Вільне життя

«Увімкніть світло!..»

Їх було двоє. Молодих, зовні красивих. Із тих, які спочатку поспішають, а потім думають, куди, навіщо і як.

На забджоленій людом вулиці парубчаки наткнулися на нього. Обоє. З обох боків одночасно. Ледь не збили з ніг.

Чорнявий штрикнув у спину:

— Плутаються тут усякі під ногами.

Русявий хотів підтримати:

— І порядним заважа…

Недоговорив.

Бо незнайомець, який ледь утримав рівновагу, оглянувся. Ліворуч. Відтак праворуч. На обох. Але нічого не побачив. Не міг узріти.

Зате вони побачили. Як зблиснули під призахідним сонцем його чорні окуляри. Ні, не в чорній оправі — з чорними скельцями. Як похитнулась у тремтливій руці тростина — та, котрою він намацував дорогу.

Та ще побачили, що хлопець — їхній ровесник, років шістнадцяти-сімнадцяти. Так само кремезний, міцний, тільки…

— Сліпий… — прошепотів чорнявий.

— Невидющий, — поправив незнайомець із паличкою, таки почувши це слово. — То ви, пане, мене так… що я ледь не запоров носом.

— Пробачте, але я ще не пан. Мені до пана — як до неба пішки. Десятий закінчую. Ми з однокласником поспішали, тому й наткнулися на вас, пане. Ще раз просимо вибачення.

— Та я такий пан, як і ви. Добре те, що добре закінчується. Біди ж не сталося. Вважайте, що ви вже прощені. Тим більше, що ми — майже одного віку.

— І коли з вами… тобою це?.. — долучився русявий. — Ну, сам розумієш…

— Ти хотів запитати, коли я перестав бачити? Три роки тому, в сьомому класі… Переведіть, якщо ви такі чемні хлопці, мене, будь ласка, через дорогу до філармонії. Бо ваш несподіваний наліт з двома ударами таки збив мене з толку — я втратив орієнтацію. Але не мету — через хвилин двадцять там концерт української класики. Бортнянський, Ведель, Лисенко, зі сучасних — Скорик… Директор зателефонував, що запрошення звично в касі. Він розуміє, яке значення має музика для нас, отаких. Народний артист підкорив співом не лише Україну, а й наших європейських сусідів, США, Канаду… Авторитет, але слава не закрутила йому голову — пам’ятає про таких, як ми. Нині — моя черга причаститися дивовижними мелодіями.

— Ти так гарно говориш, а ми ще жодного разу не були у філармонії, — зітхнув чорнявий. — Соромно признатись, але щоразу, коли нас вели зі школи на якийсь концерт, ми…

— Давали драпака кудись в інше місце, — продовжив русявий. — Вважали, що у філармонії нас чекає страшенна нудота. Шукали інших  розваг. Але дорогу туди, звісно, знаємо. І проведемо тебе аж до дверей, — узявши під руку невидющого, повернувся до друга. — Правда ж, «Цигане»?

— Кликуха, — усміхнувся той, в окулярах.

— Звичайно, «Рудику», — чорнявий теж легенько взяв за лікоть. — Ходімо!

— А можна запитати, що з тобою сталося? — по якомусь кроці обережно запитав брюнет. — Бавився з чимось, що з війни принесли? Тепер чимало таких «цяцьок»…

— Ні, зі мною побавилися. Жорстоко. Друзі в класі. Певна річ, не думали, що так закінчиться. Ми тоді зібралися підвечір на драмгурток. Було вже темно, в актовій залі горіли лампочки. Наша керівничка вийшла за реквізитом. Я почав розповідати про вчорашній концерт у філармонії, куди ходив з батьками. Так захопився, що аж подих перехопило. Не оглядаючись, хотів опуститися на стілець. А його за хвилю перед тим хтось вихопив з-під мене. Я впав, ударився потилицею об краєчок підвищення.

— І?.. — зойкнув чорнявий.

— Так, — ковтнув давкий клубок у горлі оповідач. — Так, хлопці, так!.. Перше, що я крикнув, коли отямився, було: «Увімкніть світло! Світло!» Вважав, що його хтось вимкнув, аби я не вгледів зловмисника. Та світло для мене погасло назавжди. На-завжди. Не допомогли ні тутешні, ні столичні, ні закордонні лікарі. Медицина, як кажуть у таких випадках, виявилась безсилою.

— От ми вже й прийшли, — голос чорнявого затріпотів, як листок на вітрі. — Філармонія. Обережно, тут круті східці…

— Я знаю. Мої підошви пам’ятають їх.

— Послухай, не знаю, як тебе звати, а якщо ми…

— Андрієм найменували тато з мамою. А кликуха — «Ноктюрн». Трохи дивно, правда?.. Отже, якщо ви… Що ти хотів сказати?

Хлопці переглянулися, зрозумівши один одного й без слів. «Рудик» кивнув головою на знак згоди. «Циган» продовжив, тепер уже впевненим голосом:

 — А якщо ми підемо з тобою на концерт. Можна? Гроші на квитки у нас є, краще потратимо їх тут, ніж…

— Чудово! — вигукнув Андрій. — І грошей вам не доведеться витрачати. Запрошення на трьох: зі мною мали йти, як завше, мої батьки. Але вони затримались у відрядженні в Києві, якісь там невідкладні справи… Я зараз от мав попередити касирку, щоби продавала квитки на ці місця. А тепер усе вирішується само собою, вимушений мінор переходить у мажор, — у його голосі забриніли нотки бадьорості.

…Прозвучав фінальний акорд програми. Диригент, стоячи ще обличчям до музикантів, білосніжною хустинкою витирав піт із чола. Слухачі отямлювалися, перш ніж вибухнути оплесками. У залі поволі засвічувалися люстри.

— Увімкнули світло… — нахилився до Андрія чорнявий.

— Я бачу, — мовив той і відразу ж поправився: — Тобто знаю.

Їхні репліки змів шквал оплесків…

— Мені здається, нині «Ноктюрн» увімкнув світло нам, — протяжно висотав із себе обдумане «Циган», коли провели Андрія додому.

— Правду кажеш, — мовив «Рудик». Через кілька кроків додав: — Тобі не здається, що досі ми були тупуватими?

— Здається.

— Добре, що я записав його телефон.

— І я записав.

— Чекай наших дзвінків, «Ноктюрне», — вимовили разом.

Богдан МЕЛЬНИЧУК.

м. Тернопіль.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини