Вільне життя

Тільки раз кохає білий лебідь…

ЛОПУШАНКА — НЕКВАПЛИВА МАЛЕНЬКА РІЧЕЧКА. ТА ЇЇ ВОД ВИСТАЧАЄ, ЩОБ ЩЕДРО ПРИСЛУЖИТИСЯ І ЛЮДЯМ, І ПРИРОДІ. У БІЛОГОЛОВАХ НА ЗБОРІВЩИНІ ВОНА ФОРМУЄ ЧИМАЛИЙ СТАВ. НИЖЧЕ, БІЛЯ НОСІВЦІВ, ЗЕЛЕНІЮТЬ ОЧЕРЕТЯНІ ЗАПЛАВИ, ЗВІДСИ ПОЧИНАЄТЬСЯ ПЛЕСО ГОРОДИЩЕНСЬКОГО СТАВУ. НА ПРАВОБЕРЕЖЖІ В ПОЛІ ДОНИНІ ВИОРЮЮТЬ УЛАМКИ СТАРОЇ КЕРАМІКИ. ЗА КНЯЖИХ ЧАСІВ ТУТ В УРОЧИЩІ БОЗОК МІСТИЛОСЯ ГОРОДИЩЕ. КАЖУТЬ, ІСНУВАЛО І ВЕЛИКЕ ПОСЕЛЕННЯ. МОЖЕ, ВІД НЬОГО І ЗАЛИШИЛИСЯ ЩЕ НЕ ДОСЛІДЖЕНІ РОВИ ТА ВАЛИ ЯКИХОСЬ ДАВНІХ ФОРТИФІКАЦІЙ. А ВНИЗУ ЧИСТА ХВИЛЯ Б’ЄТЬСЯ ОБ ГРЕБЛЮ, НАСИПАНУ ЩЕ З ДАВНІХ ЧАСІВ.

При в’їзді в село під дамбою дотепер стирчать недогнилі дерев’яні палі, на яких стояв водяний млин. Шумить, падаючи з висоти, потік і прямує в річкове русло. Ще один регульований скид води через труби є ближче до центру греблі. У часи повоєнних лихоліть, коли замість водойми хлюпала лише квола річечка, жорна млина за допомогою паса та нехитрого пристрою крутив тракторець. Потім, загативши річку, на протилежному боці створили систему насипів, між якими розмістилися три маточники, ще й четвертий — великий. Започаткували рибне господарство. Нині малька не розводять, та водойми залишилися і слугують тутешньому дикому птаству. По боках тих прямих дамб буяють м’ята, жовті півники, ятриться соковитим фіолетовим цвітом живокіст, стирчать з осоки рожеві мітелки іван-чаю. А далі попри Лопушанку непрохідна троща і рогози з рідким вільшняком, і зелений розмай іншого болотяного різнотрав’я — меч-трава, товстянка звичайна, кілька видів пальчатокорінника, молодинника озерного тощо. Чого кращого треба пернатим, щоб звивати гнізда і виводити потомство. За якийсь кілометр-півтора річечка потрапляє в обійми Cерета і плине далі.

Заболочене гирло Лопушанки є західною околицею великого орнітологічного заказника «Серетецький». За автошляхом, що перетинає цю низину, попри Кобзарівку, Чернихів, Іванківці Серет плине до Івачева Долішнього і Горішнього, формуючи заплави, невеликі водойми на заливних луках, очеретяні хащі — усе те, до чого звикло болотяне пернате населення. Далі — Івачівський став.

Після сніжної зими в дельті Лопушанки утворюється водне плесо, з якого стирчать купини осоки та деревця. Отоді тут справжній пташиний базар. Одні осідають тут для перепочинку, інші зиркають, де б отаборитися до осені. Найпершим у цю холодну купіль після важкого перельоту плюхається гуменник. Через день-два на воду з кликами «гагант» осядуть і його родичі сірі чи білоголові гуси. Поплавають, покупаються, декотре навіть пірне, і, підгодувавшись, полинуть далі. Не приваблюють серетецькі береги і нерозеня — сіру качку з каштаново-коричневими крилами і чорним підхвістям. Поплюскотить, половить щось у каламутній воді своїм жовтим дзьобом, потріскотить частим кряканням щось своєму супутникові. Той відповість глухо, як крук. Майнули крилами-опахалами — тільки таких і бачили. Їхній маневр повторить і шилохвіст із довгою тонкою шиєю і гострим хвостом. Тут він лиш перепочине. Потім, зігнувши свою шию вниз або навіть убік, продовжить шлях до інших заплав, які вважає своїм отчим домом. А ось лисці тутешні угіддя до вподоби. Вона трохи більша за сіру ворону, з матово-чорним дзьобом, сірими ногами і білою лобовою бляшкою. Увесь час пірнає, ніби з радості, і все чомусь киває голівкою. З води злітає важко й неохоче. Відпочивши, шукає, на якій купині збудувати і замаскувати від хижого ока гніздечко.

Крикливі білі мартини уже давно визначилися з місцем своєї колонії. Вони не ховаються в болотяних хащах, а осідають на великому ставі за дамбою. З людьми їм не лячно, може, навіть комфортно. До гнізда домашній кіт не добереться, та й видра не любить відкритих місць. На водойму великого маточника прилетіла сіра чапля. Постояла на одній нозі, поводила довгою шиєю туди-сюди. Не сподобалося: поруч — гребля, машини їздять, люди перегукуються. Та чорноголовий із зеленим відливом крижень тут ніби вродився. Знає, хитрун, що двоногий небезпечний лише той, що з палкою-рушницею за плечима і то в певний період — восени. А біля жител, тим більше міських, він навіть друг — попоїсти з руки дає. Тому разом зі своєю рудою з чорним подругою почали досліджувати тутешні осокові старники, вибираючи, де б висидіти своїх каченят.

Та недовго тривала ця пташина ідилія. Раптом на воду сіли двоє великих, ширококрилих птахів. Свої довгі шиї, які в польоті були прямі, як стріли, вони вигнули хвилею і радісно попливли, пропускаючи через дзьоби зустрічну воду. Крижені відразу збагнули, що життя їм тут не буде. Там, де гніздиться цей білий велетень, жодна птаха не наважиться оселитися. Пара лебедів-шипуни мешкає тут уже третій рік. Першої весни висиділи аж п’ятеро малюків. Торік вигодували лише одне. Тож нині теж взялися лаштувати гніздо — щороку нове, до старого повертатися не хочуть. Коли лебідка сидить на яйцях, глава сімейства всіляко про неї піклується, оберігає. Не допустить близько нікого: чи то якийсь хижак, чи навіть людина, дасть гідну відсіч. Лебедина пара — це взірець вірності і любові. Недарма ми часто, не маючи таких чистих стосунків, оспівуємо їх у піснях: «Хай вже краще висохне озерце, ніж кохання в лебединім серці… Тільки раз кохає білий лебідь…»

Швидко, як птахи, злетіли і весна, і літечко. На городищенській заводі поважно плавають двоє білих і четверо темно-рудих птахів. Ще трохи і молоді наздоженуть за розмірами своїх батьків, опіряться в біле. Слідом за дорослими молодь переходить через дамбу до меншого маточника. Він увесь укритий зеленою ряскою — улюблені ласощі лебедят. Водяні курочки, що нишпорили тут зі своєю дрібнотою, миттю ховаються в очерети. А старий лебідь, пополуднувавши разом із дітьми, виводить їх на найдовшу незарослу частину заводі, розправляє крила, відштовхується від води, показуючи, як треба злітати. Учіться, мовляв, скоро у вирій…

Усе це бачить щороку і навесні, і восени наглядач за цією частиною заказника Богдан Бігун. Городищенський став розташований у межах заказника, тому має, так би мовити, особливий статус. Промислового вилову тут немає, лише спортивна риболовля. Став давно не спускали, можна уявити, які вгодовані «пацята» гуляють там на дні. Інші орендовані водойми, а їх на Тернопільщині чимало, дивись, запущені, недоглянуті, а тут повний порядок. Береги чисті — ні папірця, ні поліетиленового пакета, біля греблі викладені бетонними плитами. Є пляж, орендар навіть «грибочка» для тіні поставив. Окрема ділянка для водопою худоби, що повертається з пастівника. Там, де рибалки зазвичай закидають вудки, Богдан Костянтинович пообрізав нижнє гілляччя прибережних верб, щоб бува гачок не зачепився. Одне слово, в усьому видна дбайлива рука господаря.

У будь-якого доглядача за ставом завжди є проблеми у стосунках із відпочивальниками та рибалками. Люди ще не відійшли від старих совкових стереотипів, коли усе навкруги — моє! Правда, часом у тому «своєму» ми поводимося гірше, ніж худоба в стайні. Який безлад залишається після шашличних пікніків і рибальських юшок! Богдан Бігун знає, як з ким розмовляти — де переконливим мудрим словом, а де із застосуванням владних повноважень. Що тут казати — любить чоловік довірений йому ставок, любить свою справу. І це на користь благородній меті — збереженню природи. Бо що не рік, усе тривожніше стає на нашій прекрасній голубій планеті.

Василь БУРМА.

Фото автора

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини