Вільне життя

Картка тернополянина. Несподівана зустріч

Січень. Позаду Новий Рік, попереду – Різдвяні свята. Я бігала й метушилася, намагаючись усе встигнути до празника. Закінчивши деякі справи, щаслива стояла на зупинці і чекала на маршрутку, щоб поїхати нарешті додому, де тепло і затишно.

Враз почула тихий плач за спиною. Оглянулася і побачила на лавці, обклеєній плакатами «Я люблю Тернопіль за…» зупинки, Картку тернополянина.

Я ще ні разу з нею не зустрічалася. Правда, багато чула про Картку від знайомих, читала про неї в ЗМІ, та не думала, що так швидко зустріну та ще й у такому вигляді. Краєм ока почала розглядати її. Зарюмсана, похнюплена, сиділа вона і черкала пластиком об бруківчаний тротуар. Непогано одягнена, блискуча, правда, у декількох місцях затерта.

Якось шкода мені її стало. Думаю, ану почну з нею говорити, може, чимось допоможу, розраджу… Обережно підійшла, не знаючи, чого чекати.

— Доброго дня вам, пані!

Картка, схлипуючи, підняла на мене запухлі від сліз очі.

— Ви до мене звертаєтесь?

Аякже! Чого ви плачете?

Вона знітилась, але помітно зраділа, що нею зацікавились.

Знаєте, так мені сумно! Я тут віднедавна, а мені щодня стільки поганого наговорять. Вже нерви не витримують увесь цей негатив вислуховувати.

— Хто ж вас так сильно скривдив?

Та всі! Всі незадоволені моїй появі. А я, бідна, ну в чому я винна? Мене запросили у ваше місто, я і приїхала. З’ясувалося, що люди ваші зовсім не гостинні! А запевняли мене мої замовники, що будуть раді бачити. Гори золоті наобіцяли, пільги, вигоди, бонуси, увагу, шану і любов. Казали, що я дуже їм потрібна, тож виготовляли мене і моїх сестричок ледь не на коліні, аби встигнути якнайшвидше привезти у ваше місто. Навіть із Валідатором мене толком не познайомили, аби ми могли спрацюватися. Їхала я допомагати тернополянам, принаймні, щиро в це вірила. А тут таке…

Я була шокована відвертістю Картки. Ось так одразу вилити душу незнайомій людині?

— Я вважаю, що ви перебільшуєте. Може, все не так погано, як здається? Нашим людям просто потрібен час для того, аби звикнути до нового.

Час? Та немає часу! Ось я вже тут, мусите приймати мене такою, яка я є! І не перебільшую я зовсім. Останні дні розмови точаться лише про мене! Я чую їх усюди. В кафе, на зупинках, в транспорті… Люди незадоволені, звинувачують мене у всіх своїх бідах! А ще зі мною не вміють поводитися! Якісь дивні у вашому місті трапляються особи. Зайшла нещодавно жіночка у маршрутку, передала мене водієві, той дав їй чек і почав вимагати ще й готівку за проїзд! Як це так? Не навчили, що якщо входжу Я, то вже більше платити не потрібно?

— І що — та жіночка, заплатила?

А у неї хіба був вибір? Водій вимагав або гроші, або вимітатись із маршрутки.

— Пані, а, може, у вас грошей не було?

Та як не було! Навіть у чеку писало, що знято кошти за проїзд.

— Хм. Нісенітниця якась.

Еге ж! І що, ти думаєш (Картка, вся на емоціях, уже перейшла на фамільярністьАвт.) та жінка потім не скаржилась на мене вдома? Ну а хто ж винен? Звичайно, що я! А один чоловік – то мені товаришка розповідала – вирішив не витрачати час на постійні поповнення і розщедрився для своєї картки аж на двісті гривень. От тільки ніхто йому толком не пояснив, що так не треба було робити. в результаті всі гроші пропали. А як мене до того інваліда Валідатора тулять, то це взагалі жах! Якось один із себе аж двадцять квиточків видусив. Я аж розпереживалася, що йому так погано стало. Добре, хоч діти мене полюбляють.

— От бачите, не все так погано…

Так, так! Діти показують мене своїм друзям, із якими я ще не знайома, розказують про наші пригоди. Але усе одно моя поява в дитини залежить від дозволу дорослих. І не всі хочуть, щоб я з’являлась.

Ох, Карточко, важка у вас доля. Але не переймайтеся, може, ще все владнається…

Швидше б. Є у мене сестри по всій Європі, і так добре живуть… Ніщо їх не хвилює. Люди вже давно звикли до них, приязно ставляться. Всю систему відрегулювали, працює вона, як годинник, чесна і прозора. Всім зручно, всі задоволені. А у Тернополі вашому бозна-що коїться! Такий ажіотаж моя присутність викликала, ніби англійська королева приїхала. Хоча королеві раді були б, не те, що мені.

Я переступала ніяково з ноги на ногу, бо вже і змерзла, і трішки набридло вислуховувати скарги моєї нової знайомої. Аж дві маршрутки пропустила, щоб не перебивати її. Але терпець мій луснув, і я вирішила скористатися паузою, що настала перед новою розповіддю.

— Вибачте, але ось надїхала маршрутка, тому я змушена попрощатися з вами, — кинула я на ходу, прямуючи до транспорту.

Проте не встигла я дійти до маршрутки, як Карточка наздогнала мене і мовила:

Візьми мене із собою, я тобі в пригоді стану!

Я подивилась у її очі, сповнені благання. Що ж робити? З одного боку, мені її було жаль, а з іншого — ми ж щойно познайомились, ще толком нічого не знаємо одна про одну. Чи потрібна вона мені? В цьому я аж ніяк не була впевнена.

— Знаєте, Карточко, я краще пішки піду…

Спілкувалася Ольга ХОМ’ЯК,

студентка факультету філології та журналістики ТНПУ ім. В. Гнатюка.

Селфі з особистого архіву Картки

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини