Вільне життя

ЗАЙДЕШ У БАНК — НЕ ГРАЙ ВА-БАНК!

Я — ДИТЯ ВІЙНИ, НЕ ПРОСТО ЗА СТАТУСОМ І ВІКОМ, А НАСПРАВДІ. БО ПАМ’ЯТАЮ, ЯК СЬОГОДНІ, КОЛИ НАД ОКОПОМ, ДЕ МИ ХОВАЛИСЯ, РВАЛИСЯ МІНИ. І НІМЦЯ, ЯКОМУ Я ВЧЕПИВСЯ В ПРИКЛАД АВТОМАТА, БО ТАМ БУВ КРАСИВИЙ КАРАБІНЧИК. «ФРИЦ» ПОГЛАДИВ МЕНЕ ПО ГОЛІВЦІ Й ПОКАЗАВ ТРИ СЕРЕДНІ ПАЛЬЦІ, МОВЛЯВ, У МЕНЕ ВДОМА ТЕЖ «ДРАЙ КІНДЕР». У П’ЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ Я ЯК ЧКУРНУВ З ДОМУ В ПОШУКАХ КРАЩОЇ ДОЛІ, ТО З’ЯВИВСЯ НА РІДНИЙ ПОРІГ УЖЕ СТУДЕНТОМ УНІВЕРСИТЕТУ, ВІДСЛУЖИВШИ ТРИРІЧНИЙ СОЛДАТСЬКИЙ СТРОК. «СЬОГОДНІ СУБОТА, А ЗАВТРА НЕДІЛЯ, ТІЛЬКИ В МЕНЕ, СИРОТИНИ, СОРОЧКА НЕ БІЛА», — МЕНІ ЗАВЖДИ ЗДАВАЛОСЯ, ЩО ЦЯ БУБУСИНА ПІСНЯ ПРО МЕНЕ. У НЕПРИВІТНОМУ ЖИТТЄВОМУ МОРІ Я БОРСАВСЯ, ПОКЛАДАЮЧИСЬ ЛИШЕ НА ВЛАСНІ СИЛИ. У МАТЕРІ НАС БУЛО ТРОЄ. А БАТЬКО ВАЛИВ ЛІС У ПІВНІЧНІЙ УСТЬ-УХТІ, ВІДБУВАЮЧИ ПОКАРАННЯ ЗА ФІНСЬКИЙ ПОЛОН. У ТІЙ БОРНІ Я НАВЧИВСЯ СЛУХАТИ СВІЙ ВНУТРІШНІЙ ГОЛОС. І КОЛИ ТРАПЛЯВСЯ БЕЗХМАРНИЙ, СВІТЛИЙ ПЕРІОД ЖИТТЯ, СТРАХ ЗНЕНАЦЬКА ОПОВИВАВ ПЛЕЧІ. ТОЙ ГОЛОС ТРИВОЖНО НАГАДУВАВ: ЩОСЬ МАЄ СТАТИСЯ, НЕ МОЖЕ, ЩОБ ТАК ХОРОШЕ ТРИВАЛО ДОВГО. І З’ЯВЛЯЛАСЯ ТЬОТЯ-МОТЯ З ЧОРНОЮ АУРОЮ: БІДА, У КРАЩОМУ РАЗІ, НЕПРИЄМНІСТЬ.

Якось знайоме відчуття потривожило мене тепер і недаремно. Миле створіння з яблуком на бейджику погрозливо прорікло: ми до вас пришлемо колекторів, сплачуйте борг! Отакої, «без мене мене женили»! Моя дочка колись взяла кредитну картку, а від’їжджаючи надовго за кордон, не закрила, не анулювала її. А внучок-парубійко, знаючи пін-код, вирішив позичити буцімто вісім тисяч. Нам, дорослим, грошей завжди не вистачає, а хлопцям з вітром у голові тим більше. Хіба воно, недалекоглядне, дочитувалося до того, що банк залишає за собою право змінювати і процентну ставку, і дату виплати, за якою вже починає рости пеня. Ні повідомлень, ні «есемесок» від установи не надходило, і раптом майже двадцять три тисячі боргу! За рік! Згадався випадок з телеекрана, коли жінка на такій картці, не пам’ятаю якого банку, не погасила якісь там копійки і забула про них, а через десяток років — позов: платіть дванадцять тисяч! Добре, що суд прийняв сторону відповідачки і кредитори позадкували.

Я, звичайно, зайшовши в банк, не стану грати ва-банк. Бо знаю, мій супротивник добре себе юридично убезпечив. Це ми, наївні й довірливі, все потрапляємо на гачок. І звідки воно в нас? За життя я пам’ятаю кілька фінансових потрясінь. Сталінську грошову реформу. Для держави вона була необхідною, бо під час війни друкували ті карбованці або ж червінці без обмежень. Людям, одначе, була прикрість. Мій дід мав у «загашнику» двісті рублів, а стало їх лише двадцять. Ціни ж на товари і продукти майже не змінилися. Легше було тим, хто гроші зберігав в ощадній касі. Там обмін ішов за вигіднішим для вкладника курсом.

Уже вчився в університеті, коли Хрущов знову поміняв грошові знаки, звичайно ж, не ощаслививши цим людей. А коли Горбачов розвалив Радянський Союз, ударило ще одне фінансове цунамі й таке руйнівне, що встояти було неможливо. Я мав на ощадкнижці якусь копійчину. Зачувши, що корабель тоне, кинувся, як щур по канату, на рятівний берег, попередньо вихопивши з каси кілька тисяч. Разом з колегою гайнули в Пензу. Тоді ще залишалися зв’язки з містом-побратимом. З допомогою колег-журналістів достукалися до директора годинникового заводу, продай, мовляв, за пільговим тарифом! Та які проблеми?! Привіз я цілу торбину тих тікаючих блискучих штучок — на будь-який смак. Думаєте, щось заробив на них? Дурень думкою багатіє. Творча людина не створена для торгу. Розійшлися мої дзигарки чи то в подарунок, чи просто так, на згадку, протекли, як пісок крізь пальці. «Ну, нехай я, молодий та дурний, — сказав батькові, — а ти ж битий-перебитий. І з хати тебе виганяли, і за грати саджали, відібрали як у кулака все — іди світ за очі. Як же ти міг довіритися державі? Скільки треба було намахатися сокирою на будовах, щоб наскладати тих десять тисяч, які пішли, як у тань, ні за цапову душу?» «Та все ж нібито вже налагодилося, пішло саньми в наїжджену колію. Повірив…» — гірко розвів руками старий.

Тепер ще хитріша, ще нахабніша банківська хитавиця. Ну, влетів я через недосвідченого хлопця, що спіймав гаву. Перепозичу, продам душу дідькові, розплачуся. Бо до всіх негараздів мені ще не вистачало якихось позивачів та колекторів. І слово ж підшукали цим вибивалам таке, асенізаторське. А що чинити моєму бідному побратимові, який довірився «Дельта-банку», а той «кинув» його на кількасот тисяч гривень? Економив, складав на старість, мовляв, там піде чорна смуга хвороб, дорогих ліків, знахабнілих лікарів, які знай чатують, щоб заробити на свій кусень хліба ваш шматок масла. Де шукати правди? Колекторів проти банку не наймеш, та й грошей не вистачить. До того ж із банку «взятки гладкі». Він теж став жертвою того нечуваного в державі банкопаду, який влаштувала Валерія Гонтарєва, протеже самого Президента. Дарма що звідусіль, навіть з парламентської трибуни, лунали обурення і вимоги про її відставку. Нарешті, коли мавр уже зробив свою справу, очільниця Нацбанку сама подала у відставку й досі десь відпочиває у безстроковій відпустці. Думаю, що і колишній очільник «Дельта-банку» Микола Лагун та й решта керівників подібних установ, а таких було поза вісімдесят, встигли приховати у безпечному місці для себе кругленьку суму на чорний день. Найбільше пушку на писку, мабуть, залишилося у тої, за висловом одного радикального політика, «рудої лисиці», яка очолила цей ганебний процес. У найвищих посадовців знайшлися аргументи для виправдання, мовляв, треба було оптимізувати банківську систему, це схвалили навіть наші зарубіжні партнери. А чи змогли б ті радники із-за кордону отак нахабно пройтися чобітьми по головах власних вкладників і безкарно відібрати все, що наскладали за життя їхні громадяни, як мій побратим з «Дельта-банку» і сотні тисяч інших? Навряд чи, чужими руками жар загрібати легко.

Вінцем банківських афер стала, звичайно, історія з «Приватбанком». Хіба мудрі голови у найвищій фінансовій установі та президентській адміністрації не сподівалися, що приборканий у своїй розгнузданості олігарх Коломойський у відповідь викине якийсь «фортель»? Не контролювали рух його капіталів? Він, правди ніде діти, неперевершений керівник і менеджер, бо управляти імперією, де сотні фірм і підприємств, може лише особистість непересічна, геній. Злий геній, бо гребе лиш під себе.

Десь там, за бугром, морями-океанами теж орудує великий приватний капітал. Та в нас — олігарх, його присоски прилипли до національного бюджету. Він має своє лобі в парламенті, у правоохоронних структурах, навіть своє «надвірне» військо може сформувати. Відповідь від нього не забарилася. Проста і геніальна. Банк відпустив захмарні кредити суб’єктам групи «Приват», цебто самому собі. І вивів кудись ці кошти, не «камазами», як Янукович, а в інший спосіб. І тепер кепкує з нас зі своєї Швейцарії, мовляв, я ж громадянин трьох держав, українське законодавство карає лиш за подвійне громадянство. Ну не цинізм — скажіть, люди добрі?! Що ж залишилося Україні від наймогутнішого банку? Дірка від бублика. Вичавлений лимон. Ще одна чорна діра в півтораста мільярдів боргу. Це вже третя після Пенсійного фонду і позички в МВФ. Держава, як відомо, це ми, і розраховуватись доведеться нам і нашим нащадкам. Громадянам країни, що воює, — це зашморг на шиї.

Ось завершать наші народні обранці вовтузитися з ухваленням освітянського, пенсійного, судового законів, і, дивись, усе гучніше залунають голоси, що треба відновлювати довіру до банківської системи. Бо без цього важко ставити на ноги національну господарку. Адже всі ці двадцять п’ять років, за висловом політолога Віталія Портникова, ми проїдали те, що залишилося у спадок від Радянського Союзу. Отак розбили глека, а тепер давай його склеювати зі шматочків. Ага, тут ми вас і послухали, тут і повірили! Одіозний суддя Чаус на власному прикладі показав, що гроші треба тримати не в банку, а в банці, ще й закопати під грушкою. Та й самі наші посланці до парламенту декларують свої мільйонні статки, які тримають у готівці. Однак народ наш незнищенно довірливий через свою душевну доброту. Наступатиме і наступатиме на тії граблі, набиватиме собі гулі на лобі. Якби не було так, на чому б наживалися крутії від влади у всі часи? І те, що з прірви, над якою ми зависли, витягне нас лише відроджена економіка, ясно навіть темному гречкосію, що не розжував тої азбуки, тим більше дипломованим мудрагелям, які і Марксів «Капітал» проштудіювали, і багато сучасних розумних книжок прочитали.

Та як помститися за себе і за того хлопця, скривдженого в «Дельта-Банку»? Хоч він і навідується туди в надії, може, щось та віддадуть. Але над побляклою вивіскою, як над брамою до пекла, все чіткіше проступає біблійний тайнопис: «Залиш надію всякий, хто сюди входить». Єдине що у нас, простаків, залишається — не проголосувати за тих, кому перестали довіряти. Бо вже всі миляться, готуючись до гарячої виборчої купілі. Але тепер і війни, і вибори — все гібридне. Логіка може спасувати перед сучасними виборчими технологіями, маніпуляціями і непередбаченістю електорату. Згадаймо, як це сталося з Трампом у США. Та це й подарунки у вигляді продуктових пакетів. Хоча деякі політологи вважають, що нехай так і буде, бо все одно обдурила влада вчорашня, обдурить і новообрана, а гречка для бідного пенсіонера все-таки залишиться.

Ще болючіше питання — кого ж обирати? Порадимося з мудрим дідусем Альбертом Ейнштейном. А він застерігає: «Ми ніколи не розв’яжемо своїх болючих проблем на тому рівні мислення, на якому їх створили». Погляньмо на ключових гравців нашої високої, нібито і постмайданівської влади. Якщо не всі, то більшість є учасниками попередніх революцій. Мислити по-новому вони не здатні. А хіба ми, маса, з якої вони вийшли, кращі? Усім нам страх як потрібна реформація суспільної свідомості. А це процес важкий і довгий. Не скажу, як Пушкін: «Печаль моя светла». Навпаки, сумно. Сумно, що за життя вже не побачу тієї ранкової зорі.

Я виклав на папері свої думки на хлопський розум, може, наївні для тих, хто глибше сидить у тих проблемах. Зібрався віднести в редакцію — для чого? Голос одиниці тонше писку, хто його почує? Просто захотілося поплакати в жилетку тобі, дорогий читачу. Став перед трюмо причесатися і відсахнувся: в щілині між склом і фанерою стирчала, як граната на розтяжці, зловісна банківська картка. Уже з нульовим сальдо, заблокована від третіх осіб, але ще «жива», бо остаточно анулювати її може лише той, хто відкривав кредитну лінію. Десь у підсвідомості ворохнувся острах: ось як рвоне!

Василь БУРМА.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини