КІНЕЦЬ РОКУ МИНАЄ ПІД ЗНАКОМ В’ЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА. ПРИНАЙМНІ МАВ БИ МИНАТИ… АДЖЕ 24 ГРУДНЯ ВИПОВНИЛОСЬ 80 РОКІВ З ДНЯ ЙОГО НАРОДЖЕННЯ. ЩЕ МІГ БИ ЖИТИ І ПИСАТИ НИНІ СПОГАДИ ПРО ТЕ, ЯК УКРАЇНА ЗДОБУВАЛА СВОЮ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. ХОЧА Й НЕ МІГ — З ЙОГО ВИБУХОВІСТЮ, ХАРИЗМОЮ, НЕБАЖАННЯМ ІТИ НА КОМПРОМІСИ З ВЛАДОЮ ЗАРАДИ САМОЗБЕРЕЖЕННЯ. ТА Й УСІ РОЗУМІЛИ: СИСТЕМА НЕ ДОПУСТИТЬ, АБИ ЧОРНОВІЛ ПІШОВ У ПРЕЗИДЕНТИ, ЗРОБИТЬ УСЕ, ЩОБ ЙОГО ЗУПИНИТИ. ТОМУ Й ДОСІ НІХТО НЕ ВІРИТЬ, ЩО КАМАЗ ВИПАДКОВО З’ЯВИВСЯ НА ШЛЯХУ ЙОГО АВТОМОБІЛЯ І ЛІДЕР РУХУ ЗАГИНУВ У ЗВИЧАЙНІЙ ДОРОЖНЬО-ТРАНСПОРТНІЙ ПРИГОДІ.
ДОБРЕ ПАМ’ЯТАЮ ту чорну п’ятницю 26 березня 1999 року, коли світ облетіла трагічна звістка: під Києвом перед опівніччю в автомобільній катастрофі загинув В’ячеслав Чорновіл. Він повертався з Кіровограда. Тієї весни В’ячеслав Максимович багато їздив Україною, намагаючись врятувати Рух від розколу. Яких тільки звинувачень не кидали йому у вічі вчорашні друзі та соратники. Можна тільки уявити, що коїлося в його серці, уже післяінфарктному. Тож коли почула про смерть Чорновола, перше, що подумалось, — Бог ніби сказав: «Коли він вам такий прикрий, то заберу його Собі». І смерть дав таку, якої той просив — «на швидкості і в русі».
У ці грудневі дні сестра В’ячеслава Максимовича Валентина Чорновіл згадує в «Україні молодій» дитинство брата. Славко пішов одразу в другий клас, бо, як сказали вчителі, у першому йому нічого було робити, адже вмів і читати, і рахувати, і писати. Був дуже старанним і працьовитим учнем, займався спортом (бігом, плаванням). Школу закінчив із золотою медаллю, любив ловити рибу, збирати гриби, добре орієнтувався на місцевості, «міг завести і вивести». А ще залюбки збирав польові квіти.
Деякі з тих захоплень залишились у нього на все життя. Як розповідав мені тернополянин Мирослав Осадца, помічник-консультант народного депутата В’ячеслава Чорновола, коли той представляв у Верховній Раді Подільський округ м. Тернополя, вони не раз їздили на риболовлю, і пан Мирослав ще й досі зберігає його вудки. Так-от, рекорд Чорновола у Вертелці (це як їхати на Залісці) — 156 карасів. Він їх усіх із задоволенням перерахував — і випустив назад у став.
І ЛЮБОВ ДО ПОЛЬОВИХ КВІТІВ теж залишилася на все життя. Він їх залюбки дарував дружинам. За словами Валентини Чорновіл, брат одружувався тричі. Уперше у Львові, куди приїхав після закінчення Київського держуніверситету працювати на студії телебачення. Жив на квартирі, де і познайомився з донькою господаря Іриною. У них народився син Андрій. «Але… сімейне життя не склалося, — розповідає Валентина. — Ініціатором розлучення був не В’ячеслав: він навіть на певний час пішов у гуртожиток і дав можливість дружині подумати. Але… Тож Андрій виріс фактично без батька; після розлучення Ірина навіть змінила прізвище синові».
МИНАЛИ РОКИ. І ось В’ячеслав Максимович у супроводі Мирослава Осадци приїжджають у партійних справах у Новоград-Волинський. Заночували у Чорноволових сватів. «А там, виявляється, ріс внук В’ячеслава Максимовича: також В’ячеслав і також Чорновіл, син його сина Андрія, — розповідав мені пан Мирослав. — В’ячеслав Максимович дав мені гроші і попросив, щоб я купив для хлопчика (йому було тоді років чотири) усі найкращі іграшки. Я набрав величезний пакет тих забавок — машин, тракторів…»
Другою дружиною Чорновола була Олена — у 1964 році в них народився син Тарас. Пані Валентина Чорновіл каже, що вона була «позитивною жінкою», навколо неї завжди «крутилася» львівська інтелігенція. Але сімейне життя знову не склалося. З Атеною Пашко В’ячеслав Максимович познайомився в помешканні відомого дисидента Івана Світличного. Побралися вони в Якутії у 1969 році, де В’ячеслав Максимович відбував заслання. Як розповідає Валентина Чорновіл, він «подарував їй великого гуцульського персня, а додому поверталися пішки через тайгу — таким було їхнє весілля. Атена писала вірші, хоч за фахом була інженером».
ЩО ЗНАЧИЛА В ЖИТТІ Чорновола ця жінка, я мала можливість переконатися. То був березень 1994 року. Я брала у В’ячеслава Максимовича інтерв’ю. Під час розмови він ні на йоту не вивищувався над журналісткою з провінції. Навпаки, всіляко підкреслював, що ми колеги. Єдине, що просив, — обов’язково дати вичитати інтерв’ю. Домовились про зустріч у друкарні на тодішній вулиці Куйбишева (за залізницею). У кабінеті директора сів переглянути матеріал. Сторінку-другу читав уважно, а далі, як мовиться, по діагоналі, очевидно зрозумівши, що я нічого не перекрутила і не додала від себе. Подякував. Дістав передвиборчий буклет і залишив автограф на згадку: «Шановній колезі п. Садовській. Щиро».
Директор друкарні запропонував каву і приніс із цеху пробні відбитки афіші, що запрошувала на поетичний вечір Атени Пашко. В’ячеслав Максимович уважно все переглянув і запропонував кавовий колір замінити жовтим. «Атена дуже любить насичений жовтий колір. Їй буде приємно бачити його на афіші». Зробивши ще якісь зауваження, він поспішив на чергову зустріч із виборцями. Я ж подумала: якби усі чоловіки отак про своїх дружин дбали… До речі, В’ячеслав Максимович завжди казав, що в нього троє дітей, бо вважав своєю і доньку Атени від першого шлюбу.
ПОПРИ ТЕ, ЩО ДО ЖУРНАЛІСТІВ Чорновіл ставився як до колег, не прощав їм вигадок, відсебеньок, некоректних оцінок. А жадібних на таке в Тернополі вистачало. І я довго не могла зрозуміти, чого спочатку на його прес-конференції приходило нас багато, а потім все менше і менше. Врешті нас залишилося двоє: я і світлої пам’яті Кость Валігура. Уже коли не стало Чорновола, його колишній консультант-помічник Мирослав Осадца відкрив утаємничену завісу цього: «Якось Чорновіл виступав в одній із шкіл перед вчителями. А тоді головною бідою була невиплата зарплат. Великий зал буквально кишить, люди озлоблені на все. В’ячеслав Максимович гасить той вогонь… І ось один журналіст… описує це все і констатує: Чорновіл відповідав на гострі запитання щодо невиплати зарплат вчителям… А далі, коли зайшлося про політику, «отут Чорновіл почувався, як риба у воді». Як прочитав він це, обурився і сказав: «Усе! Крім Галі Садовської і Костя Валігури, пане Мирославе, прошу до мене нікого із журналістів не підпускати…» Така була вказівка — і я її виконував… Визнавав ще Миколу Мартинчука. Не випадково, коли газету «Ровесник» перейменували на «Західну Україну», він поставив його головним редактором. На той час це був рупор Галицької асамблеї».
ЧОРНОВІЛ ЛЮБИВ ТЕРНОПІЛЬ. Коли в’їжджав у місто зі сторони Львова, минав Дружбу і бачив Надставну церкву, то радісно казав: «О, моя церква! Я вдома». Старався приїжджати в наше місто не лише по роботі, а й на великі свята. Дуже любив Різдво, коней. Тішився, коли Молодий Рух, «Вертеп» приходили його вітати. Хоч справжніх друзів у нього було небагато. Мирослав Осадца називає водія Ігоря Назаревича, тодішнього директора хлібозаводу Володимира Скакуна. Вони утрьох та ще кілька старих рухівців щороку 24 грудня приходять у Надставну церкву, щоб помолитися за упокій душі В’ячеслава Максимовича.
У Тернополі першою з’явилась вулиця В’ячеслава Чорновола: вона веде із Театрального майдану до залізничного вокзалу. Скільки разів він проходив нею, поспішаючи на поїзд і з поїзда. На її початку нагадує про це оригінальна меморіальна дошка, яку відкрили у першу річницю смерті Чорновола. Пам’ятники йому стоять нині в кількох містах України. Він якось дуже швидко й органічно ввійшов в історію, бо ще за життя був людиною історичного масштабу. Тому свідомо не торкаюсь його політичної і державницької діяльності — це тепер загальновідомо. Але коли люди переходять у пам’ятники і підручники історії, вони бронзовіють і віддаляються від нас. Мені важливо нагадати, якою людиною був той, про кого казали: «За тобою, Чорноволе, вся Вкраїна плаче!»
Галина САДОВСЬКА.
На фото: на персональній виставці фотохудожниці зі США Тані д’Авіньйон у Тернополі.
Фото з архіву редакції