Вільне життя

ПРАВДА У ДЗЕРКАЛІ ЧАСУ

Нелегко чути правду про себе. Ми не раз потрапляємо у полон власних ілюзій та ховаємо гіркі реалії за солодкими словами. Це властиво кожній людині, незалежно від її статі чи посади. Споглядаємо на себе із середини та й задоволені тим. Зоставляємо собі із пережитого лише приємне, витираємо з пам’яті прикрі спогади, власні огріхи й помилки, неправедні наміри чи діяння. Нам видається, що таким чином ніхто не побачить, крізь оте оманне мрево, нашу справжню суть. Але варто оцінити ситуацію збоку, й усе на вигляд інше.

Згадалася мені розповідь, як малий перепитував батька, чому багатії такі зверхні до простих людей. Тоді батько привів малого до вікна й запитав, що той бачить. Малий почав навперебій описувати дерева, небо, квіти, будинки, людей. Батько привів малого до дзеркала й перепитав, що тепер хлопчик бачить. Син відповів: «Себе». «Варто скло покрити тоненьким шаром срібла, і ти стаєш сліпцем», — зробив висновки тато. Хіба не так? Якщо ти викинув сміття на подвір’я сусіда, то це ж не означає, що сміття перестало існувати. А брудне слово, а обман, а зневага…

Подібне стається і в політичному житті, коли правителі, заради власних амбіцій, прагнуть витерти, забути, закрити очі на певні події чи постаті, що привели до драматичних віх у історії власного народу за попередні часи. Вони були давно, але й були щойно. Як результат — сліпці самі стають жертвою викривлень істини. Бумеранг повертається до них, де очікує аналогічний фінал, як і попередників, що робили хибні кроки. Проаналізуйте етапи становлення Української держави від княжих часів, у козацьку пору, за днів УНР, в час розвалу СРСР, у мить Помаранчевої революції чи майданного утвердження людської гідності. Перед нами ціла череда змарнованих можливостей та прикрих повторів. Колесо історії раз за разом заскакує на одну й ту ж спицю помилок. Історія вчить, що вона нічого не вчить.

Де шукати причини? Невже й далі будемо нарікати лише на «воріженьків» та ненависних сусідів? Так, це сумна правда, але головна причина дещо в іншому. Давайте спільно постараємося розігнати тумани й облуду політичної тріскотні. Кожен господар, який поважає себе й свою родину, має чітке уявлення, що він хоче збудувати, який устрій має панувати в його господі, хто за що відповідає при побудові та яке покарання очікує при спричиненні шкоди в пору зведення світлиці для родини. Тут не може бути, що батько чи глава сім’ї живе у розкоші, а всю його рідню злидні із дня в день усе більше пригнічують. Будуємо хату разом і для всіх. «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля», — писав невмирущий духом Тарас. Саме — ПРАВДА, яку, на превеликий жаль, нині виганяють з оселі, за яку можуть і кару знайти, а то й життя позбавити. Правди вельможі бояться, як злодії жахаються світла.

Щоби збагнути, оцінити, побачити велич і трагедію сучасної України, варто подивитися на її життя збоку. Ми любимо, коли нас хвалять, а хто вказує на наші стратегічні та повсякденні помилки, нараз стає «ворогом». На всіх владних пагорбах престольного Києва лишень гукають: «Тільки ми знаємо, як має бути! Тільки ми робимо все для добра людей! Тільки наші рішення є мудрими та справедливими! Ось ми введемо нові реформи, і життя райське настане людям!» Отак — «ми-ми-ми» й замикалися. У людей терпець уривається.

Та чи ви не бачите, як живуть люди? Сядьте в маршрутку, заїдьте в будь-яке (а не приготовлене для вас) село. Зайдіть у найпершу (а не підготовлену для вашого візиту) оселю, запитайте у звичайних, а не спеціально навчених мешканців — як їм живеться, і почуєте усю матінку-правду. Без скорочень та масних слів. Але ж ви боїтеся людей, як чорт ладану. Не вилізаєте без охорони на світ Божий зі своїх палаців. Епідемія сліпоти й глухоти оповила міністрів і депутатів. Та розгорніть хоч раз і перечитайте історію творення та падіння Української Народної Республіки. Сто років минуло, а віз й нині там. Одні «самозакохані мудреці» не вилізають з екранів. Послухаєш їх — отара Мойсеїв, а приглянешся — самі барани та овечки паршивенькі. А, може, ви іншої думки?

Шлях, який привів сьогоднішню Україну до втрати Криму, до кривавої бойні на південно-східних землях був вимощений повтором величезної кількості помилок і хибних рішень, доповнених відсутністю впевнення та страхом за власну сорочку. Це ж було в житті нашого краю століття назад. Паралелі подій у Києві на початку минулого й теперішнього століть, революційний романтизм студентства та бунт трудящого люду, активна позиція письменництва й нерішучість політичних лідерів знову ведуть нашу країну до драматичної розв’язки. Не приведи, Господи, аби вона перетворилася на нову коліївщину. «Кожне нове — давно забуте старе», — каже народна мудрість.

Царська, більшовицька і сучасна путінська Росія не змінили поглядів на Україну, як про ласий і невіддільний шмат Великої імперії. Деградована та розвалена вітчизняна армія і досі є місцем несправедливого ставлення до воїна. Мій син, десятки разів перебуваючи на передовій, повертався щоразу із невідрадними враженнями. Добровольців, які першими прийняли удар російського агресора, звели до рівня залишків для відстрілювання і перекинули на утримання волонтерів. Дебальцеве, Іловайськ, тисячі вбитих молодих українців від бездарного військового керування, масові винищення арсеналів зброї на занедбаних складах по цілій країні, обкрадання Збройних сил найвищим командуванням, повна безкарність і споглядальна позиція Верховного Головнокомандувача викликають у мене тривогу за день завтрашній.

А зруйнована фінансова система, знецінення грошей і матеріальне зубожіння громадян, вимираючі села, засіяна депресія та наростаюча зневіра, продажність і зневага влади до простолюддя постають сьогодні особливо зримо у порівнянні з помилками очільників давньої пори: М. Грушевським, В. Винниченком, С. Петлюрою. Страшенно небезпечною для досягнення історичного успіху є ідеалізація політичних та державних діячів. Вони, як і нинішня влада, загравали з окупантами, ділилися з ними фінансовими набутками (при цьому грізно помахуючи пальцем). Західні наші «помічники і радники» теж дружньо пальцями кивали. Олександр Олесь писав: «Коли Україна в нерівнім бою вся сходила кров’ю і слізьми стікала, і дружньої помочі ждала собі — Європа мовчала». От і все… Чим це закінчилося століття тому? — Крутами… А нині? Що нас чекає?

Вельми часто сподіваємося на владу — не усвідомлюючи, що вона відображає нас у дзеркалі історії. Вона стане кращою та чеснішою, коли ми самі станемо такими і в буденні, і в час вибору, на межі боротьби за свою честь і правду. Нема чого покладати сподівання на показові ігри псевдоборні одних владників супроти інших. Це велика вистава, яка ставить за мету приспати людську пильність, продовжувати ділення людей на ваших і наших, це випускання пари з казана громадянського спротиву. Праведної опозиції ані в парламенті, ані в уряді, на превеликий жаль, нині немає. Це все учасники одного фінансового клубу, бо їх поєднали намертво величезні гроші, маєтки, розкішне життя. Це вовча зграя, яка ділить поміж собою отару перестрашених ягнят, здираючи із них шкуру. Нині суспільство чітко розмежувалося на дві ланки — влада і народ. Всі існуючі опозиційні блоки, групи, табори є нічим іншим, як борцями за доступ до грошових потоків. Мамона є їхнім кумиром, царем і правителем.

Послухайте, як вони нас вчать жити, як виставляють себе «вибраними Майданом безстрашними борцями з корупцією, несхитними поборниками справедливості й законності». Послухайте й подивіться на їхню «мудру, саможертовну та праведну працю заради неньки України». Суцільна брехня на всіх рівнях і на кожному кроці, нещирість і лукавство, духовна сліпота й моральна іржа безжально роз’їдають владні опори. Ото щойно вимкнув телевізор, бо не в змозі слухати одеського регіональчика, що став рупором бепепешників. Він тупо тарабанив причепурені та гнилі за сутністю гасла й трафарети. «Вони хотіли нас примусити зробити зміни, але їм не вдалося!» — переможно завершив куплений депутат своє трандичення про останні виступи людей під стінами Верховної Ради.

Ракова пухлина «ДНР» та «ЛНР» уже розпускає свої щупальця на захід країни, тягнеться до півночі, зосередила свою отруту поміж усіх гілок чи «сухостоїв» влади. Диву даєшся, як у знеможеній та зубожілій державі змогли нажити такі шалені статки «рідненькі мільярдери»? Звідки ж вони черпали грошенята для свого «блискавичного бізнесу»? А чи не з ваших кишень, шановні читачі, чи не з вашого родинного бюджету смокчуть і донині свою заможність?

Ото хваляться реформами день при дні. Кажуть, що на 200—300 гривень зросла пенсія, але при цьому мовчать, у скільки десятків, а то й сотень разів зросли ціни від часу останніх переглядів пенсій. Це нагадує випадок, що злодій вкрав з вашої комори весь зароблений хліб, але виявився «чесним та благородним», зоставивши по пригорщі зерна для кожного.

Знову мені дорікнуть, що я не люблю владу. А за що її любити? Вона не для любові, а для праці обирається. Узурпація влади в одних руках — це передкінцевий етап розвитку кожної антинародної структури. Це агонія безсилля і страху, прояв зневаги до свого народу заради самолюбування власною величчю. Це звичний стан голого короля. Такі очільники не входять, а вляпуються в історію. Їм варто запам’ятати й цю народну мудрість.

Олег ГЕРМАН,
заслужений діяч мистецтв України.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини