Вільне життя

Пошанівок перу та об’єктиву

Позаминулої неділі у Баворові, що в Тернопільському районі, відкрився музей журналістики. Подія, прямо скажемо, неординарна. Бо хіба ви чули, щоб десь існувала така структура? Ну, може, там при якійсь університетській кафедрі куток на цю тему чи ще щось подібне. А тут тобі обласний, бо експонати охоплюють усю Тернопільщину, музей. Щоправда, в селі. Його організатор, фундатор і багато в чому практичний виконавець Б. І. Свіргун спочатку хотів, було, зробити це в Кременці, де видає газету «Кременецький вісник». Але в містах завжди сутужно з приміщеннями. А надто в Тернополі, де, правду кажучи, й мав би функціонувати цей музей. Тут не знайдеш, де розмістити спортивну школу чи школу мистецтв, то говорити про те, що в п’яту-десяту чергу, не доводиться. Усе займають заклади так званого «кабацького» ряду.

У рідному Баворові прихильно поставилися до пропозиції Богдана Івановича. Тим більше, після створення об’єднаної територіальної громади при Великих Гаях у колишній сільській раді звільнилося кілька кімнат і в одній із них можна було розмістити експозиції. Прив’язка до місцевості обумовлена ще й історично. Тут народився В’ячеслав Будзиновський, який на межі ХІХ і ХХ століть прославився журналістською, письменницькою діяльністю. Разом з Іваном Франком був співзасновником Української радикальної партії. Наполягав до її програми внести пункт про державну незалежність України. Потім взявся за створення Української соціал-демократичної партії, редагував газету «Громадський голос», «Свобода», «Праця». Разом із Денисом Лукіяновичем видавав літературно-освітній часопис «Світ», «Універсальну бібліотеку». Його перу належать літературні розвідки про творчість Леся Мартовича, Василя Стефаника. А ще книжка «Як Москва нищила Україну» і багато інших, пронизаних духом патріотизму праць. Хіба могла з таким послужним списком автора червона влада дозволити розповсюдження його творів? Вони були під замком. Тому одне із завдань створеного на його батьківщині музею полягає в пошуковій роботі і доведенні до широкого загалу творчості В’ячеслава Будзиновського. Тим більше, що в січні 2018-го виповниться 150 років з дня його народження.

Для Баворова це було свято. На урочини приїхали гості з Тернополя, інших міст і сіл. Їх зустрічали голова районної ради Андрій Галайко, голова об’єднаної громади Олег Кохман, сільський староста Надія Салабай. Вони ж разом із завідувачем музею Богданом Свіргуном перерізали святкову стрічку. Після освячування кімнати і експонатів та напутніх слів від всечесних отців греко-католицької Василя і православної Київського патріархату Миколи церков викладач Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії ім. Т. Шевченка Валентина Шпак провела оглядову екскурсію ново-

створеним музеєм для гостей. Під час дійства стався один цікавий епізод. Раптом задзвонив телефон. У всіх, крім Свіргуна, мобільний зв’язок був виключений. Він приклав слухавку до вуха, радісно вигукнув: «Приїхали? Заходьте!» На порозі з’явився молодик у чорному фраку і циліндрі. «Знайомтеся, — сказав Богдан Іванович, — до нас завітав сам В’ячеслав Будзиновський!» Публіка спочатку спантеличіла, потім, згадавши, в якому часі вона перебуває, радісним гулом зустріла актора народної театральної студії «Сузір’я» Івана Пельца.

Що ж побачать відвідувачі у початковому варіанті музейних експозицій? Початковому — бо будь-який подібний осередок у майбутньому приростає, збагачується новими матеріалами і експонатами. Тільки б не згасали ентузіазм і зацікавленість до розпочатої справи. Окремі номери газет розповідають про перші засоби масової інформації в Тернополі, про життя і творчу діяльність В’ячеслава Титовича Будзиновського. На підставках — два ряди розкладених — видно тільки заголовки газет, які видавалися і нині друкуються на Тернопіллі. Упродовж багатьох років Свіргун, сам не знаючи навіщо, мабуть, на підсвідомому рівні перед майбутнім завданням свого життя, колекціонував їх. І недаремно. Окремі стенди  присвячені популярним у нас виданням — «Вільному життю», «Свободі», колишньому «Ровеснику» та іншим. Має свій куточок і плеяда заслужених журналістів України. Не обділили увагою складачі експозицій і окремих майстрів репортерського і письменницького пера — Богдана Мельничука, Михайла Ониськіва, Бориса Демківа з його донькою Світланою Мичко, Михайла Шепеленка, Степана Слюзара. Останній, як і його брат Володимир, народився в Баворові. Їхні батьки тут учителювали, і родина Слюзарів у селі дуже шанована.

Сказати відверто, створення музею, те пошанування трудівників пера і об’єктива якось розвиднює світ, огортає невимірним теплом. Ми, журналісти, хвалимо інших, щасливі комусь зробити добро і принести радість, звичайно, коли це не злодій, хапуга, бездушний чинуша чи просто нахаба. І ніяковіємо, коли звеличують нас. Нас хвалять рідко, та ми й без претензій, у нас є свої непорушні орієнтири професійного та морального кодексу і ми стараємося на них рівнятися. Не даємо пустопорожню, побляклу за тисячоліття клятву Гіппократа, а просто кажемо: не обіцяю, але зроблю. Це Роберт Сільвестр язиком лукавого у своєму романі «Друга найдревніша…» поставив представників нашої професії поряд із повіями. Відтоді і пішла брехня по селу, журналістам легковажно приклеїли  ярлик, та спробуй тепер його позбутися. Я п’ятдесят п’ять років у своєму фаху і, кладучи руку на серце, скажу: продажних у нас менше, ніж деінде. Навіть у смиренній отарі всечесних отців часом трапляється заблудла овечка. Усі ми грішні.

Хтось «пришпандьорив» нам ще одну наліпку: журналюги — римована асоціація з «нахалюгами». Та хто, знаємо хто! Ті, кому не даємо спуску, кого виводимо на чисту воду, у кого пика в пушку. Так, коли на кону редакційне завдання, яке, кров з носа, треба виконати, і журналістська честь, ми на багато що здатні, ми, як квочка, котра захищаючи малечу, доводить до панічної втечі найнахабнішого з яструбів. Я сам, коли те диктують інтереси справи, забуваю про скромність і сором’язливість, перетворююсь на режисера, вимагаю, як ротний у солдатів, подаю наказові — без заперечень — команди. І все  заради одного яскравого фотокадра. Потім сам дивуюся: невже це я так чинив? У так званій великій журналістиці теж є яскраві приклади, коли тихий, непомітний репортер враз перероджується в отого несамовитого журналюгу. Хтось із фронтових репортерів, даруйте, коли помиляюсь, здається, Іван Шагін, знімав  акт підписання капітуляції нацистської Німеччини. У залі було повно хронікерів зі всього світу, зубрів і акул, загартованих жорсткою конкуренцією ще в ту далеку пору. Невисокий, щуплий Іван загубився в тому натовпі. У вирішальний момент події його відтіснили, затерли — не підступишся. Кінець! Провал редакційного завдання! Доведений до відчаю, якимось дивом він зіскочив на стіл і пройшовся по зеленому сукну в забрьоханих солдатських чоботях прямо перед носом Монтгомері та інших високих військових чинів союзних армій. Клац-клац-клац! Лиш почув, як Жуков просичав своїм помічникам: «Убрать нахала!»

Радянський маршал перемоги «мав зуб» на нього через ще одну витівку. Коли треба було доставити в Москву фото червоного прапора, що майорів над рейхстагом, журналіст пішов прямо до командувача. Жуков розсердився, але, зважаючи на політичну важливість акції, дав свого літака зі суворим наказом: тільки до кордону! А далі, шукай, як добратися. Долетіли до призначеного місця, репортер бачить, що ні за яких обставин не встигне дати в номер своє фото. Тепер уже наказує він: курс на Москву. За такі «вибрики» маршал міг легко віддати його під розстріл. Що йому один солдатик, коли на смерть посилав десятки тисяч? Та якось усе минулося. Оце все те, про що співається в пісні: «Троє суток шагать, троє суток не спать ради нескольких строчек в газете…»

У нашого брата непрості стосунки з владою, бо журналіст, так йому на роду написано, завжди до неї в опозиції. Ще за радянських часів нас «приручали», поклали ще одне тавро: «підручні партії». Цебто вони ковалі, а ми «болванку» тримаємо.

Ми поблажливо терпіли це, бо знали, що тут здебільшого підмайстерок вище тямою за майстра. Ми вчилися не в партійній школі, а в університеті, якому вже тоді було триста літ. І крім Маркса з Леніним, читали ще й Сапфо та Вергілія. Тепер нас охрестили «четвертою владою» знову ж ті, справжні можновладці. Вони живуть у магнатських палацах і їздять на шикарних «мерсах», а працівник засобів масової інформації в переважній більшості заробляє менше, ніж це усім здається. Просто статус публічної людини велить нам бути взірцем охайності і з останніх потуг дбати про свій гардероб. Не з’явишся ж при якійсь урочистій оказії, не вийдеш на сцену нечесаним «чувирлом» у стоптаних черевиках.

А ви, наші дорогі читачі і передплатники, не думайте, що ми з великої любові до влади і багатіїв друкуємо на шпальтах нашої газети їхні переможні звіти і щедрі обіцянки замість того, щоб надати вам якесь цікаве чтиво. Просто без реклами і оплачених матеріалів ми не виживемо. Грошей, які ми отримуємо за передплату, мало, та й використати їх як слід, часом, не дають. За всіх стоїмо горою, а себе перед монстром «Укрпоштою» захистити не можемо. Отака виходить нісенітниця, отака петрушка! У той час, як уряд, проводячи реформи, і повноту влади, і кошти віддає на низи, в регіони, розпоряджайтеся, мовляв, самі, вам там видніше, тут іде зворотний процес. Просимо: поверніть наші гроші! Обіцяють: щось віддамо невдовзі, а решту — аж у кінці березня…

То як ви, столичні чиновники, смієте розпоряджатися тими нещасними копійками сільських пенсіонерів, які відірвали їх від своїх злиденних статків, щоб читати свою улюблену газету? Копійка до копійки, гривня до гривні — тут починає діяти закон великих чисел, бо така ситуація не лише в Тернополі, а й, слід гадати, у всій Україні. І сліпому кроту видно, як з цієї, можна сказати, афери стирчать довгі вуха якоїсь піраміди, як тепер кажуть, корупційної складової. Ця, не те що кругленька, а таки добре кругла сума ті три місяці не лежить же мертвим капіталом, а десь крутиться, даючи комусь добрячий і навар, і припічку. Таку думку диктує логіка речей. Як видно, високій владі не до наших приземлених проблем. То, може, хоч Національна спілка журналістів України і стане з нами пліч-о-пліч? Загляньте, хлопці, у свій статут, там чорним по білому написана головна мета нашого об’єднання: захист інтересів журналістських колективів і кожного їх члена. У нас руки не дістануть так далеко, а ви ж можете взяти за петельки ту аж ніяк не поважну пані «Укрпошту» і добряче струсонути. Погляньте, її керівники вщент знищили галузь. У селах нікому розносити людям кореспонденцію. Хіба чувано, хіба бачено, щоб при тотальному безробітті тут ніхто не хотів бути листоношею? Чи ви, колеги, без Лубченка геть обеззубіли?

Ми й самі силкувалися дістатися правдоньки, звернулися до народних обранців, а ті — ніби ж і свої — щоб їх, як кажуть у Галичині, і качка копнула, натякнули, що кожний запит чи подання коштують стільки-то тисяч «зелених». Навіть якби ми їх мали, ні за якої погоди б не пішли на змову, бо образили б свого Гіппократа, який у нас не у вселюдній присязі, а прихований, і ім’я йому принципи та совість. Та ми вже чули від одного популярного радикала, який не сподівався, що його записують, і бовкнув на всю Україну, скільки то коштує. І привселюдно отримав кайданки на руки від попередньої Генеральної прокуратури. Та згодом випустили, бо, мовляв, порушили процедуру: одягали ті «браслети» правою рукою із-за лівого вуха, а треба навпаки. Ну, хіба, скажіть, люди добрі, не ха-ха і не хі-хі?

Мабуть, пора зупинитися, бо розпочав зі світлої ноти пошанування, а закінчив чорним негативом негараздів. А що ж наш музей? Звичайно, це лише перший крок. У майбутньому годилося б розповісти про долі наших колег, учасників Другої світової. Максим Хижняк командував ротою під Сталінградом, Петро Павлюк водив у бій свого танка, Лідія Толкачова виходжувала поранених у медсанбаті. Воювали Устим Оржинський, Святослав Букар, Микола Пишний. Це лише в нас, у «Вільному житті». А Кость Бережанський з Кременця, Григорій Карпенко зі Збаража, Василь Гандзуля з Бучача… Сподіваємося, що до хорошої справи докладеться і Національна спілка журналістів України, бо чомусь на урочини відкриття музею ніхто з цієї організації не прибув. У Богдана Свіргуна плани ще масштабніші. Хоче створити цілий музейний комплекс з підрозділами: старожитності, видатні імена села, ще й музей хліба. Побажаймо Богданові Івановичу успіхів на цій ниві, адже думка теж матеріальна і має здатність втілюватися в життя. І влада всіх рівнів до його волонтерського голосу нехай прислухається.

Василь БУРМА.

Фото автора

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини