Вільне життя

БИТВА ЗА МОВУ — БИТВА ЗА УКРАЇНУ

Європейська комісія «За демократію через право», більш відома під назвою «Венеціанська комісія», оприлюднила нещодавно довгожданий висновок щодо мовних положень Закону України «Про освіту». Для нас він назагал позитивний, хоч і не обійшлося без низки рекомендацій. Як зазначає з цього приводу в своїй статті з промовистою назвою «Старші брати лишилися в минулому» міністр закордонних справ України Павло Клімкін, «Венеціанська комісія констатувала, що український закон, будучи рамковим, залишає достатній простір для повноцінного вивчення учнями з національних меншин рідної мови. Конкретні ж положення і деталі мають бути закріплені в окремому Плані реалізації Закону «Про освіту», а потім, якщо необхідно, то в Законі «Про загальну середню освіту», який саме тепер розробляється. Як і рекомендує комісія, ці положення та документи готуватимуться в тісному контакті із самими національними меншинами. Для нас надзвичайно важливо, що комісія назвала посилення позицій державної української мови в освіті та обов’язковість її вивчення всіма громадянами країни не тільки законним, а й похвальним. Адже саме це і є головною метою нового закону».

Як відомо, у ньому передбачено, що до четвертого класу діти національних меншин навчатимуться рідною мовою, а з п’ятого класу частина предметів уже викладатиметься державною мовою. Це положення не поширюється на російську мову, і в цьому Венеціанська комісія побачила її можливу дискримінацію порівняно з мовами ЄС. Торкаючись цього питання, Павло Клімкін зазначає: «Це тільки ще раз підтверджує, що міжнародній спільноті давно час розібратися в складній мовній ситуації, яка виникла в Україні за століття російського панування… Чому ми повинні докладати зусиль для збереження постколоніальних деформацій та результатів денаціоналізації власного народу? І чи справедливим було б вважати відродження української мови на власній українській землі дискримінацією мов?»

Уперше читаю статтю очільника нашого зовнішньополітичного відомства і взагалі чиновника такого високого рангу, написану не езоповою мовою, не дипломатичними натяками та викрутасами, а з чітким і недвозначним розставленням акцентів. У мовному питанні нам справді відступати далі нікуди. Щодо самої Росії, то тут уже клініка: там назвали наш Закон «Про освіту» «етноцидом». Їй завжди було мало російської мови в Україні. Тільки й чуємо про її начебто утиски, про міфічні гоніння, заборони, насильницьку українізацію. Тією отрутою затруюють душі і наших співгромадян, представників російської меншини. Згадаймо, чим мотивувала Росія анексію Криму та військові дії на Донбасі: захистом російськомовних громадян. І це одна з причин, чому необхідно зупинити подальше зросійщення українців, щоб і нас не прийшли захищати «брати» зі сходу.

Проте виникає питання: чому і західні сусіди так негативно сприйняли наш освітній закон? Адже в Європейській хартії регіональних мов або мов меншин, на яку люблять посилатися й українські політики, йдеться про те, що усі зобов’язання перед нацменшинами мають виконуватися «без шкоди для викладання офіційної мови (мов) держави». А така шкода очевидна. Рівень знання молодим поколінням нацменшин української мови подекуди є не просто недостатнім, а катастрофічним. Так, за словами міністра освіти та науки Лілії Гриневич, майже дві третини цьогорічних випускників шкіл із румунською та угорською мовами навчання не склали ЗНО з української мови. А без цього їм не вступити в українські виші. Вони приречені жити в культурно-політичному гетто або ж їхати на заробітки в Румунію чи Угорщину. Хіба це не ущемлення  прав людини, коли представники нацменшин не мають змоги повноцінно реалізуватись у країні проживання? Україна не хоче далі з цим миритися, але сусіди прагнуть законсервувати таку ситуацію.

Сюжет із «ТСН». Журналісти спочатку приїжджають на Буковину в одне з румунських сіл, а потім їдуть на Закарпаття в угорські села. Румуни зустрічають їх дружелюбно, навіть за стіл запрошують. На ринку молода румунка торгує разом із мамою. Розговорились. Дівчина двох слів не може зв’язати українською, але, виявляється, вона навчається в одному з українських училищ. Журналісти дивуються: як же вона там вчиться? Мама, ніяковіючи, каже російською: «Мы румыны. И это территория Румынии». В угорському селі кореспондентів «ТСН» сприймали з неприхованою ворожістю: вчителі відмовлялись коментувати освітній закон, бо, мовляв, їм «не велено». В сільській раді голови не застали, а його заступниця відчитала журналістів, чого вони тут ходять, щось випитують. А що найбільше вразило столичних кореспондентів, так це угорський прапор поруч з українським на всіх приміщеннях органів влади.

Побувала в угорських селах і редактор «Високого Замку» Наталія Балюк. Щоб не їхати туди самій, попросила свого однокурсника журналіста і письменника Олександра Гавроша, що живе в Ужгороді, скласти їй компанію. І він розповів багато цікавого. «Закон «Про освіту», зокрема його сьому статтю, закарпатські угорці оцінюють так само, як і в Будапешті. Україна для них не держава, а територія, з якої не можеш вирватись, у якій ти ніби ув’язнений. На все нарікають, все українське від себе відштовхують… Вони ні на мить не забувають, що були панівною нацією. Угорщина — друга імперська нація в Європі після Росії. Цей імперський комплекс бере початок з минулих століть. Вони ніколи не любили Україну, а тепер отримали формальний привід це висловлювати… Мовляв, їх хочуть упослідити, закрити школи, щоб не навчатись рідною мовою», — пояснював О. Гаврош. На місцевому рівні майже нічого не робиться, зазначає «Високий Замок», щоб якось зближувати українців та угорців. Ні з українського боку, ні з угорського: не перекладаються книжки, немає спільних культурних акцій… Красномовний приклад. Берегівський угорський театр, який фінансує Україна, в місті, де майже половина жителів — українці, жодної вистави за весь час існування не показав українською мовою! Чи така інформація: в Україні на 150 тисяч закарпатських угорців функціонує 150 навчальних закладів. Тобто на тисячу осіб одна школа чи садок. Натомість в Угорщині на п’ять тисяч українців — жодного закладу. Дійшло взагалі до парадоксів: вчителі-українці, щоб не почуватися неповноцінними серед колег-угорців, записуються на курси угорської…

І від нас вимагають законсервувати такий ненормальний стан речей? Сусідня Угорщина до яких тільки демаршів не вдається, щоб змусити Україну залишити в освітній сфері усе так, як є. Як зазначає редактор «Європейської правди» Cергій Сидоренко, «офіційний Будапешт наполегливо поширює хибні дані про зміст українського Закону «Про освіту», викривляючи його зміст. У Будапешті заявили про нібито повну заборону викладання угорською на Закарпатті в середній і старшій школі. Насправді ж освітній закон не містить такої суворої норми, навпаки він дозволяє викладати угорською та іншими мовами ЄС частину шкільних предметів аж до 11 класу». А в схваленому одноголосно угорським парламентом рішенні щодо України взагалі стверджується, що Закон «Про освіту» вимагає «закрити» всі школи, виші та професійно-технічні заклади угорською мовою навчання. Хоч такого там і близько немає. А українські дипломати скаржаться на те, що їм закрита дорога в засоби масової інформації Угорщини. Їхніх матеріалів не друкують, а якщо тамтешні журналісти й беруть інтерв’ю, то їх не публікують. Навіщо Будапешт загострює конфлікт з Україною й у стосунках із нею вибрав диктат і шантаж — велике питання.

Як тут не згадати деяких наших співітчизників, навіть цілком притомних і, здавалось би, демократичних та патріотичних, які, як мантру, повторюють, що це Україна щось не так зробила і пересварилася з усіма сусідами. Мовляв, треба було з освітнім законом заздалегідь з ними порадитись, виробити спільні позиції, а тоді тільки його ухвалювати. Ми й так довго мовчали, з усім мирилися, лиш би зберегти дружні стосунки із сусідами. А вони, схоже, забули, що Україна — суверенна держава: і паспорти свої нашим громадянам видають, і ізолювали їх від українського суспільства, і прапори свої вивішують, і з інспекціями до нас їхні міністри їздять та повчають нас, що  і як маємо робити. А варто було нам тільки заговорити про намір посилити позиції української мови в освіті, як зчинився галас. «Виходить, що Україні не дозволено те, що дозволено решті країн, виходить, що ми, українці, мали б і далі залишатися комфортними для всіх, без власної волі і власних  пріоритетів. Подібне спостерігаємо і в ситуації, коли Польща вимагає, щоб ми разом дивилися на нашу спільну непросту історію винятково крізь польські окуляри. Пробачте, але Україна вже 26 років незалежна держава. Ми ростемо, ми міцнішаємо, ми звільняємося від залишків радянського колоніалізму й комплексів меншовартості, хоча, на жаль, і значно повільніше, ніж хотілося б. Нашим партнерам слід якнайшвидше усвідомити, що ми є рівноправною й рівноцінною їм державою — не більше, але й не менше», — зазначає Павло Клімкін.

Треба сказати, що з усіх наших західних сусідів Україну відкрито підтримала Словаччина. Її генконсул в Ужгороді Мірослав Мойжіта ще кілька місяців тому заявив: закон про освіту не утискує прав словаків в Україні. «Людина повинна знати мову тієї країни, де живе, — зазначав генконсул. — Про це власне і йдеться в українському законі про освіту. І я з цим повністю згоден». У 2009 році ця країна з п’ятимільйонним населенням і з чималою угорською меншиною (близько 500 тисяч) ухвалила закон про державну мову (словацьку), що теж викликав обурення нацменшин. Ним передбачався штраф до 5000 євро за використання мов національних меншин у державних структурах. Через два роки цей штраф зменшили удвічі, але країна послідовно захищає свою державну мову.

І ми мусимо це робити. Бо наша поступливість нам же шкодить. Її сприймають, як слабкість. І ми вже маємо цілі анклави, де національні меншини не лояльні до країни, в якій живуть, а то й вороже до неї налаштовані. Це не тільки ненормально, а й небезпечно. Завтра їх теж хтось може прийти захищати, як це сталося в Криму чи на Донбасі. Добре, що у влади нарешті прорізався голос на захист державної мови і прийшло розуміння, що це важливий чинник національної безпеки.

Галина САДОВСЬКА.

Фото з вільних джерел

 

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини