За понад чотирьохсотлітню історію села Молоткова його спалювали двічі. В 1629 році — турецько-татарські орди, в 1943-му — німецькі нацисти. Першого разу вціліли 29 хат, другого — церква, школа і п’ять будинків із 358-ми. Загинуло 617 осіб, серед яких 92 дитини… Коли кілька років тому я писала про Молотківську трагедію, одна з її очевидців стверджувала, що село відтоді так і не може оговтатися. Нині в Молоткові понад 500 мешканців, багато дворів пустує. Село вимирає і сумно чекає 75-х роковин із дня трагедії, аби традиційно, в провідний четвер, пом’янути її невинних жертв.
Уродженець Молоткова письменник Богдан Мельничук звернувся до керівництва області із пропозиціями гідно вшанувати 75-ті роковини Молотківської трагедії: відновити туристський маршрут; відремонтувати ділянку дороги до кордону із Хмельниччиною; привести до належного стану занедбаний меморіальний комплекс, відновити експозицію. У листі за підписом заступника голови облдержадміністрації Юрія Юрика йому подякували за слушні пропозиції і додали: «Вважаємо, що центральним заходом належного пошанування цієї трагічної події… є забезпечення повноцінної діяльності районної комунальної установи «Меморіальний комплекс-музей «Молотківська трагедія».
Аби зрозуміти обсяги цього забезпечення, ми поїхали до Молоткова. Нині він, м’яко кажучи, не такий, яким був ще у 80—90-х роках. І меморіальний комплекс інший. Директор Оксана Борух докладає зусиль, аби важкі двері під натиском її плеча впустили нас досередини. Холодне і сире приміщення відразу тисне на голову провислою стелею. Її ще понад десять років тому підбили пластиковою вагонкою, бо треба було використати 12 тисяч гривень, але даху не полатали. Тож вода текла, вагонка поступово обпадала, оголюючи чорну від цвілі стелю.
Лише торік за сприяння Фонду регіонального розвитку й співфінансування з районного бюджету музей перекрили. Всі зраділи, що на голову не тече, крім одного з авторів комплексу архітектора Івана Осадчука. З ним, як з’ясувалося, ніхто не радився, сховавши оглядовий майданчик під шатровий дах.
Оксана Григорівна розповідає, що вже в 1998 році, відколи очолила комплекс, дах протікав. Доводилося підставляти відра. Через вогкість уже понад 30 років не змінювалася експозиція, хоча фонди музею поповнюються щороку і вже налічують більш ніж чотири тисячі експонатів. Вони зберігаються в одній із кімнат приміщення сільради.
— Я написала програму відновлення і розвитку меморіального комплексу, розраховану на чотири роки, — розповідає Оксана Григорівна. — Програму поділила на два етапи, писала все, що хочу. Нам потрібно провести опалення, відновити освітлення (ніхто ж навіть не знає, де тут пролягають комунікації), зробити косметичний ремонт, а тоді вже змонтувати нову експозицію за новою концепцією. Також треба облагородити територію, провести зовнішнє освітлення, адже всі меморіальні знаки у вечірню пору мають підсвічуватися червоним. Екскурсійні стежки колись були висипані сірим камінням — їх треба поновити.
На запитання, скільки коштуватиме відновлення комплексу, Оксана Григорівна сказала, що поки рахують. Написали звернення, аби його ремонт включили в обласну програму збереження культурної спадщини.
— Не зовсім так. Ми хочемо лише вкласти кошти у виготовлення проектно-кошторисної документації на розробку експозиції музею, — повідомляє начальник управління культури облдержадміністрації Григорій Шергей. — Про вартість не йдеться, поки не знайдемо фахівця, який запропонує цікаву концепцію. Мусимо це зробити до сесії обласної ради, що відбудеться в кінці лютого чи в березні.
Щодо програми відновлення комплексу, то вона поки десь зависла. Сподіваємося, що на найближчій сесії райради її таки розглянуть. Та навіть якщо справа із відновлення музейного комплексу не зрушить із мертвої точки, пам’ять жертв трагедії в Молоткові вшанують. Будуть панахида, хресна хода, покладання квітів, мітинг-реквієм. Уродженець Молоткова, наказний отаман Тернопільського козацько-десантного осередку ім. Дмитра (Байди) Вишневецького Володимир Мосейко обіцяє залучити до пам’ятних заходів козацтво.
Сумніву в тому, що ці заходи відбудуться, немає. Хоча до квітня, навіть за найоптимістичнішими прогнозами, процес із відновлення комплексу не розпочнеться. З другого боку: якщо цьогорічна кругла дата не «надихне» владу, то не виключено, що молотківські проблеми залишаться нерозв’язаними ще на роки.
Оксана Борух стверджує, що добивалася, аби село включили до екскурсійного маршруту, бо тут і справді є на що подивитися. Але ж немає де автобусам припаркуватися, немає ні вбиральні, ні пункту харчування.
— Червонію, як проводжу екскурсії, особливо іноземцям, — розповідає Оксана Григорівна. — А до нас останніми роками приїжджали англійці, поляки, французи — їхніх родичів розстріляли в сусідніх Осниках у листопаді 1943-го. Мене вразило, як наполегливо вони шукали своє коріння, як хотіли побачити місце, де стояла колись родинна хата, фотографували все. Наше ставлення до па-м’яті інакше. Колись, у 80-х роках, сюди постійно приїжджали люди. До проведення екскурсій ми навіть залучали учнів місцевої школи, хоч у музеї працювали на початках одинадцятеро осіб. Нині хіба наприкінці навчального року вчителі із Хмельниччини привозять дітей. Але це одиничні екскурсії.
Музейний комплекс — не єдина проблема села. За словами сільського голови Володимира Антощука, ніхто тут жити не хоче, молодь виїжджає, бо нема роботи. Школа, медпункт і садочок — ото й усі робочі місця. Поки до об’єднаної територіальної громади молотківців не запрошували. Кому потрібна сільрада, бюджет якої тримається на податку з відданої в оренду землі? Ще магазин дає до трьох тисяч на місяць та близько 12 тисяч на рік люди платять за користування своїми земельними наділами.
Трьохсоттисячного бюджету торік і позаторік не вистачало навіть на зарплату працівникам сільради й оплату за енергоносії. А сільський голова має ще й піску привезти, школу і садок забезпечити дровами, дорогу засипати, бо водій автобуса не захоче їздити. Наприкінці року голову попросили допомогти виплатити зарплату обслуговуючому персоналу школи, дитсадка, медпункту, заплатити за харчування пільгових категорій дітей, тож мусив виділити 37 тисяч. Отже, без сторонньої допомоги село зі своїми бідами впоратися не може. Тому відновлення музейного комплексу — тільки невелика частина комплексної проблеми.
…Молотківська трагедія 1943-го не єдина в історії. Таке саме лихо спіткало навесні того ж року білоруську Хатинь. Німецькі нацисти через убивство партизанами кількох своїх солдатів спалили село і вбили 149 осіб. У 1969 році в Хатині відкрили меморіальний комплекс — і про трагічну долю маленького села довідався увесь світ. І досі пам’ятає. А хто пам’ятає Молотків? Чи діти в школах уже не вивчають періоду Другої світової війни? Хто винен у цій історичній амнезії? Робіть висновки самі.
Фото Василя БУРМИ