Побачивши її, перехожі зупинялися, відтак озиралися. Ще б пак! Років двадцяти, струнка, обличчя — хоч уже фотографуй на обкладинку глянцевого журналу. А як пасував їй польовий однострій! Від навмисне трохи зісунутого набік беретика, з-під якого кокетливо вибивалися біляві кучерики, до шкараднуватої взувачки, у котрій вона ступала так, наче на довгих ногах були модельні туфельки найкрутішого бренду.
Ішла тротуаром із високо піднятою головою, прямісінька, мов струна, з ледь погордливим виразом обличчя, безперечно, знаючи, що вона — красива і на неї задивляються. Так, мабуть, ходять принцеси у країнах, де ще збереглася королівська влада, та ще кінозірки червоною доріжкою на Каннському або іншому престижному фестивалі. Моделькам до такої ходи далеко — надто штучна вона в них.
— Чи волонтерка, чи зі зони АТО, — перешіптувалися бабусі, котрі вигрівалися під щедрим сонцем на тій самій лавочці, де я очікував друга і, природно, теж не міг відвести погляду від незнайомки.
І раптом навпроти неї, різко перетнувши вулицю, порушивши правила дорожнього руху, загальмувало новеньке авто, здається «Рено». З нього вискочив молодик із модною борідкою і метнувся до дівчини. Відразу ж заговорив до неї. Слів нам не було чути, а судячи з того, як він розмахував руками, показуючи на одну з тих гандрабатих вуличних конструкцій із столиками та стільцями, через які місто стає дедалі більше схожим на шинок, розпливався приклеєною усмішкою та згинався у показно-поштивому поклоні, — запрошував саме туди, де п’ють і жують, мов на виставці голодних та спраглих. І красуня — о диво! — погодилася. Вони вмостилися під вазоном, що звисав у кутку, й до них одразу підбігла офіціантка.
Тепер, коли від нашої лавочки до молодика було лише кілька кроків, я впізнав у ньому племінника власника отої ресторанно-барної мережі, що окупувала тротуари не тільки центру міста. Про молодика, якому не минуло ще й двадцяти п’яти, подейкували, як про досвідченого ловеласа з кишенями, повними грошей. Бо його батько набив гаманець на квартирному бізнесі, й обоє братів — татусь і дядько хлопця — належали до місцевих мільйонерів.
Нам уже було чутно розмову молодика та дівчини, і з неї стало зрозумілим, що вони щойно познайомилися — завдяки його наполегливості на межі з нахабністю, і хлопець, добре засвоївши істину, що жінки люблять вухами, продовжував сипати компліментами, від яких вона аж зашарілась. Офіціантка не забарилася принести замовлення, і в бокалах затанцювали бульбашки шампанського…
Мій друг зателефонував, що припізнюється, тож мені не залишалося нічого іншого, як продовжувати складати компанію бабусям, котрі забули перемовлятися про внуків, а прикипіли очима до новоспеченої парочки. За якихось півгодини нам іще пощастило побачити, як першу пляшку шампанського змінила друга, а правиця молодика почала гладити руку дівчини. Він майже не замовкав, а вона дедалі частіше згідливо кивала головою, і голубі оченята поблискували все веселіше. Відтак ота ж правиця з татуюванням узяла дівчину за руку й повела до машини. Білявка від щастя аж підстрибувала. Він умить відчинив перед нею дверцята, сам метнувся за кермо — й авто щезло за рогом. Офіціантка забрала залишену на столі купюру й хитро посміхнулася.
— І отак щодня, — обізвалася до своєї сивої подруги та бабуся, що сиділа ближче до мене. — Приблизно в один і той самий час. І щоразу — новенька. Просто дивуюсь, як легко вони ведуться…
— Бо забули, що вуха — не тільки для того, щоби слухати, — продовжила співрозмовниця. — На них іще й «локшину вішають». Навіть волонтеркам чи учасницям АТО. До речі, таких, у військовому однострої, в нього ще не було. Цікаво, хто впаде жертвою завтра?
Підійшов мій друг, і ми заспішили у своїх справах. Наступного дня — треба ж такому статись — я зранку побачив ту білявку на Привокзальній площі. Йшла до приміських кас. Одягнута була так само, як учора, тільки голова низько опущена. Дівчина ніби щось шукала очима на брудному асфальті й не могла знайти.
Богдан МЕЛЬНИЧУК.
Фото з вільних джерел