«ДЛЯ МЕНЕ ГОЛОВНЕ ПЕРЕКЛАСТИ ТАК, АБИ ЧИТАЧ НЕ ЗАДУМУВАВСЯ, ЯКОЮ МОВОЮ ЧИТАЄ ТЕКСТ. МОЯ МЕТА — ЯКНАЙТОЧНІШЕ ПЕРЕДАТИ СТИЛЬ АВТОРА, ЙОГО МАНЕРУ ОПОВІДІ, ЯКНАЙЛІПШЕ ВІДТВОРИТИ ВСІ НЮАНСИ ТА ДЕТАЛІ — ЩОБИ ПЕРЕКЛАД СТАВ АВТЕНТИЧНИМ ТЕКСТОМ», — КАЖЕ ТЕРНОПІЛЬСЬКА ПЕРЕКЛАДАЧКА ІРИНА БОНДАРЕНКО.
Завдяки їй українською заговорили герої «Шарлатової літери» Натаніеля Готорна, «Маленьких жінок» Луїзи Мей Олкотт, «Довгоногого дядечка» Джин Вебстер, «Різдвяної пісні» Чарльза Діккенса, оповідань Рея Бредбері та інших. Наразі моя співрозмовниця працює над перекладом серії детективів британця Джеймса Чейза.
Головна спонука — цікавість
— Я навчалася у Львівському університеті ім. Івана Франка на факультеті іноземних мов. Багато років працювала перекладачем у правоохоронних органах — то була марудна робота. Коли звільнилася, задумалася, що робити далі.
Якось прийшла на ринок. Подивилася на продавчинь у молочних і м’ясних рядах. Майже всі красиві: доглянуті білявки з яскравою косметикою, впевнені в собі, тямущі — тут обважать, там — обріжуть. Я зрозуміла, що такого робити не зможу. Але сидіти вдома і гладити котикам спинки також не готова. Почала шукати, куди спрямувати свою енергію. Поїхала в закордонну подорож і повернулася із враженнями. Вони та розмірковування про те, як сприймають життя не надто юні жінки, лягли в основу книжки «Старші пані як явище», яку видала «Навчальна книга-Богдан». Потім написала збірку оповідань для дітей «Першокласники UA», що побачила світ там же, і казки — вони поки лежать у видавництві.
Якось видавець запропонував мені перекласти фрагмент «Стів Джобс: людина, яка мислила по-іншому» Карен Блюменталь. Якби я знала, що то за книжка, і яка вона складна, то ніколи не взялася б за неї. Уривок переклала з упертості – я ж фаховий перекладач, отже, можу. Коли перечитала перші сторінки свого перекладу, він видався мені маячнею, але працювати було цікаво, тож продовжила роботу. Саме допитливість спонукає мене працювати далі. Загальновизнано, що перш ніж перекладати текст, треба прочитати його та ознайомитися з іншими творами автора. Мене таке не приваблює. Я одночасно читаю та перекладаю. Братися за знайомі твори не так цікаво, як за нові. Приміром, до того, як перекладати Рея Бредбері, я не була ознайомлена з його творчістю, тож поступово занурюватися в його світ було захоплююче.
Моя душа тяжіє до класики. Люблю виважену оповідь з багатьма бічними лініями, складними реченнями, витонченим стилем. Розумію, що можу перекласти практично все. І каламбури, і обіграти посилання та інтертекст. Усе залежить тільки від того, скільки зусиль докласти.
Мені цікаво працювати зі складними та заплутаними текстами. Як, приміром, із «Шарлатовою літерою». Уже за самою назвою стояв тривалий пошук — спершу The Scarlet Letter переклала як «Багряна літера», проте бентежило, що багряний — то радше колір венозної, але не артеріальної крові, а цей нюанс важливо було передати. Слово «шарлатовий» запропонував редактор тексту Богдан Мельничук. Воно ідеально підійшло, адже походить від scarlatum, як і англійське; до речі, ймовірно, спершу воно звучало як скарлатовий, а потім змінилося. Це слово використовували на позначення кольору, близького до того, що має артеріальна кров, тож було точнішим, а крім того, застаріле, що теж пасує атмосфері роману. «Шарлатова літера» — роман зі складною лексикою, в якому, зокрема, використовується і староанглійська, адже йдеться про події середини XVII століття. До цього додайте ще складний синтаксис — довгі речення, заглиблення в емоційний стан персонажа… І все це на тлі побуту салемських пуритан. У книжці багато приміток — частина була і в оригіналі, але більшість від мене. Я хочу, щоби читач не тільки сприймав текст, а й бачив його глибинну суть, розумів соціальні, політичні умови, підгрунтя. З одного боку, примітки нібито відволікають. Але я орієнтуюся на найліпшого реципієнта, якого цікавлять деталі й котрий хоче бачити глибше, ніж перший рівень тексту. Той, кому не цікаво, промине мій скромний астериск. Але моя мета — спонукати прочитати ще й виноски, а в ідеалі також твори, на які є посилання. Повертаючись до «Шарлатової літери», зазначу, що цей роман випалив мене емоційно та фізично. Був навіть такий час, коли я не могла спілкуватися складними реченнями, лише простими — такої великої інтелектуальної, емоційної та психологічної енергії він потребував. Від «Шарлатової літери» я відходила дуже довго. Зрештою, щоби оговтатися від перекладу, мені завжди потрібен час. Адже будь-який текст я сприймаю дуже близько до серця, переживаю разом із його персонажами та викладаюся повністю як перекладач.
Українська чейзіана з чорним гумором
— Я не дуже хотіла братися за переклад детективів, однак таки взялася за чейзіану. Варто сказати, що переклад Чейза — аж ніяк не прогулянка запашними луками. Ось написав автор gun. Треба зрозуміти, яку саме вогнепальну зброю він мав на увазі — чи то револьвер, чи то пістолет, отже, це треба з’ясувати. Крім того, слід бути дуже уважним — відстежувати кожен крок персонажів. Особливо це стосується описів двобою. Деякі такі сцени проробляла на чоловікові (сміється. — А. З.) У перекладі немає дрібниць: якщо покладатися на «я приблизно знаю» — буде дуже великий ляп. Перекладач має знати більше, ніж лише те, що потрібно для перекладу конкретного тексту. Я повсякчас вчуся, і чим більше я знаю, тим більше розумію, що знаю мало.
До речі, іноді дивлюся, як перекладали Чейза росіяни, і бачу, що там багато недоречностей. У них часто замість перекладу — переказ. Можливо, Джеймс Чейз і не видатний стиліст, але я не прихильник подібного підходу в перекладі. Найгірше, що так губиться його фірмовий гумор або ж його заміняють на примітивні жарти. А, як на мене, чорний гумор Чейза дуже оригінальний — у цьому і є особливість його стилю. Приміром, віконце ілюмінатора він якось порівняв із плямою на сукні нареченої; а про усмішку писав, що вона застигла на губах, як небажане немовля на ганку. Без цього гумору книжка була б сумна. Буває, що російські переклади скорочені чи не на третину. Деякі ж моменти в перекладах колег мене просто «добивають». Якось я разом зі своїм героєм-детективом на шести сторінках дряпалися на прямовисну скелю. Ми ставили сюди ногу, туди руку, пересувалися міліметр за міліметром, іноді перепочивали. Такі сцени — а ще й коли вони описані на шести сторінках — дуже складна праця і для письменника, і для тлумача. Коли на п’ятий день перекладу ми врешті видряпалися на гору, я подумки витерла піт із чола й подякувала Богу, що це скінчилося. Вирішила подивитися, як цей уривок переклали росіяни. Вони пішли простішим шляхом і замість шести сторінок описів написали… «сам не помню, как я туда выбрался»! Дуже милий підхід. Так можна всі складні частини тексту перекладати (сміється. — А. З.)
Наостанок
Як уже мовилося, пані Ірина не лише перекладачка, а й вправна письменниця. Вона розповіла, що свої враження від перекладених книжок нотує — так твориться текст із робочою назвою «Примітки перекладача». Тож залишається лише побажати, щоби він якнайшвидше оформився у книжку.
Фото авторки