В Україні знову горіли склади боєприпасів. Уже вчетверте з початку війни. До цього бойові арсенали вибухали у Сватовому Луганської області, в Балаклії на Харківщині, поблизу Маріуполя. І ось тепер у Калинівці Вінницької області, уже не на сході, а на заході країни. Склади запалали 27 вересня, у день народження Президента Петра Порошенка. Чи не був це йому «подарунок» за виступи в ООН, у США та Канаді? Від кого, зрозуміло. Нині проти України воює тільки одна країна. І на жаль, не лише на лінії розмежування. Фронтів проти України відкрито значно більше — і ідеологічний, і дипломатичний, і економічний, й інформаційний, і історичний… Військова прокуратура теж першою версією вибухів у Калинівці назвала російську диверсію. Потім додала: в російських диверсантів ймовірно були спільники на території складу. Усе можливо. Але скільки вибухів не було, тих диверсантів ніхто не піймав і суспільству не показав. Тому-то таким заявам люди вірять усе менше, їхня пильність притупляється.
Міністерство оборони намагається заспокоїти людей: мовляв, у Калинівці згоріли застарілі боєприпаси. Але секретар РНБО Олександр Турчинов іншої думки. Він зазначив, що протягом року, спочатку в Балаклії, а тепер у Калинівці, «ми втратили велику кількість боєприпасів, країні завдано найбільшого удару по обороноздатності з початку війни». Преса пише, що в Калинівці знищено 83 тисячі тонн боєприпасів (!), серед яких — ракети до систем залпового вогню «Смерч», «Ураган», «Град». А втім, це горіли не просто ракети, а наші з вами гроші, які народ відриває від себе, а їх, виявляється, військове відомство навіть не в силі належним чином захистити.
Цікава думка директора Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Валентина Бадрака: «Списувати зовнішній чинник не потрібно. Тим більше, що існує багато мотиваційних моментів для Кремля, зокрема, зменшити оборонний потенціал України, продемонструвати, що українська влада не може забезпечити обороноздатність країни. Крім цього, у такий спосіб можна вбити клин між владою і суспільством, сприяти дестабілізації суспільства. Але навіть якщо зовнішній чинник і був, то цьому сприяли внутрішні передумови. Наприклад, фахівці кажуть, що близько 80 відсотків арсеналу зброї не було огороджено. Якщо це так, то це дозволяє будь-якому вороже налаштованому елементу здійснити диверсію».
Для всіх стає очевидним: оборона країни є дуже вразливою. Вона не убезпечена ні від зовнішнього ворога (диверсантів), ні від внутрішнього (нехлюйства та недбалості військових). Відомий блогер Юрій Бутусов, який багато пише на військові теми й добре знає цю проблему, зазначає: після вибухів армійських складів у Сватовому затвердили цілу програму гарантування безпеки військових арсеналів. Йшлося в ній і про розосередження боєприпасів, щоб на складах зберігалася менша їх кількість, і про інші форми складування. Але віз і нині там. Схоже, ніхто не збирається її виконувати, бо інакше не прогриміли б нові вибухи, спочатку у Балаклії, потім у Калинівці. Нині, на думку блогера, потрібні швидкі фахові рішення, виконання уже ухвалених заходів убезпечення складів боєприпасів від їх знищення.
Хоча… Як стверджує народний депутат Антон Геращенко, цьогоріч на безпеку військових складів було виділено 300 мільйонів гривень. Тож треба спитати в Муженка, куди поділися ці гроші. А Олександр Турчинов каже: «Для мене принциповою — і про це я говорив на засіданні військового кабінету — є відповідальність. Починаючи від начальника Генштабу і по всій вертикалі тих, хто відповідає за оборону країни». І додає: «Ми продемонстрували, що не здатні захистити наші стратегічні арсенали. І тому постає питання щодо якості захисту нашої країни. І поки у нас не будуть відповідати найвищі посадові особи, які не виконують належним чином свої функції, ми будемо постійно рахувати наші втрати і збитки». Якщо вже такого рівня посадовці таке говорять, то мимоволі виникла думка: а що заважає їм це зробити, адже вони перебувають на вищих щаблях влади?
Резонансний коментар українській редакції Deutsche Welle дав київський журналіст Сергій Руденко. На його думку, сьогодні перед українськими слідчими стоїть непросте завдання: назвати винуватців надзвичайного стану в Калинівці. Серед них можуть виявитися не лише зовнішні, а й внутрішні вороги — нехлюйство і недбалість, у яких є імена, прізвища і звання. Питання в тому, чи слідство буде готовим їх назвати, адже це може кинути тінь і на головнокомандувача, у підпорядкуванні якого перебувають ці люди з високими зірками на погонах.
Журналіст зазначає, що дуже часто правоохоронці посилаються на «російський слід» у резонансних злочинах — убивствах політиків і журналіста Павла Шеремета, у вибухах на складах. Ніхто не має сумніву, що п’ята кремлівська колона в Україні потужно працює, але поки нікого не зловили за руку, не показали людям, завжди є можливість сказати, що «їх там немає», що все це наші зведення рахунків, розслабленість і халатність. А тим часом, як твердить екс-голова МЗС Володимир Огризко, незважаючи на три роки війни, жоден російський дипломат не був висланий з України. Не закрито і російські культурні центри, під дахом яких працює військова і політична розвідка. І далі ведеться торгівля з ворогом. Та й російський бізнес почувається досить вільно в уставних фондах українських підприємств.
І ше на один аспект звертає увагу Сергій Руденко: «Калинівка показала, що, за винятком сходу країни, Україна продовжує жити в умовах мирного часу. Ніхто, як виявилося, не готовий до режиму надзвичайної ситуації. В Україні триває війна, але, не дай Боже, завтра російські танки підуть на Київ чи диверсанти знову підірвуть якийсь стратегічний об’єкт, навряд чи хтось зможе пояснити українцям порядок евакуації. На щастя, влада зуміла за вечір вивезти із небезпечної зони 28 тисяч жителів Калинівки і сусідніх сіл. Але чи готова вона до ситуації, в якій може знадобитися широкомасштабна евакуація українців — велике запитання… Імовірна диверсія на АЕС, дамбі, військових складах або ж російські танки в українських містах — не фантазії автора. Це реальність, з якою завтра може зіштовхнутись Україна. Але навряд чи сьогодні влада готова до цього. Не знаю, чи потрібно Україні копіювати систему цивільної оборони часів СРСР. Але в умовах «холодної війни» саме вона вчила, як знайти бомбосховище, що потрібно робити під час хімічної атаки і куди потрібно повертатися під час ядерного вибуху. Можливо, 30—40 років тому все це видавалося безглуздо і по-радянськи тупо. Але кожен школяр і студент міг відповісти на запитання, що робити, якщо завтра війна. І навряд чи сьогодні це можуть сказати їхні однолітки, країна яких третій рік перебуває у стані війни».
Так детально цитую колегу, бо він справді акцентує увагу на больових точках. Ми на мирних територіях живемо так, ніби й нема в Україні війни. Подивіться на тернопільські бари, розважальні заклади. У них кипить життя, велелюддя, сміх, веселощі, розваги. Чи хоч у когось виникає думка, як у ці хвилини солдату ведеться в окопі, чи має він все потрібне? Чи, може, потребують допомоги і тої ж копійки, яку так легко спускають у барах молоді особи, діти чи матір загиблого захисника Вітчизни? Не закликаю нікого носити жалобу, чи поринути у смуток. Але якщо в країні війна, якщо гинуть люди, її відповідальні громадяни мали б поводитися відповідно, відчувати і свою спорідненість із тими, хто в окопах: думати про них, молитися за них, підсобляти їм усім, чим можна. Бо скільки б ми не допомагали, це така мізерія проти того, що хтось платить за наш спокій найдорожчим — своїм життям.
Що ж до влади, то, думаю, мало лише пишатися тим, яку боєздатну армію ми побудували за останні роки, треба і вимагати, особливо від військового керівництва, щоб розроблені заходи щодо охорони тих же складів боєприпасів виконувалися. Ось чую, що всіх їх обладнають системами раннього виявлення безпілотників. У чималу копійку влетить це, напевно. Але якщо не буде належної дисципліни і відповідальності у тих, що охороняють зброярні, знайдуться інші способи нашкодити нам. Людського фактора ще ніхто не відміняв.
Вочевидь, варто подбати і про інформування населення на випадок того, як поводитися в надзвичайних ситуаціях. Ворог не дрімає, він не став ні кращим, ні розсудливішим. Дестабілізація ситуації в Україні для нього не втратила актуальності, а тому треба бути готовим до проявів будь-якої його агресії. Знання ніколи не були зайвими. А навіть якщо вони й не знадобляться, за плечима їх не носити.
Маємо розуміти: війна в нашому домі і не має значення, в якому його кутку. І тому треба діяти відповідно — навчитися захищатися, запобігати ворожим вилазкам, руйнувати його плани. І тут найкращі наші помічники — пильність, відповідальність, дисциплінованість, вимогливість до себе й до інших. І чим вищі чини, тим усе це повинно зростати у геометричній прогресії.
Галина САДОВСЬКА.
Фото з вільних джерел