Вільне життя

Крути: час прощатися з міфами

Україна відзначила 100-річчя бою під Крутами. Була нагода не тільки згадати юних захисників Української Народної Республіки, їх, без сумніву, безсмертний подвиг, а й осмислити його значення в українській історії. Тим більше, що про цей бій тепер багато пишуть, говорять, дискутують. У тому розмаїтті оцінок, думок, суджень є чимало спільного. Найперше захоплення героїзмом молодих оборонців УНР, яка кількома днями раніше Четвертим універсалом проголосила свою незалежність. Йдеться і про його величезне значення для української історії, адже це був перший відкритий військовий спротив московським загарбникам з часів Мазепи. Бій під Крутами став «початком збройної боротьби з червоною Москвою за відродження української державності після упадку царату в Росії 1917 року» — так його оцінював підполковник армії УНР В. Зарицький. Сучасні історики дотримуються такої ж думки. Це справді звитяжна сторінка нашої історії, на якій виховувались цілі покоління українських патріотів.

А ось що стосується безпосередньо самого бою, його організації, забезпечення, кількості учасників та загиблих з обох сторін, то тут усе ще багато міфів і легенд, котрим, до речі, також уже сотня літ. Найпоширеніші з них про цвіт нації, який «бездарна» Центральна Рада кинула на вірну погибель; про юних напіводягнених патріотів, які ніколи не тримали зброї і яким до того ж видали старі іржаві скоростріли; про «зраду старшин» і «ганебно покинуту» Студентську сотню; про трьох сотників, які під час бою «не виходили зі штабного вагона: пили горілку, а потім ще й втекли і повезли з собою набої…» Щодо кількості учасників, зокрема більшовицької армії під командою Муравйова, то тут суцільний різнобій: хтось називає шість тисяч, хтось тринадцять, а хтось і всі тридцять. Їм, мовляв, протистояли «600 стрільців молоденьких», які відбивали атаку за атакою і поклали на крутянському полі до двох тисяч загарбників… Як могли завдати ворогові таких втрат молоді українські вояки, якщо вони не вміли стріляти і в їхніх руках були поржавілі рушниці?

Що ж породило цей «плач на ріках Вавилонських», на берегах Дніпровських? І чому легендарний бій під Крутами обріс такою кількістю міфів? На ці питання в «Україні молодій» за 30 січня цього року відповідає Наталка Позняк-Хоменко в статті «Міфи і легенди бою під Крутами». Першим кроком до міфологізації стало урочисте перепоховання закатованих гімназистів у березні 1918-го на Аскольдовій могилі. Центральна Рада постаралася надати церемонії якнайбільшого пафосу та символізму. Саме тоді прозвучало порівняння Крут з Фермопілами, а загиблих студентів зі спартанцями і сакральна цифра 300 героїв, які загинули за свободу. Показовим у цьому плані був виступ на похороні Людмили Старицької-Черняхівської. У суцільному жалю вона назвала і такі цифри: «Коли вдарив останній час Україні, вони (захисники Крут — Г. С.) пішли, 400 юнаків проти 30000 більшовиків. Сподівалися засипати своїми трупами повіддю прорвану гатку і полягли усі».

Іншою причиною саме такого сприйняття Крутянського бою стала тодішня політична боротьба. Опоненти Центральної Ради зумисно наголошували на трагічних моментах цієї події, звинувачуючи у поразці уряд, який «вирішив захиститися від добре озброєної більшовицької армії кількома сотнями шкільної молоді». «У 20-ті роки, — зазначає Наталка Позняк-Хоменко, — цю тему ідеологи Скоропадського, які намагалися виставити своїх «попередників», Центральну Раду, як безхребетних, недалекоглядних і недолугих політиків, продовжували експлуатувати в публічній дискусії. Особливо до цього долучився відомий історик Дмитро Дорошенко, який у своїй «Історії України 1917—1933 років» розповів, що студентську сотню складали «напівдіти, які ніколи перед тим не тримали зброї в руках», які лишилися сам на сам із ворогом, зраджені своїми командирами. Ця праця пережила багато перевидань і до 1992 року була основним історичним документом, який формував сприйняття бою під Крутами саме під таким кутом зору».

І, звичайно ж, на цьому позначилась українська ментальність: свої поразки ми знаємо і шануємо більше, ніж перемоги. Скажімо, Крути і Берестечко українці вшановують уже й на державному рівні. А ось 500-річчя битви під Оршею (тоді об’єднане військо Великого Королівства Литовського під проводом князя Костянтина Острозького вщент розгромило московське військо), що відзначалося у 2015 році, пройшло практично непоміченим. Хіба що ювілейну монету випустили та деякі газети згадали. І УНР мала переможні бої, але чи багато публікацій ми про них читали?

То якою ж була справжня картина бою під Крутами? Коли УНР проголосила про свою незалежність, армії вона не мала. Утомлені війною солдати розійшлися по домівках, воювати не хотіли, затруєні більшовицькою пропагандою, сподівались отримати землю й нарешті господарювати. Тож коли військо Муравйова вторглося в Україну, захищати її справді було нікому.  Центральна Рада могла розраховувати тільки на добровольців. І однією з перших на заклик захистити Київ відгукнулася саме молодь, зокрема студенти університету Святого Володимира. З них і була сформована Студентська сотня, яка й вирушила під Крути. Туди ж були вислані і юнаки Військової школи імені Богдана Хмельницького і так званий Студентський курінь, що складався з військових студентів та гімназистів. Головним бойовим підрозділом, що обороняв столицю під Бахмачем і Крутами, був бойовий відділ Першої Української юнацької школи сотника Аверкія Гончаренка. Саме він командував боєм під Крутами. Серед його учасників були й такі, хто мав досвід успішних бойових дій, зокрема на німецькому фронті, та й студенти-новобранці пройшли елементарний вишкіл. Як згадував Аверкій Гончаренко, вони сім днів вчилися стріляти. Про це він знав від брата, студента-медика університету Святого Володимира (він, до слова, загинув під Крутами). Знайшлося і кілька таких, що стріляти справді не вміли, але Гончаренко їх відіслав у лазарет.

Бій тривав, за одними даними, п’ять годин, за іншими — зранку до вечора.  Що ж до втрат, то Аверкій Гончаренко називає цифру «250 юнаків, одна чота (близько 30 чоловік) студентів і 10 старшин». Але це не тільки вбиті, а й поранені, полонені і ті, що зникли безвісти. За різними даними, загинули від 70 до ста захисників Крут. Червоноармійці втратили понад 300 бійців лише вбитими. Як стверджує Наталка Позняк-Хоменко, «причиною цього були не стільки майстерність і завзяття оборонців Крут, скільки самовпевненість нападників. Як писав у спогадах А. Гончаренко, «червоні розпочали свій наступ у зімкнутих колонах: виглядало так, якби йшли на парад… очевидно, були певні нашої втечі». Така ж самовпевненість була і в Муравйова, який під час телефонної розмови з Гончаренком перед боєм пихато наказував українцям «приготовиться к встрече победоносной Красной армии — приготовить обед». Власне, шалений опір, який отримали більшовики під Крутами ошелешив нападників. А побачивши, що їм протистоять учорашні школярі, вони просто оскаженіли. Як свідчать матеріали перепоховання крутянців, багато тіл було проколото багнетами, обличчя були побиті та понівечені, а деяких взагалі не можна було опізнати».

Коли скінчилися набої і виникла загроза удару в спину, довелося відступати. Першою з-під Крут Аверкій Гончаренко вивів саме Студентську сотню. Покидаючи поле бою, крутянці підірвали за собою основну і допоміжні колії, що й затримало на кілька днів наступ російських військ на Київ. Це дало змогу уряду евакуюватися до Житомира і зміцнило позиції УНР на переговорах із державами Четвертого союзу. Як стверджує історик Михайло Кірсенко, «незважаючи на трагедію, коли студенти були по-звірячому вбиті загарбниками, пам’ятаймо, що вправно проведений успішний бій цілком досяг головної мети і за важких умов виконав тактичне завдання: стримати ворожий наступ, забезпечити евакуацію уряду і дав змогу укласти корисну угоду в Бересті».

Та й з військової точки зору, бій під Крутами, стверджують дослідники, був вдалою військовою операцією. А. Гончаренко з молодими бійцями виконали поставлене завдання: з мінімальними втратами затримали на якийсь час нападників. Перемогти ж і відкинути ворога, що у шість-сім разів переважав їх чисельно, півтисячі крутянців апріорі не могли. Проте своєю жертовністю та відвагою вони довели, що таке і справжній патріотизм, і якою сильною може бути любов до Батьківщини.

Думаю, настав час струшувати з легендарного бою під Крутами всі оті міфи про «нещасних» студентів та «бездарних» командирів, про кинутих на вірну погибель дітей. Не жертвами стали крутянці, а героями, і не поразку вони отримали, а перемогу. А що були загиблі, то на війні як на війні — без втрат не минається. Тим більше, що навіть через сто років після Крут наша боротьба за незалежність триває. І на передовій нині багато молодих ровесників крутянців. І ворог у них той самий, нахабний і кровожадний, що теж розраховує «на обід» від українців. Хай береже Господь наших захисників, які знають, за що воюють, а в наших серцях живе пам’ять про тих, хто сто років тому першим став на прю із московським загарбником.

Галина САДОВСЬКА. 

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини