Вільне життя

ПРАЦЕЮ ОГРАНЕНИЙ ТАЛАНТ

МИНУЛОЇ СУБОТИ ШЕВЧЕНКІВЦІ ГРАЛИ «НАТАЛКУ ПОЛТАВКУ» ЗА ОДНОЙМЕННОЮ П’ЄСОЮ І. КОТЛЯРЕВСЬКОГО У ПОСТАНОВЦІ НАРОДНОГО АРТИСТА УКРАЇНИ, ЛАУРЕАТА НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРЕМІЇ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ФЕДОРА СТРИГУНА. СЦЕНІЧНЕ ОФОРМЛЕННЯ СТВОРИВ ДЛЯ НЕЇ СВІТЛОЇ ПАМ’ЯТІ БАГАТОРІЧНИЙ ГОЛОВНИЙ ХУДОЖНИК ТЕАТРУ, ЗАСЛУЖЕНИЙ ДІЯЧ МИСТЕЦТВ УКРАЇНИ КАЗИМИР СІКОРСЬКИЙ: ТО БУЛА ОСТАННЯ ВИСТАВА, ЯКУ ВІН ОФОРМИВ У СВОЄМУ ЖИТТІ. САМЕ ВОНА ЗАЛИШИТЬСЯ І В ПАМ’ЯТІ ОЛЕНИ КОЦЮЛИМ: ЦЮ ВИСТАВУ ВИБРАЛИ ДЛЯ ВІДЗНАЧЕННЯ 75-РІЧЧЯ АКТРИСИ. ОЛЕНА ГРИГОРІВНА ГРАЛА ТЕРПЕЛИХУ. БУЛО ТОГО ВЕЧОРА БАГАТО ОПЛЕСКІВ Й ВІТАНЬ ЮВІЛЯРЦІ. БУВ І КЕЛИХ ШАМПАНСЬКОГО ПРЯМО НА СЦЕНІ, НА ЯКІЙ ПРОМИНУЛО ВСЕ ЇЇ ТВОРЧЕ ЖИТТЯ. СКІЛЬКИ РОЛЕЙ ЗІГРАНО, СКІЛЬКИ ОБРАЗІВ СТВОРЕНО — УЖЕ Й НЕ ЗЛІЧИТИ.

А почалось усе далекого 1963 року. Вона щойно закінчила хореографічне відділення тоді ще Дніпропетровського театрального училища. Там і запримітив Лєночку директор Тернопільського музично-драматичного театру Іван Боровський: він саме їздив по навчальних закладах, шукаючи для свого театру дівчину, що гарно танцює. Як розповідала згодом Олена Григорівна, «взяв її за руку і не відпустив», поки вона не погодилася їхати в Тернопіль.

Звісно, не так просто було на початку творчого шляху. Важко було, зокрема, з мовою. Але того ж таки року театр поповнився «молодняком» зі Львова — приїхали Мирослав Коцюлим та Богдан Стецько. І в Лєночки одразу ж з’явився «опікун»: на скромну, лагідну та вродливу східнячку «запав» веселий жартівник і пересмішник Славочка — Мирослав Коцюлим. А невдовзі покликав її під вінець. Тож мову вона швидко опанувала.

А ось актрисою стала не так швидко. Її стихією були танці. З п’ятого класу сама (ніхто її за руку не водив) прийшла у заводський будинок культури рідного Запоріжжя й записалася в танцювальний гурток. Потім взяли дівчину в танцювальний ансамбль. І на хореографічному відділенні театрального училища навчали здебільшого танців. У Тернопіль запрошували її теж саме як танцівницю. Як каже нині, мало було тоді молоді в театрі, а їй так хотілося танцювати! Про неї казали: не ходить по сцені, а танцює. А тут одну роль дають, другу, третю… Молодій актрисі було навіть лячно, що їй так довіряють.

— Від деяких ролей я навіть відмовлялася, — розповідає Олена Григорівна. — Завжди боялася бути не на місці, боялася когось підвести. Тому на головні ролі не рвалася. Але над собою дуже багато працювала. Годинами перед дзеркалом репетирувала сцени з вистав, вчилася співати і навіть сміятися, щоб той сміх зі сцени був природним, а не штучним. Прагнула стати справжньою  актрисою, щоби бути гідною свого чоловіка, щоб не було йому за мене соромно.

Мирослав Петрович тим часом швидко ставав упізнаваним та улюбленим актором тернопільської публіки. Олена Григорівна не тільки давала йому зелену вулицю, а й створювала чоловікові всі умови для творчості. І сама працювала багато. Мирослав активно допомагав дружині. Кожну її роль вони розбирали, обговорювали вдалі й невдалі епізоди. Його думка для неї багато важила. Бувало, кілька його коротких зауважень допомагали їй показати свою героїню правдивішою, переконливішою.

Її першою роллю в театрі була Катря в «Матері-наймичці». Працювала тоді поруч з «асами» — Євдокією Бобровською, Ганною Голець, подружжям Онипків… Думала, що ніколи не зіграє так правдиво, як вони. Але серйозна праця над собою давала свої щедрі плоди. Коли молода актриса зіграла Мотю в «Марії» А. Кудрявцева, Павло Загребельний написав на її програмці: «Я не помилився — повірив в актрису Олену Коцюлим! А вона переконала, що талант, воля і труд усе перетруть!»

Нині Олена Григорівна каже, що вдячна своїм режисерам тої далекої пори, народним артистам України Ярославові Гелясу, Павлові Загребельному, Анатолієві Горчинському: своїм довір’ям і вірою в неї вони таки зробили з неї актрису. І хоч їй здебільшого перепадали ролі другого плану, вони запам’ятовувалися, бо правдиві, теплі, зігріті любов’ю її серця. Та й теперішні режисери театру залюбки беруть Олену Григорівну у свої вистави. А для актора це дуже важливо — бути зайнятим на сцені: «тоді й робота всяка спориться, і настрій з’являється».

Вони прожили з Мирославом Петровичем 42 щасливих роки: виростили «за кулісами театру» (як і всі актори) сина і доньку, діждались онуків. Його не стало наприкінці листопада 2005-го. А їй досі здається, що він живий і десь поруч: чи то гастролі затягнулися, чи риболовля вдалася на славу і він засидівся на березі якогось зі ставків. На нещодавній імпрезі на вулиці Гетьмана Сагайдачного, коли ми згадували своїх чоловіків — працівників театру, чиї зірки засяяли на Алеї зірок у Тернополі, Олена Григорівна говорила здебільшого про веселі епізоди з їхнього сімейного життя. Про те, як друзів частували рибою та грибами, як готували сімейну ковбасу, збираючись на гастролі, як розігрували одне одного. А щоб ми всі пам’ятали, яким був Мирослав Петрович, Олена Григорівна потурбувалась, аби вийшла книжка спогадів про її незабутнього чоловіка «Душа осяяна театром». Гарне видання, з любов’ю зроблене, що вже стало раритетом.

Оглядаючись на прожиті літа, Олена Григорівна каже: «Ні про що не шкодую, задоволена тим, що маю. Вдячна театру, що подарував мені таке свято і дав відчути мить щастя цього ювілею. Було сказано багато теплих і щирих слів, були і сльози, і тепло. І взагалі, я щаслива людина, що все так гарно склалося і в житті, і на сцені».

Хай ще довгим буде Ваше щастя, Олено Григорівно! Хай театр ще тішить Вас новими ролями, а діти та онуки — своїми успіхами. З роси і води Вам до ста літ!

Галина САДОВСЬКА.

На фото: Олена КОЦЮЛИМ у ролі Іванихи-Дубихи («У неділю рано зілля копала»); акторське подружжя Олени та Мирослава КОЦЮЛИМІВ.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини