Вільне життя

Інтерв’ю для «ВЖ плюс». Володимир ШОВКОШИТНИЙ: «Житиму для України, бо є українцем»

Письменник, політичний і громадський діяч, літературний критик, публіцист, у минулому депутат Верховної Ради. Володимира Шовкошитного як завгодно можна представити широкому загалові, і кожне із цих визначень буде точним. Талановита людина досягне успіху в будь-якій діяльності. Фізик-атомник за освітою і лірик за станом душі — таке ось поєднання двох протилежностей. Хоча сам пан Володимир стверджує, що то зовсім не протилежності: без знання фізичних законів Всесвіту і матерії не було б глибинного відчуття поетичності й розуміння суті кохання. А писати про кохання він уміє, як ніхто. Любовні пристрасті — це, за визначенням Володимира Шовкошитного, не що інше як банальний поділ нейтронів, ланцюгова реакція. У поетичній збірці «Торкнутися небес» розділ, присвячений коханню, має назву «Летаргія нейтронів».

— Пане Володимире, хтось із ваших колег влучно назвав вас «магом слова, загартованим Чорнобилем». Ваша поетична епопея почалася саме із чорнобильської сторінки у вашому житті. Невже ця трагедія і те, що ви пережили, стали поштовхом до творчості?

— Уявіть собі — могла. Я був керівником групи ліквідаторів на четвертому блоці Чорнобильської АЕС. Там я втратив таке притаманне людині відчуття страху. Бо як фізик-атомник, енергетик, знав, на що йшов, і знав, які наслідки можуть бути від роботи на такому об’єкті. Уже коли став депутатом, ця тема була мені близька, і я очолив підкомісію з питань 30-кілометрової зони, був секретарем комісії з питань чорнобильської катастрофи з 1990-го по 1994 рік. 13 років був президентом міжнародної організації «Союз Чорнобиль». Це дивно, але саме тоді мені захотілося віршувати. Можливо, це була така захисна реакція? Не знаю. У ті роки я видав свою першу збірку віршів — єдину російською мовою — «Эхо апреля».

— Перша збірка, і російською мовою?

— Поясню чому. У сільській школі на Київщині, де я навчався, розмовляли лише українською. Але потім було навчання у технікумі — російською, згодом доля закинула мене на Далекий Схід і Кавказ, у Чорнобиль. Пізніше я вступив на Вищі літературні курси Спілки письменників СРСР у Москві. І всюди навчання та спілкування лише російською. Я думав і розмовляв нею, хоча українець, козацького роду. Ось такий відбиток наклав на усіх нас «вєлікій, могучій».

Під час роботи на Чорнобильській АЕС я почав писати російською, але дав собі слово, що саме тут напишу останнього вірша чужою мовою, а далі буду віршувати тільки рідною. Тоді я написав двомовний вірш, який починався російською, а закінчувався українською. Він називався «Я — украинец». Це була ніби моя сповідь перед предками і обіцянка, що вже більше не писатиму чужинською мовою:

Я — украинец, до седьмых колен.
Прапрадед мой шелками шит на Сечи.
И ни чужбина, ни турецкий плен
Его казацкой не лишили речи…
Прости мені, прапрадіде-козаче,
Прости мені, мій споконвічний краю,
За те, що на чужинській мові плачу
Об тім, що мови рідної не знаю.

Якщо не помиляюся, то ви його написали в 1987 році, до незалежності ще далеченько було. Чи не перепало вам за таке патріотичне висвітлення питання двомовності?

— Перепало, та ще й як! Але справжнього козака нічим не злякаєш! Цей вірш мав ефект бомби. У 1988 році він був опублікований у комсомольській газеті «Молода гвардія». То керівника відділу, який дав добро на друк, звільнили з роботи. Трохи згодом мені до рук потрапила газета київських комуністів «Вечерний Киев», де на весь розворот, під рубрикою «Их нравы» розмістили статтю, в якій Шовкошитного розкритикували на чому світ стоїть: назвали мене українським буржуазним націоналістом, а як свідчення моєї націоналістичної буржуазності надрукували повний текст цього вірша. Таким чином, його прочитав добрий мільйон киян і багато людей по всій Україні. Вірш сподобався широкому загалові і мав багато схвальних відгуків. Мало того, якось, будучи у Львові, я побачив свій вірш на стендах у трьох російськомовних школах. Першим був Гімн України, далі — «Боже, великий, єдиний» і поряд — мій вірш «Я — украинец». З’ясувалося, що директорами цих шкіл були досить патріотичні львів’янки, які не побоялися розмістити моє творіння поруч із поетичними символами України. А то був лише 1989 рік. Я був вражений. Після цього дав собі слово, що навіть думку російською мовою буду виганяти з голови.

— У вас досить незвичне прізвище: Шовкошитний, значить шитий шовком, чи не так? Досліджували походження свого роду і прізвища?

— Я дослідив походження своїх предків до сьомого коліна і виявив багато цікавого. Вони походили зі славного козацького роду і навіть із козацької старшини. Як відомо, козаки-старійшини мали одяг, шитий шовками, звідси, думаю, і бере початок моє прізвище. У документах мого діда й бабусі було написано «козак», «козачка», в іншій графі був запис — «козацького соcловія». Вони були вільними, бо на Переяславщині кілька сіл січових козаків не підкорились покріпаченню, в тому числі і село моїх предків Вінинці. На цю тему в мене є вірш:

Я — українець! Мій козацький рід
Від Хортиці веде свій родовід.
Шовками шиті прадід мій і дід,
Тож і мені лишать шовковий слід.

— Свого часу вам пропонували добру роботу в Москві, ви мали шанс оселитися там, але не прийняли такої пропозиції. Не жалкуєте?

— Жодного разу про це не пожалкував. Після закінчення літературних курсів мені пропонували залишитись і очолити відділ поезії в одному популярному журналі. Але я розсудив так: не хочу бути малоросом у чужій державі, хочу бути українцем в Україні і жити для неї. Тож поїхав до Києва, не маючи жодних планів щодо того, чим буду займатися, що буду робити. Та я знав, що на рідній стороні не загублюся, прислужуся рідному народові, знайду й реалізую себе. Так і сталося. У Києві саме збиралися знімати документальний фільм про Василя Стуса. Я зійшовся з людьми, які були причетні до цієї ідеї і запропонували мені написати сценарій. Поринув з головою в роботу. І гордий з того, що долучився до зйомок фільму «Просвітлої дороги свічка чорна». Пізніше брав участь у перепохованні останків Василя Стуса. Я багато чого зробив і роблю для своєї держави, для своїх людей. У Москві б не відбувся як українець, як патріот, а тут я потрібен. Багато ще було усіляких спокусливих пропозицій у житті. Якось мої американські друзі запропонували бути представником американської фірми «Вестінгауз» у Німеччині, на що я відповів: «Краще буду горбком у рідному болоті, ніж впадиною в Гімалаях».

— Володимире Федоровичу, вас ще називають філософом у політиці. Чи можливо сьогодні залишатися філософом у тих політичних перипетіях, які є в нашій державі?

— Не тільки можна, а й треба. Без цього неможливо сприймати адекватно ті речі, які відбуваються на нашій політичній арені. Можу ще сказати, що звання доктора філософії в галузі політології зобов’язує мене до цього. Філософ — це людина, яка розуміє суть речей і повинна пояснити їх іншим. А як фізик, я розумію суть речей. Знаєте, скажу вам чесно, якби не ті ганебні події, які відбуваються у нашій країні сьогодні, я б залишився просто поетом, ліриком, писав би про кохання. Але, як-то кажуть, не маю права мовчати, коли плюндрують мову, нівелюють питання державності, знищують культуру. І це мій обов’язок — боротися. Неважливо як і чим, але боротися. Я борюся словом, бо зброї не маю, а подекуди гостре слово страшніше, ніж зброя. Я залишаюся політиком у політиці лише тому, що наша незалежність, держава, свобода, гідність українців перебувають під постійною загрозою. І ми мусимо стояти на сторожі, бо так звана «еліта», яка є аморальною, бездуховною і яка вже давно продалася за російські гроші, не розуміє усіх цих речей.

Наприклад, сьогодні я намагаюся повернути письменництву статус сакральності. Бо капітал нівелює ці сакральні речі. Найманий письменник не є вільним, а це страшно. Ще одна ланка моєї роботи — реанімувати книгорозповсюдження в Україні, задіяти всі вертикальні структури, які чимось торгують, аби вони торгували в тому числі й українською книжкою. Бо як тільки ми відмовимося від українських книг, ми відмовимося від України. Якщо це споживацтво нас переможе, то не буде шансів зберегти свою самоідентичність, гідність.

— У вашій ліриці пульсує така потужна чоловіча енергетика, таке розуміння багатогранності кохання… Важко повірити, що автором цих зворушливих рядків може бути фізик-атомник за освітою.

— Як бачите, може. Про кохання я можу написати так, як ніхто, і це не пафосні слова. Кожній жінці я б присвятив свій, особливий вірш. Якщо взяти десять поетів і показати їм одну річ, то про неї кожен напише по-різному. Чому? Бо кожен виходить лише зі свого світосприйняття, смаку, досвіду. Але щоб писати лірику, треба розумітися на суті простих речей, тільки тоді вона матиме довершену форму.

— Вражає ваша працездатність! Нещодавно світ побачили нова збірка поезій, три романи. Про що вони? І де черпаєте натхнення на таку плідну працю?

— Я завжди мріяв займатися літературною творчістю. Але це було для мене як хобі. Тепер нарешті можу дозволити собі реалізовувати цю мрію. З громадсько-політичної діяльності залишилася посада голови ГПО «Українська демократична платформа». Цю організацію ми щойно створили для єднання всіх патріотичних сил. Власне, нині це — і хобі, і патріотичне покликання. А література — це життя. Мої романи — про все, тобто про українця в цьому світі. Натхнення черпаю в родині і в Україні. Цього достатньо.

— Вашу історичну епопею-трилогію «Кров — свята» літературознавці називають українським аналогом «Війни і миру» чи «Тихого Дону» і підкреслюють, що це український твір. Напевне, щось глибоко осмислене й роками обдумане спонукало вас до написання такого епічного твору?

— Я погоджуюсь із критиками і підкреслюю, що такої епопеї в українській сучасній літературі більше не існує. На жаль, у наш час ЗМІ більше смакують «полуничку» й бульварщину. Воно й зрозуміло — для останнього треба мати базу, для першого — лише потенцію. Книжка номінувалася на Шевченківську премію, але тодішній комітет її навіть не читав: ліньки було, тому й віддав літературну премію іншому. Ця книжка — підсумок цілого етапу моєї творчої біографії і цілого століття життя України. Я гордий тим, що зміг це зробити.

— Ким ви є більше: ліриком, дослідником історії чи романістом?

— Називайте мене просто письменником, адже, окрім означених у питанні іпостасей, я ще й активний перекладач, редактор, видавець і літературний критик. Очолюю видавництво «Український пріоритет», яке лише торік видало понад 50 новинок від поезій до монографій. Отож, я — чорнороб української літератури.

— Було дуже цікаво поспілкуватися з вами, тож дякую вам за розмову.

Розмовляла Ірина МАДЗІЙ.

Фото авторки

БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

Володимир Федорович Шовкошитний народився 16 липня 1956 року в селі Світанок Переяслав-Хмельницького району Київської області. Один із засновників екологічної організації «Зелений світ» (1988). Співорганізатор перепоховання Василя Стуса в Україні (1989). Доктор філософії в галузі політології. За освітою — технік-геофізик, інженер-теплоенергетик-атомник (Київський політехнічний інститут і Всесоюзний заочний політехнічний інститут), літератор (Вищі літературні курси Спілки письменників СРСР, Москва). У 1978—1987 — оператор, начальник зміни, керівник групи ліквідації хімічного цеху Чорнобильської АЕС. Депутат Верховної Ради першого скликання, голова підкомісії з питань 30-кілометрової зони, секретар комісії з питань чорнобильської катастрофи. З 1990 року президент, потім — голова координаційної ради міжнародної організації «Союз Чорнобиль». У 2003—2005 роках — начальник управління національного виховання МАУП. Лауреат премій ім. О. Бойченка (1987), ім. М. Островського (1988), ім. М. Лукаша, міжнародних премій ім. В. Стуса, ім. П. Куліша, ім. Г. Сковороди, «Тріумф» ім. М. Гоголя, ім. І. Мазепи, ім. Л. Череватенка. Автор збірок поезій «Эхо апреля» (1987), «Жорстоке свято» (1990), «Фантомний біль» (1994), «Занедбаний рай» (1996), книжок «Тяжкий хрест» (1996), «Я — Українець» (2002), романів «Мерехтіння зникань» (2006), «Хресна путь» (2007), монографії «Національне виховання в контексті українського державотворення» (2007), збірки поезій «Торкнутися небес» (2010), романів «Білий кречет» (2011), «Боривітри» (2014), трилогії «Кров — свята» (2015), збірок поезій «Запали свічу» (2016), малої прози «Зорі не стали ближчими» (2017), музичних альбомів «Фантомний біль», «Занедбаний рай», «Барди Чорнобиля»; співавтор сценарію фільмів «Поріг» (1988), «Просвітлої дороги свічка чорна» (1989), «Чорнобиль, трагедія і надія» (1996), «Хрест» (1996).

Двічі обирався першим заступником голови НСПУ.

 

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини