Щоразу, коли берусь за висвітлення українсько-польських відносин, згадую свого лановецького знайомого, людину досвідчену і мудру. Він переконував мене, що не варто критикувати наших західних сусідів, що б вони не робили та не говорили. «У нас нині лише один ворог — Росія, — твердив, — а Польщі можна й потерпіти, бо ми не маємо права воювати на два фронти». Це його застереження часом стримувало мене і зайвий раз братися за перо, і змовчати там, де чергова антиукраїнська заява поляків збурювала емоції. Та й Україна, схоже, теж обрала подібну тактику — не робити різких заяв, замовчувати проблеми, йти сусідам на малі поступки, щоб у такий спосіб хоч якось розрядити ситуацію та знайти взаємоприйнятний компроміс. Але все це не дуже спрацьовує. Як зазначає редактор «Європейської правди» Юрій Панченко, «польський уряд сприймає ці поступки як щось самоочевидне і навіть як те, що дає підстави ставити нові умови…»
Стає все більш очевидним, що резолюція польського парламенту, який назвав Волинську трагедію «геноцидом поляків», і провокаційний, відверто антиукраїнський та антиісторичний фільм «Волинь» — то була лише верхівка айсберга, а «під водою» ховалася ще ціла глиба недружніх заяв та акцій щодо України. У цьому плані був дуже показовим цьогорічний листопад. Так, на початку місяця президент Польщі Анджей Дуда заявив, що очікує від влади України, що «люди, які висловлюють відверто націоналістичні і антипольські погляди, не будуть обіймати важливих місць в українській політиці». А що такі люди є, то «всі ж знають, що вони є — то дуже недобрий знак щодо нас з українського боку». «Цікаво, яка би була реакція з польського боку, якби Президент України зробив «симетричну» заяву про необхідність усунення з польської політики діячів, що дотримуються антиукраїнських поглядів? Чи, може, в Польщі таких немає?» — запитує Петро Кралюк, професор Острозької академії.
А двома днями раніше, як прозвучала заява А. Дуди, український Львів відвідав міністр закордонних справ Польщі Вітольд Ващиковський. Як заявив він в інтерв’ю одній з польських газет, робив там «оцінку місцевої ситуації і не побачив прогресу навіть у найпростіших справах. Зокрема, йдеться про інформаційну дошку на музеї «Тюрма на Лонцького», де одним залпом говориться про польську, нацистську та радянську окупацію». Пан Ващиковський мав намір зайти в цей музей. На порозі закладу його зустрічав директор Руслан Забілий. От міністр його й питає: чи в 1918 році Польща окупувала Західну Україну? Директор відповів ствердно. Після цього польський гість розвернувся і пішов геть. Розповідаючи цю історію, «Високий Замок» зазначає: «Поляки вже давно протестують проти терміна «польський окупаційний режим». По суті, таку поведінку можна трактувати як опосередковану претензію на ці території…»
Польський міністр закордонних справ зробив чимало інших недружніх заяв щодо України. І що не рекомендуватиме президенту Дуді їхати з візитом в Україну. І що до Польщі не впускатимуть українців, які «вдягають форму дивізії СС «Галичина» (нібито вони в ній їздять за кордон). І що заборонять в’їзд до Польщі особам, які блокують ексгумацію польських жертв… Що це, як не шантаж і тиск на суверенну країну? А ще міністр заявляв в ефірі Польського радіо, що «російська агресія не може бути відмовкою, аби не розв’язувати двосторонні проблеми». «Кісткою спотикання», за його словами, є історія, «до певної міри освіта», а також повернення польській громаді в Україні майна — костелів і парафіяльних будинків. Варшавські журналісти зауважили: за такої ситуації у стосунках між двома країнами у виграші може виявитися Росія. Міністр порадив їм адресувати це питання українській стороні, «чому вона за умов збройної агресії відштовхує від себе одного з останніх союзників». Український медіапростір відреагував на ці слова однозначно: з такими союзниками і ворогів не треба.
Польща намагається виставляти Україну непоступливою і незгідливою, що це, мовляв, через неї загострюється протистояння між двома країнами. Але якби наша держава висловила хоч частину «симетричних» заяв до Польщі, уявляю, який би гвалт там зчинився. Чи сусіди вирішили, що Україна вже настільки слабка, що з нею можна не церемонитися: все, що хочемо, зробіть і не пручайтеся, бо інакше втратите останнього союзника? Вже завели «чорні списки» щодо українців. І першим заборонили в’їзд до Польщі, а заодно і до всіх країн Шенгенської зони, відповідальному секретарю Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті учасників АТО, жертв війни та політичних репресій Святославові Шереметі. Інших імен не розголошують, люди із «чорного списку» дізнаються про це, коли захочуть відвідати Польщу. Отака дружба по-польськи.
Ще один факт. Як повідомив у травні цього року Український інститут національної пам’яті, протягом трьох останніх років у Польщі осквернили 15 українських пам’ятників і жоден з них не відновлений. За цей же період в Україні вандали пошкодили чотири польські пам’ятники і всі вони відновлені коштом української сторони. Власне через відсутність польської реакції на факти паплюження українських пам’ятників і був введений мораторій на проведення ексгумації могил поляків. Але Варшава про це воліє мовчати, а всю вину звалює на Київ. Але цього разу в нього урвався терпець. Президент України ініціював проведення надзвичайного засідання консультаційного комітету президентів, щоб уникнути подальшої ескалації напруженості. Воно вже відбулося у Кракові в закритому режимі. Про його результати повідомила президентська прес-служба.
Проте, як твердять аналітики, аналіз цього повідомлення засвідчує: замість знайдення компромісу Україна фактично капітулювала, погодившись на фактичне зняття мораторію на проведення ексгумації польських могил поза контекстом гарантій відновлення українських надгробків та їхнього захисту. До слова, українська сторона також хоче ексгумувати деякі українські могили. Нещодавно «5 канал» показував одне поховання січових стрільців, яке польські українці прагнуть узаконити, але місцева влада не дозволяє цього зробити, а на місці тих поховань хоронить самогубців. А поруч — доглянутий цвинтар солдатів вермахту. Дивна вибірковість.
Це якесь дежа вю. Ми вже мали одного «старшого брата». Навіть спільну історію намагалися з ним писати. Усі його забаганки виконували. Боялись, щоб не образити чимось, йшли на поступки в малому й великому, усупереч власним національним інтересам. Нині той «брат» частину нашої території анексував, частину окупував, а нас фашистами називає. Тепер, створюється враження, що тим «старшим братом» прагне для нас стати Польща. І теж починає повчати, як нам нашу історію трактувати і кого героями обирати. Ось останні заяви голови польського Інституту національної пам’яті (IPN) Ярослава Шарека: «IPN» не може визначати українському народу, яких героїв він повинен собі вибирати. Однак інститут не може мовчати про злочини проти поляків, здійснених на Волині та в сусідній Малопольщі». Цікаво, де це на українській мапі пан Шарек знайшов Малопольщу? Інше його твердження: Степан Бандера, який під час трагічних подій на Волині в 1943 році перебував у німецькому концтаборі, теж несе відповідальність за ці події, «бо лідер завжди несе політичну відповідальність за роботу своїх підлеглих». Водночас Я. Шарек вважає, що українців і поляків можуть об’єднати інші герої, наприклад, Симон Петлюра чи генерал Марко Безручко, який захищав місто Замостя (це під Варшавою.) від більшовиків. Крім того, об’єднувальними темами він вважає Голодомор в Україні, підпільну діяльність католицької церкви, служіння польських священиків серед українців, діяльність антикомуністичних активістів у 1970-х роках. І ні слова, звісно, про утиски українців під час польської окупації в міжвоєнний період (Березу Картузьку, пацифікацію, руйнування православних храмів тощо), бо її, окупації, бачте, й не було. Як «не було» й нищення українців у прикордонних селах Армією Крайовою та всілякими «хлопськими батальйонами». Не згадує й операції «Вісла», з допомогою якої Польща намагалася вирішити українське питання в повоєнний час. Наш президент став на коліна перед пам’ятником жертвам Волинської трагедії у Варшаві і помолився за них. Чи хтось із польських лідерів зробив це щодо убієнних поляками українців?
Вочевидь, настав час Україні розробити свій власний план дій, свою чітку стратегію у відносинах з Польщею. Проаналізувати усі претензії та вимоги сусідньої держави, визначитись, у чому можна поступитись, а в чому ні. І де та «червона лінія», яку переступати в жодному разі не можна. Так видається, що ми самі цього не знаємо. Нинішня Варшава тим користає і практично нав’язує нам логіку дій з тих чи інших проблем. До того ж вони часто-густо надумані, абсурдні, відірвані від реалій. Так, директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович каже: «Мене відверто дивує, наскільки польська влада відірвана від реальності — вочевидь, їм бракує експертів, які могли б пояснити, що нинішня Україна, Україна після Майдану, не готова дозволити комусь нав’язувати їй своє бачення минулого. Зокрема, й через те, що ми маємо зовсім свіжий досвід таких спроб з боку Росії». Чи не тому в Польщі так не люблять В’ятровича, що він говорить гірку правду?
І все ж в Україні немає антипольських настроїв. Ні у владі, ні в політикумі, ні в суспільстві. Проте польські політики своїми заявами, інспекційними поїздками в Україну для «оцінки місцевої ситуації», демаршами можуть їх спровокувати. Маємо це розуміти і не допустити такого розвитку подій. Мусимо терпляче пояснювати сусідам, що немає Малопольщі на території суверенної України. Що Львів — таки українське місто, що не гоже європейській Польщі вдаватися до шантажу і тиску. Хочеться вірити, що нас таки почують.
Галина САДОВСЬКА.
Фото з вільних джерел