СВОЮ ДИТЯЧУ КНИЖКУ ДЛЯ ДОРОСЛИХ «МЕНЕ ЗВАТИ МАР’ЯМ» НАДІЙКА ГЕРБІШ ЗІ ЗБАРАЖА ПРЕЗЕНТУВАЛА ЦИМИ ДНЯМИ В ТЕРНОПІЛЬСЬКІЙ КНИГАРНІ «Є». МОДЕРУВАВ ЗАХІД ЮРІЙ МАТЕВОЩУК.
«Мар’ям втратила дім у всіх його сенсах, опинилася в чужій країні, зіткнулася з ворожістю, породженою стереотипами й історіями, зміст яких їй годі збагнути, пережила болючу втрату, однак здобула найкоштовніший дарунок любові й врятованого життя, — йдеться в анотації. — Ця книжка про те, що коли в місто приходить війна, тим, хто зумів вислизнути з-під її полум’яних язиків, залишається небагато: па-м’ять, любов і болюче бажання вберегти найдорожчих. Однак саме з цих трьох насінинок може вирости цілий новий світ — лиш би знайшлося для них трохи сприйнятливого грунту й турботи тих, хто поруч».
Надійка Гербіш розповіла, що написання книжки було складним і простим водночас:
— Я створила її майже на одному подихові: приходила з пар і сідала за неї. Мені дуже хотілося написати її якомога швидше. Мій чоловік дуже допоміг, взявши на себе чимало моїх обов’язків на час написання. Тож я думала, що й далі буде так легко. Я надіслала текст у видавництво, мені сказали: «Чудова книжка, попередньо беремо». Але минув час і вони відмовили, бо її формат і тема дисонували з тогочасним видавничим планом. Надіслала іншому видавцеві й у той же день отримала відповідь: «Книжка грандіозна, беремо». Минуло два місяці після перемовин, і отримую ту ж відмову: заскладна тема для дітей. У третьому видавництві мені кажуть: «Книжка чудова, але ми видали надто багато сумних книжок цього року…» То було видавництво «Чорні вівці», і його головна редакторка (фантастична жінка, до слова!) порадила надіслати текст у Vivat. Там його одразу взяли, але минув цілий рік, перш ніж книжка вийшла друком. Тобто насправді було багато перешкод. А з іншого боку, ця книжка сама до мене прийшла — мені не треба було щось вигадувати. Складно пояснити, але коли до мене прийшла ця історія, я прийняла її, прожила, а потім відпустила. Це був складний процес. Потім, коли мені захотілося прочитати її бабці (хоча зазвичай не перечитую свої книжки), вона сказала: «Я розхвилююся, тиск підніметься». Спробувала заспокоїти: «Ба, та це ж я вигадала». А потім подумала: «Я справді вигадала? Я ж сама в неї вірю».
«Мене звати Мар’ям» Надійка Гербіш написала в час навчання у Польщі. Ця історія вплинула і на наукову роботу — заплановану тему магістерської змінила на освітні практики в інтеграції біженців:
— Я багато спілкувалася з людьми, котрі мали досвід біженців, робила інтерв’ю з тими, хто допомагає їм. Дослідила цю тему. Тішить, що мою магістерську високо оцінили. Тож у книжці частина мого академічного досвіду, а разом з тим — особисті переживання. Хоча я і не була біженкою, мешкаючи в Польщі, однак відчувала пронизливий брак спільнотного тепла й любові, якими оточена, живучи тут.
У книжці нема конкретних деталей – назви країни, з якої походить Мар’ям, чи тієї, куди вона переселяється.
— Тут є ниточка історії, на яку нанизані образи, а все інше можна додумати й переосмислити. До речі, американська редакторка, котра працювала над твором, сказала, що може вгадати всі ці місця по словах, які я використала. Вона здогадалася, що йдеться про іракських курдів — а з деталями побуту мене насправді знайомив мій одногрупник, іракський курд. Однак це можна трактувати по-різному — історія може бути про біженців із Сирії, Пакистану… Зрештою, коли почала писати книжку, думала передусім про наших переселенців. Але, якби я написала про дівчинку, котра приїжджає в, приміром, Галичину з Донбасу, виникло б багато запитань спекулятивного характеру. А так ми абстрагуємося і переносимось в абсолютно інший світ. Легше говорити про те, що відбувається у нас, дивлячись крізь призму іншості.
Книжка позиціонується як дитяча література, але, каже Надійка Гербіш, нею прагнула достукатися до дорослих.
— Коли робила дослідження для магістерської, побачила закономірності: війни не просто спіральні — одна сіє насіння наступної. Здається, наш світ цивілізований, люди мали б змінитись — побачити, що відбулося, і більше не повторювати тих же помилок. Але ми, на жаль, повторюємо.
Варто додати, що «Мене звати Мар’ям» отримала нагороду «Соціальна книжка року» від «Барабуки» — простору української дитячої книги. До речі, переможця в такій номінації визначали вперше.
— У нас книжки на соціальні теми щойно почали з’являтися. На Заході до таких тем вже не звертаються — у них немає гострої потреби за щось боротися. Там література стає більш розважальною. А нам ще потрібно все це проговорити.
На Франкфуртському книжковому ярмарку видавництва кількох країн, де нині криза із біженцями, взяли книжку на огляд. Наостанок Юрій Матевощук запитав про плани.
— Незабаром вийде продовження «Мандрівок із чарівним атласом» у ВСЛ. У мене є ідеї та контракти з видавцями, але нема часу на втілення – маленька дитина і її домашнє навчання, робота, дім та бажання відновити сили після затяжного періоду вигорання. У мене вже є дитячі книжки про Різдво, а тепер виношую ідею про дорослу. Мені дуже подобається писати нон-фікшн. А ще нині на нашому ринку бракує «живих» книжок для дітей, з яких дізнаєшся щось нове й важливе не тому, що в тебе це вимагають, а тому, що це страшенно цікаво.
Фото авторки