Вільне життя

Як КДБ редагував українські народні казки

Українська народна казка — дуже популярний жанр нашої літератури, але, на мою думку, поки що вона не розглядається ні вченими, ні літераторами як серйозний, один із найголовніших жанрів. Це, як вважають дорослі, цікаве для дітей чтиво, а ще, як зауважують психологи, казки розвивають уяву та мислення дітей. Тобто до народної казки ставлення поблажливе: чим би дитя не тішилося, лиш би не плакало.

Але мені здається, що нарешті прийшов час глянути на народну казку не лише як на фундаментальний навчально-розвиваючий фактор, а і як на виховний.

Чомусь занадто довго ніхто (крім видатного українського педагога Сухомлинського) не хоче помічати такої очевидної речі, що казка є другим після батьків джерелом, з якого дитина отримує та фіксує перші поняття про добро і зло. Саме казки, а не (хай вибачать мені священики) релігія є базою формування моральних переконань маленької людини. І чи сприйме юна людина трішки пізніше, наприклад, цінності християнської церкви глибоко в своє серце, чи це будуть для неї якісь нібито і загальноприйнятні в суспільстві, але далеко не обов’язкові правила, залежить лише від батьків та казок, які дітям розповідали.

А в казок є ще один просто над–унікальний аспект, яскраво виражений у жанрі соціально-побутової та фантастичної казки. Бо саме в цих казках яскраво відображені і характер народу, і його прагнення та мрії. Споконвіку через народну казку в глибини свідомості та підсвідомості дитини закладалися особливості національного характеру, мрії та сподівання нації. Так формувався архетип душі народу, до якого належала дитина.

Але мушу з прикрістю зазначити, що тут я далеко не першовідкривач. Ці глибинні смисли казок ще у ХХ столітті, на превеликий для нас, українців, жаль, помітили аналітики московського КДБ. І українські казки (та й інших народів СРСР) стали редагувати. До цього редагування, що активно стартувало ще в кінці 40-х років XX століття, активно залучали українських письменників. Наприклад, одним із редакторів популярної народної казки «Котигорошко» був автор багатьох творів для дітей А. Шиян.

Щоби переконатися в цьому, порівняймо два варіанти казки: найдавніший, приблизно XIII — початок XIV століття, створений у формі, близькій до «Слова о полку Ігоревім» чи народної думи, та сучасний, відредагований під тиском КДБ і вже із 60-х років минулого століття запропонований для читання українським дітям (обидва варіанти є в Інтернеті та в книжках).

Отже, давній варіант казки розпочинається словами «були собі чоловік та жінка», редагований — «був собі чоловік». Для української народної казки це зовсім не характерно, бо споконвіку наша родина вирізнялася тим, що в ній «батько і мати — два сонця гарячих». В Україні мати дуже шанована. А ось у російській домостроївській родині саме батько був «цар», а жінка і діти займали підпорядковане становище аж до найжахливіших форм рабства, залежно від рівня самодурства батька. А тепер послухайте, про що в казці мовиться далі. Сини пішли працювати, а живий-здоровий батько зостався вдома! Типовий російський домострой! В Україні батько завжди був першим працівником у полі, взірцем для синів!

Зауважте, що казка далі не редагована, а також те, що Змії, котрі крали Оленку, — це два різні загарбники. Так, старовинний Змій — це типовий монголо-татарський загін, він налетів і кого побачив, того в полон і захопив. Змій із редагованої казки — ворог хитрий і підступний. Він бере сестричку Оленку не силою, а заманює її в пастку. Скажіть, а хіба не такою пасткою для України стала широко розрекламована в радянські часи Переяславська рада, на якій Україна нібито возз’єдналася із Росією, а насправді була підступно поглинута нею? Мене спочатку теж здивувало, як це цензор із КДБ пропустив таку крамолу, адже в казці чітко вказується на Москву в образі Змія-поневолювача. Але зрозумів: московські аналітики КДБ спустили своїм українським підлеглим вказівки, що і як підправити в казці, а в Києві чітко виконали «інструкцію згори». А далі або не вирізнялися глибоким розумом і не побачили «глибину крамоли», або не наважилися виявити ініціативу, щоб не втрапити в немилість московського начальства («мєньший старшого нє учіт»).

Далі знову редагування. Український батько, одвічний захисник, незламний воїн, котрий завжди і часто дуже успішно захищав свій рід (лишень пригадайте: монголи взяли такі великі неприступні міста з кам’яними мурами, як Самарканд, Бухару, Ургенч, але так і не змогли захопити, попри стократну військову перевагу, маленьке містечко Кременець на Тернопільщині), раптом абсолютно байдуже ставиться до полонення доньки і навіть не думає її визволяти! Хіба не брехня? А ось для російського батька, для якого прийнято називати рідних дітей «спіногризи», не заступитися за доньку в суспільстві, яке живе за правилом «Бог дал — барін взял», цілком нормальна річ.

Надцікавим є ще один епізод, коли Котигорошко, копаючи з батьком криницю, наштовхнувся на величезний камінь, узяв його в руки та викинув. І цим продемонстрував свою величезну силу. Чомусь люди, односельці Котигорошка, вирішили хлопця вбити. Тут маємо дію двох факторів. Справді, люди могли і не зрадіти появі богатиря. Цей український феномен ось так описав Т. Г. Шевченко: «Знайшовсь таки один козак серед мільйона свинопасів». Кобзар відверто дорікає нації за боягузтво. Та чи мала підстави нація, яка безліч разів повставала проти рабства, пролила ріки власної крові й так само неодноразово була зраджена своїми поводирями, для цього боягузтва? На жаль, мала, адже постійні провали національно-визвольних змагань неминуче заражали душі людей невірою в перемогу над злом. Бо Котигорошко піде на бій зі Змієм (читай: Москвою) і або героїчно загине, або елементарно домовиться із загарбником, обмінявши волю на маєтки. Він стане слугою Змія, а сам Змій спалить село і вб’є людей, аби ще один Котигорошко тут не народився. Але не можна не визнати і редагування. Загарбник через казку намагався підступно вкласти в  найсокровенніші глибини чистої душі української дитини виплекану в КДБ ідею: бачиш героя, який хоче битися «за честь, за славу, за народ», — убий його. А не можеш чи боїшся вбити — донеси на нього в КДБ. За підлим задумом Москви, українська нація мала сама винищувати своїх героїв.

Сестричка Оленка в редагованій казці поводиться геть по-іншому, ніж у давній. Вона наче змирилася зі своїм рабським становищем і не надто рада Котигорошкові. А може, просто не вірить у можливість визволення з неволі. Тут відчувається рука КДБ: подумаєш, раби! Для чого вам та воля? Ви нею вмієте користуватися? Тож сидіть тихо і не рипайтеся.

Але Котигорошко перемагає Змія, визволяє сестричку Оленку та братів, забирає багатства переможеного ворога і йде з родичами додому. Та поки що лицар не зізнається рідним, що є їхнім братом. І тут таке… Народ через казку застерігає майбутні покоління: коли прийде воля, будьте дуже пильними, бо не те що не всі співвітчизники, а й навіть не всі близькі родичі будуть готові до достойної поведінки вільної людини. Отож Котигорошка прив’язують сплячого до дерева, крадуть його трофеї, здобуті у Змія, і втікають. Але це не просто рабський вчинок — вияв елементарної невдячності. Тут і сором за власну поразку, і заздрість до переможця, і бажання легкої наживи, характерні для частини людей будь-якої нації, а не лише для українців.

Звичайно, брати варті осуду, але згадаймо одну біблійну історію, в якій брати із заздрості продали в рабство рідного брата Йосипа. І на відміну від братів Котигорошка, вони добре знали, що Йосип їхній рідний брат. До честі братів із нашої казки, вони, ледь довідавшись, що Котигорошко — їхній рідний брат, готові були його негайно відв’язати (в російській казці «Іван-Царевич та Сірий вовк» брати просто вбивають брата, аби заволодіти його трофеями), тобто родинні цінності негайно переважили і жадібність, і заздрість. Але Котигорошко з нашої казки не зміг піднятися до рівня біблійного Йосипа і не пробачив братів. Хитра московська гадюка вирішила вразити українську націю в саме серце — в надзвичайно міцні, глибокі та щирі родинні стосунки. Москва знала: сила України — в міцній родині, де всі одне за одного горою («тільки родина у прикру хвилину схилить надію тобі на плече»), бо саме така родина є базою того суспільства, того народу, який постійно прагнутиме до волі.

Але Котигорошко не простив. Бо саме цього хотіли московські кадебісти. Страхітливий удар Москви, завданий по Україні шляхом фізичного (Голодомор і масові репресії) та духовного (редагування казок для малечі та дідівщина в армії) геноциду виявився вдалим. Щоправда, палиця з двома кінцями: тепер на грані загибелі не лише українська, а й російська нації. І треба визнати, що редаговані КДБ казки відіграли тут суттєву роль. Адже переписана українська народна казка змалечку, непомітно для нації, руйнувала в дитячій душі найсвятіше — родинні цінності. Зрозуміло, що цього б не сталося, якби народні казки передавалися через усні перекази, як, наприклад, у країнах Прибалтики, від бабусі й дідуся до внуків. Але страшний 1933 рік викосив ціле покоління найстарших і найменших, які першими гинули в час Голодомору.  Справжні народні казки від бабусі й дідуся стали рідкістю (чи не тому таку шалену популярність на українському телебаченні мав казкар дід Панас із програми «На добраніч, діти»?)

Тепер КДБ взявся їх редагувати. Юнь до армії ішла вже з пораненою в ранньому дитинстві свідомістю, дідівщина (як вважали в КДБ) вбиває останній цвях у гріб духовності нації. На авансцену світової історії мав вийти вигаданий «совєтскій народ». Але вийшов «гомо совєтікус», страхітливе породження партії авторства Маркса та московитського домострою. Це був інфантильний, безвідповідальний чоловік, нездатний на протест проти влади, але й непридатний чи малопридатний для економічного, суспільного та родинного життя.

Не вірите? То подивіться на стан економіки в Україні, суспільство, яке в стані глибокої депресії не розуміє, що з ним відбувається, і геть нездатне захистити свої корінні інтереси. Трагедія і в родині: інфантильний батько, додаткова дитина, яку мусить у себе на шиї тягнути жінка, батьки-пияки або наркомани, сотні тисяч бездоглядних дітей при них, це без понад сотню тисяч «непотрібних» дітей, яких спровадили в дитбудинки та інтернати, а ще маса безпритульних дітей, заробітчанство за кордоном, яке скалічило ціле покоління — такі жахливі наслідки для української родини мав цей цілеспрямований духовний геноцид Москви.

У тому, що Котигорошко пішов із дому (що для нього не характерно, бо він навіть не поспілкувався з батьком і матір’ю, які нічим не завинили перед сином), виявилася глибина трагедії української родини, цілого суспільства. Бо Котигорошко пішов від мами, тата, братів, сестри. І з рідного села теж. КДБ сподівався, що Котигорошко назавжди пішов з України. Нація більше не чекатиме героя-визволителя, а покірно скнітиме в московитському ярмі. Саме з відходу Котигорошка редагування казки практично припинилося.

Водночас зауважу, що КДБ редагував не лише казку «Котигорошко», а практично всі українські народні фантастичні та соціально-побутові казки. Я вважаю, що прийшла пора зібратися кращим українським дитячим фахівцям із дошкільної та молодшої шкільної освіти, дитячим письменникам, пильно вичитати всі українські народні казки, друковані із середини ХХ століття в СРСР, і повикидати з них усе кадебістське сміття, аби воно назавжди перестало калічити душі українських малят. Саме це дозволить нам швидко відновити справжній архетип душі нашого народу.

Ярослав БОРСУК.

м. Підгайці.

Фото з вільних джерел

 

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини