Вільне життя

о. Дмитро ЛИСАК: «Якщо не об’єднаємось, ослабне Україна»

Митрофорному протоієрею отцю Дмитрові Лисаку, настоятелю Хрестовоздвиженської церкви у Тернополі, в січні виповнилося сімдесят. Тож був привід зустрітися, оглянутися на прожите і пережите. Минулий рік приніс отцю велику втрату: після важкої хвороби не стало його 43-річного сина Анатолія, теж священика, батькової надії. Але похмурого грудня зболеного серця о. Дмитра торкнулася і радість: у священики висвятили його онука РОМАНА, сина доньки Ольги, і тепер він уже помічник та опора дідусеві. А ще надія, що є кому передати і досвід, і все, що надбав та вистраждав на своєму довгому душпастирському шляху.

Отче Дмитре, що для вас священство — покликання, доля, Божий промисел?

— Думаю, що покликання. У моїй родині священиками були бабцині брати. Це, мабуть, генами передалось, бо вже в дитинстві робив собі кадило і ми ховали котиків та песиків: ставили хрести на їхні могилки, плакали над ними. Мої ровесники при зустрічах не раз згадують про це нині. Але, вочевидь, і Бог так спровадив, бо не тільки я, але й мій син, а тепер і внук (уже практично четверте покоління) стали священиками.

У нашій родині були різні люди: інженери, батько війтом був 25 років, свекор бабці в українському сеймі працював. Мали свої маєтності, поля. Це був хутір Лібри колишнього Козлівського, а нині Козівського району. Заснував його мій прапрадід Лібер, австрієць. Він будував тут колію, одружився на Легонтовій донечці й осів у наших краях. На хуторі було 12 чи 13 хат, в усіх були господарства, коні. За радянської влади багатьох вивезли на Сибір, у тому числі й мого батька…

Уже будучи школярем, постійно ходив до церкви. За це не раз викликали на лінійку, ставили в куток — перевиховували. Але я вперто казав: ходив і буду ходити до церкви, бо є віруючою людиною. Дорікали батькові, що не так сина виховує. Через те мені вчителі не ставили п’ятірок, це міг собі дозволити лише директор школи Петро Прокопович Чернишов. Навіть за спів, а я гарно співав, як і вся моя родина, жодного разу не поставили «відмінно», лише «три» або «чотири». І в музичну школу не прийняли. У мене після закінчення навчання була одна дорога — до колгоспу. Після Буданівського СПТУ працював трактористом на ДТ-54 (це були важкі трактори), орав поле. Згодом військкомат скерував на шоферські курси.

А тим часом у вас зріло бажання таки стати священиком, хоча, знаю, багато перешкод довелося здолати, щоб та мрія збулася.

— Звичайно, ця думка жила постійно, вона не лишала мене. Ще три роки служив у війську в Північному Казахстані. Коли повернувся додому, одружився. Як годиться, взяли зі своєю Марією шлюб. Коли народилась донечка, охрестили її. За це виключили з комсомолу (у війську прийняли, бо в школі побоялися — був недостойний). Уже будучи батьком двох дітей, їду вступати в Одеську духовну семінарію. Два іспити склав, а з третього забрали органи безпеки, посадили в літак, привезли додому і здали в …психлікарню.

Через рік знову збираюся їхати в Одесу, але викликають у військкомат і на цілих вісім місяців відсилають на Кубань і в Красноярськ хліб збирати. І так шість років: як тільки надходить вступна кампанія, знаходиться якийсь привід, щоб я не зміг поїхати в семінарію. Коли в 1979-му надійшла чергова повістка у військкомат, вирішую не йти туди, а розраховуюся з роботи, їду в Одесу й таки стаю семінаристом.

Думаю, що владним органам набридло зі мною воювати. Коли секретар партійної організації підприємства у Тернополі, де я працював, заявив оперу, що готовий написати на мене негативну характеристику, той відповів: «Не треба нічого писати. Ми з ним наморочилися вже достатньо. Як так хоче, хай вчиться». Я потім хрестив і шлюбував їхніх дітей, навіть того секретаря партійної організації…

Ви уже 38 років священиком. Яке, на вашу думку, головне завдання душпастиря?

— Він повинен служити людям, Богові і престолові. Адже кожен священик складає присягу і повинен знати, задля чого йде до престолу Божого. А ще пам’ятати: в його руках людські душі та людські тіла. Йому доведеться все стерпіти, і навіть людину нерозумну провадити до Царства Божого, дати їй добру науку, розуміння необхідності служити Богові. Це нелегкий шлях, бо в людей різні характери, емоції, різні уподобання.

І мені дуже прикро, що тепер так порочать церкву, пишуть про неї різні нісенітниці. Не приховую: є священики різного гатунку, є і п’яниці, і блудники, але все переходить. Людина, яка  приходить до церкви, не йде до священика, хоча і покладається на нього, бо хоче послухати науку, правду, Слово Боже.

Казав мені один ваш колега, що якщо священик приступає до престолу і не має страху перед Богом, то він уже не священик. А у вас той страх ще є?

— Є. І немалий. Священик мусить мати постійний страх перед Богом. Адже він бере святі Дари, людину сповідає, причащає. Не раз, коли йду сповідати хворих, чую, як люди кажуть: пішов ксьондз чи отець сповідати на смерть. Але я йду сповідати людину не на смерть, а на життя. І скільки таких випадків було, що після того ще по 10, 15, а то й 20 років люди жили. Очистившись від гріхів, які їх гнітили, вони знаходили сили одужати. Але все це лягає і на мене: на моє серце, мій розум.

Вам довелося служити на різних парафіях, але з 1989 року ви настоятель Хрестовоздвиженської церкви у Тернополі. Вам випала доля її відроджувати із занедбаного складу, вдихати у ці древні стіни духовне життя, сповнювати їх Словом Божим. Церква ця має давню історію, але й у новітню добу вона вписала в неї яскраві сторінки. Тут побував перший український Патріарх Мстислав, його на руках вносили вірні у храм. Цю церкву вважав своєю В’ячеслав Чорновіл. Як ви думаєте, це закономірно?

— Певно, що так. Адже 22 січня 1990 року нас, 20 галицьких священиків, у тому числі п’ятеро тернопільських, проголосили автокефалію. Ми вийшли з прапорами і дали телеграму в Київ, до Руської право-славної церкви, що виходимо з її складу і входимо до лона Української автокефальної православної церкви митрополита Мстислава. Навесні ми вже почали прибудовувати захристію, бо тут нічого не було. Тоді приїхала невістка покійного Патріарха Мстислава Софія, спочатку до Львова, а потім до нас, щоб вивідати, чи ми такі є, чи справді проголосили автокефалію. А на Чистий четвер, перед Пасхою, в нас вже служив єпископ Василій Боднарчук. Саме в нашій церкві ми створили першу духовну семінарію УАПЦ.

І це попри те, що були перепони. І не лише від влади та, як кажуть, «компетентних» органів. Тоді ж відроджувалась і греко-католицька церква. Далеко не всі її віряни та служителі вітали з’яву в Галичині УАПЦ.

— Мені не раз дорікали, зокрема, і світлої пам’яті отець Микола Шаварин, чому я пішов у православну церкву, а не в греко-католицьку. Я казав, що це мій вибір, я ж вам не перечу, що ви пішли у греко-католицьку. Більше того, наша церква підтримувала відродження УГКЦ. Нагадав йому факт, про який мало хто знав: у 1946 році, коли сталінський псевдособор зліквідував цю церкву і приєднав до РПЦ, очільник УАПЦ Мстислав від імені її собору, що відбувся у Мюнхені, склав ноту протесту і послав її в Женеву. Він, до речі, пересікався з Йосифом Сліпим, був з ним у добрих стосунках. Обидва мріяли про єдину Українську помісну церкву. Патріарх Мстислав приїжджав до Львова на перепоховання праху свого собрата у собор Святого Юра.

Хочу сказати: оті тертя, взаємопоборювання, що були на початку дев’яностих між нашими церквами, чимало зашкодили українській справі. Про це, може, мало хто знає, але Почаївська лавра могла давним-давно бути в Українській церкві, ми могли туди зайти і залишитись там, адже тоді всього п’ять чи шість монахів не хотіли цього, а інші нас підтримували та настоятель лаври Яків був на нашому боці. І було б усе нормально. Але в обласній раді поставили питання руба: там ще щось належиться греко-католицькій церкві. Я тоді зрозумів, що лавра не дістанеться ні нам, ні їм, адже де двоє б’ються, третій користає. Потім схаменулися, але було вже пізно. Російська церква там укріпилася: архімандрита Якова видворили, практично викинули з монастиря, знайшли своїх ставлеників. А могло б бути зовсім по-іншому.

Отче Дмитре, заради єдності українського православ’я ви уже переходили в УПЦ Київського патріархату, тепер знову повернулися в УАПЦ. Що, на ваш погляд, слід зробити, щоб ці церкви нарешті об’єдналися і зробили вагомий крок до помісної Української православної церкви?

— Це об’єднання відбудеться рано чи пізно, але воно має пройти на рівних началах. Якщо владики цього не хочуть, то повинні зібратися самі священики, це має бути народне рішення, а голос народу — голос Божий. А що ієрархи чубляться між собою, для мене це неприйнятно. Бо якщо ми не об’єднаємося, то буде ослаблена й Україна.

Дякую за інтерв’ю.

Розмову вела Галина САДОВСЬКА.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини