Вільне життя

З її життя роман можна писати

Життя нерідко дарує незабутні зустрічі. Так, служив у батальйоні «Тернопіль», що стоїть на захисті східних рубежів України, військовий із Тернополя Роман Мельник. Він приходив на зустрічі з учнями нашої школи, розповідав про військові будні. А це ми поїхали з моєю наставницею Вірою Володимирівною Усцовою в Миколаїв на Всеукраїнський конкурс «П’яті Ольжичеві читання». Там і зустрілися із сестрою Романа Мельника — Катериною. І мені захотілося розповісти про цю дивовижну молоду жінку її землякам.

Про її життя можна було б написати найнепередбачуваніший роман: перешкоди, страх, постріли, неодноразова загроза життю. Цього не побачиш в очах усміхненої пані Катерини. Але сукні й взуття на підборах їй давно замінили камуфляж та берці, а замість сумочки на плечі автомат. Вона мала б оберігати сімейний затишок, а натомість оберігає країну. Педагог за освітою, замість класу з допитливими учнями вибрала військову частину. Чи то жага до нових вражень підштовхнула дівчину на таку нежіночу роботу, чи то гени далися взнаки, адже військовим був батько і брат освоїв цю мужню професію.

Та все змінилося в жовтні 2013 року, коли військову частину розформували, а жінці-офіцеру запропонували їхати до Криму. Не хотіла покидати затишний Тернопіль, батьків, маленьку донечку, друзів. Та все ж погодилася. Нове місто зустріло Катю сіро й непривітно. Зачувши її українську мову, дехто навіть кидав навздогін: «бандерівка». Постійні мітинги й незрозумілі заклики збивали з пантелику, а чужі прапори щоразу ятрили серце. Вона навіть не помітила, як враз опинилася «в Росії…»

Через кілька тижнів українські військові перейшли кордон і відчули під ногами рідну землю, хоча їх була лише третина: більшість зрадила присязі й залишилася в окупованому Криму. Це важко усвідомлювати, але це правда. А ще жахливіше, що й ті, хто до останнього залишалися вірними Україні, почувалися забутими. Інші бригади зустрічали з рушниками та квітами, а про її окрему артилерійську бригаду не знали ніякі організації, тільки вінницькі волонтери спромоглися допомогти і довезти стомлених військових до Запоріжжя. Тоді й на землі славних українських козаків лунали голоси до створення так званої «Запорізької народної республіки». На щастя, після приїзду українських військовиків вони швидко стихли. У цей час на сході почалася війна…

Коли Україну краяли навпіл, більшість знайомих пані Катерини поїхала захищати рідну землю. І вона не залишилась осторонь. Молода жінка працювала у своїй, уже звичній військовій частині, але брала вихідні, лікарняні, відпустки, щоб поїхати до хлопців та завезти їм волонтерську допомогу. Катю не лякали звуки ворожої артилерії, і вона навідувалася в найгарячіші точки АТО. Провізію отримувала від товаришів із Західної України та часто за свої кошти закуповувала все необхідне й щотижня їхала на схід, возила все  — від харчів до амуніції. Так стала справжнім побратимом для військових. Проте розуміла, що потрібна там постійно. Тож у 2016 році, закінчивши додаткові курси із психології війни, вперше поїхала в зону АТО офіційно як офіцер відділення по роботі з особовим складом 46-ї окремої артилерійської бригади. Було не-просто: дуже скептично бійці ставилися до слова «психолог». Але жінка намагалася вигадати щось креативне.

…Уявіть підрозділ, де кілька десятків чоловіків сперечаються за право ліпити вареники. Військовим хотілося поспілкуватися з новим членом їхнього колективу. До того ж чоловіки вважали своїм обов’язком допомогти жінці. Вареників тоді наліпили на ціле військо, але головним було не це. У дружній веселій атмосфері пані Катерина дуже легко відкривала для себе бійців і налагоджувала з ними контакт.

Вона розуміла, що насамперед повинна бути для захисників Вітчизни другом. Тією людиною, яка б утішила в нелегку годину, якій хотілося б розповісти про свої тривоги. Старший лейтенант Катерина Мельник відклала на другий план слово «психолог» і стала бійцям товаришем. Адже багато військових уперше тримали зброю в руках, уперше стріляли в людину, а це психологічно складно, потрібна допомога фахівця. Жінка подарувала їм надійну підтримку міцного плеча і дружньої руки, роздавши кожному крихітні частинки свого серця. Тут, серед бліндажів і напруги, між барикадами та окопами війна сприймається зовсім інакше, ніж з екранів телевізорів, це наче дві різні війни. Але вона одна. І вбиває чи не щодня людей. Тож Катерина Мельник, як і її  фронтові побратими, робить усе для того, щоб події на сході скоріше стали історією. Мужня жінка-психолог оберігає тих, хто захищає нас, вона вважає своїм обов’язком бути там, де вирішується доля рідної землі — заради майбутнього України та найдорожчої донечки.

Аня — її радість і щастя. Дівчинці дванадцять років, вона важко, проте гідно переносить постійну відсутність матусі. Коли вона з’являється вдома — це справжнє свято, яке, на жаль, короткочасне і трапляється рідко. Аня дуже прагне миру, бо знає, коли війна закінчиться, то мама буде завжди поруч. Дівчинка постійно надсилає бійцям листи, цукерки, долучає весь свій клас до волонтерського руху. Так виховують її дідусь із бабусею. Їм, каже Катерина, треба пам’ятники зводити. Батьки зростили, виховали їх, а тепер їм ще доводиться постійно перейматися за своїх дітей. Вони з братом майже не бувають вдома, а батьки засинають і прокидаються разом з новинами, з думкою про сина і доньку. Та й вона уже мама, важко переживає розлуку з дочкою, тому й прагне, щоб її дитина жила в мирній країні. За всі заслуги перед Вітчизною Катерину Мельник нагороджено відзнакою «За участь в антитерористичній операції». Ця молода жінка — відчайдушна патріотка. Вона впевнена: кожна людина — творець маленької України у своєму серці, а всі разом ми — велика сильна нація, майбутнє якої залежить тільки від нас.

Тетяна УДОДОВА,
учениця 8-А класу Лисичанської середньої спеціалізованої ЗОШ №8.

Луганська область.

На фото авторки: Катерина МЕЛЬНИК (зліва).

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини