Вільне життя

Згадати все. Закон про інститут національної пам’яті польський президент Анджей Дуда таки підписав

Скандальний оновлений закон про інститут національної пам’яті польський президент Анджей Дуда таки підписав, хоч його просили не робити цього і наша Верховна Рада, і Президент України. Щоправда, спрямував його одразу в Конституційний суд, але, думаю, рішення його можна передбачити, як і підпис президента. Це політика нинішньої польської влади, яку підтримує значна частина поляків — довіра до правлячої партії «Право і справедливість» рекордна — понад 40 відсотків. Підписання згаданого закону спікер Верховної Ради Андрій Парубій назвав «ударом в спину воюючій Україні», «недружнім кроком», від якого не отримають вигоди ні у Варшаві, ні в Києві, тільки в Кремлі (до слова, там привітали його ухвалення). Розкритикували закон і Президент України, і голова вітчизняного МЗС.

Що ж такого суперечливого ухвалили польські сенатори та посли сейму і «освятив» своїм підписом президент сусідньої країни? Найбільше тих поправок стосується саме України. Закон передбачає покарання (аж до трьох років криміналу) за поширення «бандерівської ідеології», а також за заперечення «злочинів українських націоналістів» у період з 1925-го по 1950 рік. Галичину він чомусь називає Східною Малопольщею, так ніби вона не є територією сучасної України. А ще не велено тепер говорити про колаборацію поляків з гітлерівським режимом, їхню участь у Голокості. Не можна також вживати вислову «польські концентраційні табори». Мовляв, вони були не польськими, а німецькими…

Вочевидь, закон цей насамперед спрямований проти українців у самій Польщі. Про це зазначається в його обгрунтуванні: «…беручи до уваги зростаючі міграційні рухи з України, коли  носії ідеології українського націоналізму і адепти світогляду, опертого на прославлення формувань, які скоїли геноцид, все більше представлені в Польщі…» Тобто, якщо говорити простими словами, в Польщу на заробітки нині їдуть сотні тисяч українців. Багато з них виросли уже в незалежній Україні, пройшли два майдани, вони національно свідомі, мають свою думку, в тому числі й про події, дражливі для наших сусідів. А щоб тримали її при собі, найлегше пригрозити криміналом. Польщі потрібні наші заробітчани, їхні роботящі руки, розумні голови, але не їхні думки, переконання, не їхня «бандерівська ідеологія».

А ось чому вибрані такі межі «злочинів українських (Москва дописала б ще — буржуазних) націоналістів» (1925—1950 роки), незрозуміло. У 1925-му Степанові Бандері було лише шістнадцять, а ОУН (не кажучи вже про УПА) тоді ще не було, вона з’явилася тільки в 1929 році саме як реакція на утиски польських окупантів. До речі, нинішня польська влада заперечує і сам факт польської окупації України у міжвоєнний період. Хоч це визнавав у низці документів навіть вельмишанований у сусідній країні маршал Пілсудський.

То що, це українці вчиняли полякам пацифікацію, збудували для них Березу Картузьку, проводили їх насильницьку українізацію, змушували їх приймати православ’я, відбирали в них землю, забороняли професії? Хоч галичани добре пам’ятають, що все було якраз навпаки. Вони тому й зустрічали в 1939 році прихід радянських військ із хлібом-сіллю та синьо-жовтими фанами, що вже несила було терпіти польську окупацію. Хоча згодом зрозуміли, що прийшли не кращі… А тепер у Польщі правляча «ПіС» розповідає українцям, якими «білими й пухнастими» були поляки і якими «злочинцями» — українці та закликає нас будувати польсько-українські  стосунки на основі історичної правди. «Причому є тільки одна правда. І вона — польська. Української правди немає. Хто не згоден — до цюпи!» — зазначає Степан Курпіль.

Ось польська влада забороняє говорити про співпрацю Речі Посполитої з Третім рейхом. Мовляв, не було такої, це українські націоналісти прислужували нацистам. Але ж загальновідомий факт, що Польща разом з Гітлером ділили Чехію в 1938 році. Тоді польське військо, відповідно до «мюнхенської змови», захопило Тєшинську Сілезію, де жило багато поляків. Історики пишуть про дружбу Пілсудського з Гітлером, про те, як, окупувавши Польщу, останній наказав оберігати могилу свого польського друга. Цих же фактів уже не витреш з історії.

Те ж саме стосується і «польських концентраційних  таборів». «Справді, це були не польські табори смерті, а німецькі, просто розміщені на окупованій території, — пише Степан Курпіль. — Але як мінімум один із них — у Явожно — післявоєнна польська влада у 1945 році залишила для власних потреб. Аж до січня 1949 року. Так нацистський табір став польським Центральним обозом (табором) праці. «Працювали» тут, зокрема, представники української інтелігенції, греко-католицькі священики, воїни УПА, жертви операції «Вісла», яких з корінням виривали з рідної землі і насильно переміщували на землі, «одзискани» («віднайдені») у німців. В’язень цього концтабору греко-католицький священик С. Дзюбина написав у своїх спогадах: «Щодо голоду табір у Явожно був гіршим від німецького «Освенціму».

Зрештою, польський закон про інститут національної пам’яті обурив не лише українців. З різкою його критикою виступив Ізраїль, навіть свого посла відкликав. Євреї, котрі пройшли крізь німецькі табори на території Польщі і вижили, стверджують, що не бачили там жодного німця, усі знущання над ними вчиняли поляки. На ці закиди поляки заявляють: колаборантами були окремі  люди, але не можна в цьому звинувачувати польську націю. Чому ж не застосовують цей підхід і до українців? Адже злочини проти поляків, скажімо, на тій же Волині, теж здійснювали окремі люди, навіщо ж їх провину вони переносять на весь український народ і роздмухують ненависть поляків до сусідів? Мене вразила перша шпальта газети «Mysl Polska», на якій великими літерами було написано: «Неонацистська Україна», а внизу колаж: фана із зображенням лева і юний українець… в нацистській касці. Це що, такою вони виставляють теперішню Україну? І при цьому ще говорять про дружбу і парт–нерство? Як тут не згадати застереження екс-президента Польщі Б. Коморовського: «Українці мають право сказати полякам: ви робите трагічну помилку. З одного боку, говорите про стратегічне партнерство, а з іншого — підкидаєте хмиз у багаття розбрату».

І чим далі, тим того «хмизу» все більше. Спочатку йшлося лише про Волинську трагедію, яку на законодавчому рівні оголосили «геноцидом поляків». Тепер опустились до 1925 року: вже й там шукають «злочини націоналістів». Але виявляється, що й це не межа. Нещодавно польський прем’єр Матеуш Моравецький читав лекцію в Холмі про польсько-єврейські стосунки. Очевидно, щоб якось пом’якшити критику скандального закону про ІНП не лише Ізраїлем, але й США, Францією, Канадою, він перевів стрілки на… українців. Заявив буквально таке: «Першим злочинним актом проти євреїв, який у єврейській історії часом прирівнюється до Голокосту, було повстання Богдана Хмельницького. Очевидно, що тоді доходило до страшних злочинів, історики кажуть про сто тисяч вбитих євреїв». А ще прем’єр Польщі прирівняв Хмельницького до Гітлера й Гіммлера і зазначив: «Це герой для наших сусідів, а для нас той, хто фактично призвів до першого занепаду Речі Посполитої».

Цікава дискусія з цього приводу розгорнулася на сторінках «Європейської правди». Деякі дописувачі радять нашій владі переходити від оборони до наступу. І, зокрема, «зчинити галас за Пілсудського, Армію Крайову та інших польських «героїв», за знищену Західноукраїнську Республіку і позбавлення нас незалежності. Один з авторів пропонує іти ще далі: проаналізувати шкоду, яку Польща заподіяла українському народові, «починаючи з 1349 року після захоплення Галичини Казимиром». Одне слово, згадати все. І думаю, цей реєстр взаємних провин буде аж ніяк не на користь Польщі, бо це вона над нами панувала, а не ми над нею, це її репресивна машина нищила українців, а не навпаки. Бездержавна Україна могла тільки захищатися від свавілля окупантів, але й це нам ставлять у провину.

Та це шлях у нікуди — згадувати все і з’ясовувати, хто кому більше вчинив кривди. Немає націй безгрішних, у кожної, мабуть, є свій «скелет у шафі». В історії  уже нічого не зміниш. І не варто її переписувати, шукати собі якихось оправдань і демонізувати сусідів, треба думати про нинішній день і завтрашній та зводити фундамент для добросусідських стосунків між нашими країнами. Останні кілька років польські націоналісти тільки те й роблять, що руйнують закладені підвалини добросусідства та роздмухують вогонь розбрату. Невже вони вважають Україну такою слабкою, що її можна залякати і змусити прийняти «польську правду». Якщо вона вже російської не прийняла і нині власною кров’ю захищає свою, українську, правду, то про польську годі й говорити. Намагання сусідів змусити нас робити щось на їхні вимоги викликає тільки спротив. Нині, у четверту річницю загибелі Небесної Сотні, на вулицях Тернополя, як й інших міст Західної України (і аж ніяк не Малопольщі), вивішені поруч із державними червоно-чорні бандерівські стяги. Такого раніше не було. А відомий рухівець Василь Куйбіда рекомендує: «Якби наші Президент, прем’єр і вся Верховна Рада заявили, що вони сповідують бандерівську ідеологію, хотів би я бачити ті польські суди, які їх за це судитимуть…»

Галина САДОВСЬКА.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини