«Я бачив у цій книжці багато облич і краєвидів — знайомих або тих, що видавалися знайомими. Це дуже цікавий досвід, коли на сторінках бачиш ім’я людини, котру, ймовірно, знаєш. А вона раптом перетворюється на літературного персонажа – і вона не зовсім така, як ти собі думаєш, і, можливо, вона не зовсім така, яка вона є, бо ми ні холєри не знаєм, як все є, бо воно є так, як ми його розумієм», — каже поет, директор видавництва «Крок» Юрій Завадський.
Він представляє нову книжку тернопільського письменника Володимира Дячуна «Непогані, загалом, люди». Презентація відбувається у артбарі «Коза» під час вечірки-розпродажу видавництва «Крок», де й вийшла новинка.
Книжка невеликого формату з приємною м’якою обкладинкою претендує на роль покетбука в прямому розумінні цього слова, а до того ж тексти читати зосібно: вони різноманітні за формою — є вірші, роман, есеї, нариси. Оповідь, щоправда, таки зав’язується навколо спільного й взаємовпливового, проте таки роздільного й доволі автономного — облич і краєвидів.
Про місця
«Я сам із тернопільських околиць — села Лозової — ходив пішки у школу номер два», — каже Володимир Дячун. У першому розділі розповідає про свій простір Лошлякустегни. А це — «Лозова—Шляхтинці—Курники—Стегниківці, — у Стегниківцях народився мій тато, в Лозовій народилася моя мама, а в Лозовій народився і я, в Курниках, Шляхтинцях — мої вуйки, мої цьотки і так їх усіх — багато…»
«Ця книжка глибоко закорінена в тернопільському контексті… Села й міста, що в книжці, локальні та вже передреальні, адже легко асоціюються з тернопільськими околицями, проте з такою ж легкістю стали б геть універсальними», — каже Юрій Завадський. І він має рацію.
Про персоналії
— Тут є родина, сусіди, знайомі, відомі й невідомі, ідентифіковані й неідентифіковані, ті, з ким перекидався словами й краєвидами. А в розділі «Провінційні богемники» подибуємо серед інших: Олега Германа, котрий з’являється усюди, але не надовго, Олександра Вільчинського, котрий не з’являється, Василя Махна в капелюсі із широкими крисами, що «підкреслюють (назріває незримо рима!) усі найкращі людяні риси…», Бориса Щавурського в усьому кольоровому й радісному.
До речі, Юрій Завадський теж серед героїв. «Вони (люди. — А. З.) ще сильніше відгукуються в нашому локальному досвіді: ці особи мали чи мають для нас, локальних, значення, проте вже з написанням цього, непоганого, загалом, тексту стають частиною показаного світу, фікційного та спекулятивного. Так, це сміливо, і це заклик до сміливості: побачити себе на сторінці. Себе фікційного».
До себе, описаного самим собою, Володимир Дячун теж приглядається через текст. І, що прикметно, складається це відображення з двох частин. Перша починається реченням: «Я, здається, був пристойним, тобто мене не сплутували зопалу з достойними, поетом та есеїстом». А друга — відображення через знайомство із двома «негідниками, з якими порядні (пристойні й достойні також) люди не знаються».
Про слова
«Зі слів Володимира Дячуна не виборсатися залегко, у них вовтузитися, копати, не докопуючись. Я питав себе часто: про що пише чоловік? Як дикун, шукав у тексті самого себе, сказати б, свого діапазону сутливості. Ні. Додумати можна, знайти – ні. Шукав дитячих візій, міфічних істот і бозна-яких вивертів. Ні. Теж би подумав, але на підставі фрагментів, а заразом усе не допускає…» — пише у післямові Юрій Завадський.
І навіть про звуки
Володимир Дячун, прорізаючи мову, розтинає її до звуків. Первозвуків. Він рефлексує про «дз» — «дзвінкий і незалежний», «ж» – «державці переважно стають жебраками у проміжку того ж-ж чи навпаки», «білосніжний шерх: ш-ш — шевченко з шашкевичем такі тихі…»
І так далі. Аж до першооснов.
Фото авторки