і маєш другу радість! Та ти ж щаслива, Катрусю! Мої он уже десять років живуть у шлюбі, а я внуків ніяк дочекатися не можу. Не раз уявляю, як стою у воротах, а дорогою з автобусної зупинки йдуть мій син із невісткою, а попереду біжить чорняве дівчатко з двома великими білими бантами і вкочується в мої розпростерті руки: «Привіт, бабусю!»
— Ти вже починаєш мене, Яринко, переконувати і заспокоювати. Та я насправді нічого проти не маю щодо того Артура. Тільки різниця у віці непокоїть. Тож через кілька років мій зять буде вже підстаркуватим.
— Далася тобі та різниця! Плюнь на неї і забудь. Я розповім тобі одну історію. Я тоді саме чекала Василька, на п’ятому місяці була, очікувала своєї черги в жіночій консультації. Біля дверей сиділи двоє: сивий статечний чоловік і його зовсім юна дочка (так я подумала), котра теж готувалася стати мамою. Дуже турботливий у неї татусь, відзначила про себе, то воду їй несе, то хустинкою піт із чола витирає, бо душно в приміщенні. У дверях появляється лікар, просить заходити, кому підійшла черга. Молода жінка підвелася і слідом за нею рушив «татусь». «А ви, батьку, зачекайте в коридорі», — зупинив його лікар. «Це не батько, це мій чоловік», — гордо, без образи промовила юна дружина. Як потім з’ясувалося, різниця між ними була у двадцять років. Так що — вище голову, тещо! Де справлятимете весілля? Я в «запорожці» прийду.
— Ні, не «запорожці», а на весілля. Я тебе запрошую!
І обом жінкам здалося, що й сонце всміхнулося тепліше, бо й воно було переконане, що для закоханих різниця у віці не важлива.
Мирослава СЕРЕДЮК.
м. Тернопіль.
Фото з вільних джерел