Вільне життя

«ТРИСВЯТИЙ ДЕНЬ ПЕРШОГО ПАДОЛИСТУ»

НЕ ЗНАЮ, ЧИ БАГАТО ЩЕ НАРОДІВ ТАК ПРАГНУЛИ ВОЛІ, ЯК НАШ, УКРАЇНСЬКИЙ. ТИСЯЧАМИ КЛАВ ГОЛОВИ ЗА НЕЇ, А ВОНА ВСЕ ВИСЛИЗАЛА З ЙОГО РУК, ВИПУРХУВАЛА, ЯК ТА ПТАШКА, ЗАЛИШАЮЧИ ЙОГО ПІД ЧУЖИНСЬКИМ ЗИСКОМ. ЯСКРАВИЙ ПРИКЛАД ТОГО — ПОДІЇ СТОЛІТНЬОЇ ДАВНИНИ В ГАЛИЧИНІ: ІСТОРІЯ СІЧОВОГО СТРІЛЕЦТВА ТА СТВОРЕННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ.

Уже другого дня після початку Першої світової війни лідери Національно-Демократичної, Соціал-Демократичної та Радикальної партій утворюють у Львові Головну Українську Раду (ГУР). Четвертого серпня вона ухвалює рішення — сформувати у складі австрійського війська добровольчу частину «Легіон Українських січових стрільців». За три тижні до нього зголосилися 28 тисяч добровольців. Піднесення було таким великим, наче люди збиралися не на війну, а на якесь величне свято.

Дослідник історії січового стрілецтва професор із Тернополя Микола Лазарович наводить у своїй монографії зворушливі історії. Одну з них залишив член ГУР Володимир Темницький: «Перед одним вербунковим комісаром стає поважний наш хлоп. Волосся снігом припорошене, чоло пооране журбою, на руках мозолі довголітньої праці. Праворуч і ліворуч два хлопці 17- і 18-літні. «Пане комісарю! — каже, а голос звучить твердо, як сталь. — Я маю  п’ять синів, три вже у війську, а я, старий, і оті два парубчаки голосимося до українських стрільців. Дома най самі баби собі радять. Прийміть нас всіх трьох разом. Най і ми поможемо нашому народові добувати волю». І такі випадки були непоодинокі. Так, коли на Гуцульщині один з організаторів УСС почав пояснювати добровольцям, що таке війна, щоб вони пізніше на нього не нарікали, то у відповідь почув: «Ми знаємо добре, що то є війна. Але нам би був навіки сором і ганьба в таку хвилю сидіти вдома. За Україну боротися… нам не страшно, а мило… Богу дякуємо, що дочекалися сеї хвилі».

Проте австрійське командування, погодившись на формування української частини у своєму війську, готове було прийняти лише дві тисячі осіб. Інших треба відправити додому. Спроби першого команданта легіону УСС Михайла Галущинського запобігти такому розвитку подій не мали успіху. Йому дозволили зарахувати до легіону понад тих дві тисячі ще лише 500 чоловік. Тобто назагал лише кожного десятого із тих, що зголосилися. А додому ніхто не хотів вертатися. Як писав очевидець, «Гуцулія плакала, просила і цілувала по руках головного вождя стрільців, що був безрадний тут, що не міг нічого зробити на власну руку». Деякі з відчислених добровольців обурювалися і навіть чинили опір своєму відчисленню з легіону. Дехто навіть купував собі право залишитися в ньому. Найбільше гнітило відчислених добровольців, що скажуть вони всі, як доведеться з нічим вертати, що їм не треба України?

За роки війни січове стрілецтво вкрило себе невмирущою славою, продемонструвало неабиякий героїзм у багатьох боях із підрозділами російських військ. Корпус січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця був найбоєздатнішою частиною армії Української Народної Республіки. У січні 1918-го стрільці захищали Київ від російських більшовиків, у листопаді були головною силою повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, а впродовж 1919—1920 років воювали проти Червоної та Білої армій. Саме січове стрілецтво стало головною рушійною силою Листопадового зриву у Львові 1918-го.

Тоді Україна була близькою до того, щоб здобути волю: на Великій Україні уже була Українська Народна Республіка. А створена у Львові Українська Національна Рада (УНРада) на чолі з Євгеном Петрушевичем заявила про свій намір створити Українську державу у складі Буковини, Галичини і Закарпаття. 25 жовтня українські посли у Відні зажадали від голови австрійського уряду передачі УНРаді влади над Галичиною. Тим часом польські політики 28 жовтня створюють у Кракові ліквідаційну комісію, яка заявляє про свій намір першого листопада прибути до Львова та перебрати  в австрійського намісника генерала Гуйна владу над Галичиною. 30 жовтня УНРада закликає українців Галичини не виконувати розпоряджень ліквідаційної комісії, а від Гуйна вимагає передати владу саме їй, проте той відмовився. Перспектива нового поневолення, уже поляками, стає очевидною. Тож 31 жовтня УНРада та Український центральний військовий комітет на спільному засіданні ухвалюють рішення взяти владу у Львові збройним шляхом.

У ніч на перше листопада 60 старшин і 1500 вояків Українських  січових стрільців під командуванням сотника Дмитра Вітовського роззброїли австрійські військові підрозділи та зайняли ратушу, двірець (залізничний вокзал), поштамт, банк, комендатуру, військові склади, будинки поліції та намісництво, станцію Підзамче і казарми. Генерал Гуйн і комендант міста генерал Префер були заарештовані. Повстанці домовилися про нейтралітет із німецькими та угорськими частинами. Тож цей зрив виявився практично безкровним — був поранений лише один поліцейський. На світанку над містом замайоріли українські прапори, а о 7.00 сотник Вітовський здав представникові УНРади Костю Левицькому рапорт про опанування Львовом. Так описує хід подій того «трисвятого дня першого падолисту», як писав згодом поет, Віталій Пономарьов у календарі-довіднику «Рік української історії».

Удень УНРада оголосила про створення Української держави на західноукраїнських землях. Водночас українці перебрали владу у 50 повітах Східної Галичини. Через два тижні, 13 листопада, тій державі була дана назва — Західноукраїнська Народна Республіка. 22 січня 1919 року ЗУНР об’єдналася з Українською Народною Республікою в єдину Українську державу. На жаль, вона проіснувала недовго. Зі сходу на неї зазіхала Росія, із заходу на Галичину гострила зуби Польща. А світ був не на нашому боці…

Але той Листопадовий зрив 1918-го залишився в пам’яті галичан найвищим проявом їхнього віковічного прагнення до волі, прикладом героїчного чину і незламного духу. Він скріплював наступні покоління галичан у думці, що українці можуть і повинні мати свою державу. А коли вона врешті-решт таки постала, річниці створення ЗУНР стали вшановуватись повсюдно в краї.

Цьогоріч ця річниця вже була дев’яносто дев’ятою. І попри негоду сотні тернополян минулої середи потягнулись на Микулинецький цвинтар, до меморіалу січових стрільців. Священики українських церков традиційно відправили молебень. Керівники області та міста наголошували на важливості цієї дати, на продовженні слави січових  стрільців нинішніми захисниками незалежності України. Згадувалося, що Листопадовий чин захопив і Тернопіль. Того ж дня, як і у Львові, у нашому місті замайоріли синьо-жовті прапори. Тернополянин створив герб ЗУНР, а Тернопіль був другою столицею Західноукраїнської Народної Республіки. Над впорядкованим та ошатним меморіалом звучали «Червона калина» та Державний гімн України у виконанні хору патріотичної пісні «Заграва».

Галина САДОВСЬКА.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини