На вулиці За Рудою, що в Городищі над потічком, мешкають працьовиті і дружні люди. Чи не в кожному обійсті — кілька корів, поросят, гусей, качки, а курей — і не злічити. Є й індики.
— І ви утримуєте цих пернатих? — цікавлюся у своєї давньої приятельки Орести Возняк.
— Щороку індичка висиджувала індичат, бо, як бачите, їм розвільно — сіножаті, вода. Минулої весни було понад шість десятків голів. А як підросли, то за кілька днів не стало більше половини — бузьки задзьобали. Чи поїли… — скаржиться жінка.
— Бузьки? — дивуюся.
— Так, ви ще такого не чули? А сталося все через те, що один газда гніздо лелечине переніс в інше місце. І його мешканці почали занаджуватися до людських подвір’їв та нападати на індиків.
— То направду сумна історія, — співчуваю. — Бо треба було наробитися вам біля них.
— Більше все на Оксанині плечі й руки лягає. А я помагаю невістці. Вона ж всю господарку утримує: город обробляє, птицю доглядає та корів доїть. Бо Володя, син, у слобідській «Славі» працює: оре поля, сіє, врожай збирає. Директором там Василь Кривко. Тож недбайл він не любить. Ну, а невістці син-п’ятикласник Віталик допомагає замість батька.
— Але ж, здається мені, що молодиця з міста?
— Ну то й що? Я теж народилася не в селі. Але, як бачите, все вмію. І Оксанка чи зварити, чи спекти, — до всього вдатна. Сир, сметану чи молоко, як винесе, буває, на ринок, то міські пані швидко розбирають.
— А як Володя з нею запізнався? Адже з Городища до містечка над Коропцем неблизько.
— О, то кілька історій можна розповісти, і одна іншій дає початок. Першою я оселилася в Городищі — прийшла працювати бібліотекаркою за скеруванням. Через якийсь час перевели мене до сільради, аж поки на пенсію не вийшла, була в цій установі. Але зростала на асфальті, а тут дали норму колгоспних буряків обробляти. Я ні сапати, ні проривати не вміла. Однак винаймала квартиру в лагідної старенької жінки Юлії Кривокульської. Вона мені за матір була. Заспокоювала: «Не плач, дитино, я тобі поможу, а там сама навчишся». Тож як поверталася з бабою Юлею з поля, то мало не плакала. Йой, той, хто придумав веселу пісню «Буряки рядочками стеляться листочками…», гадаю, ніколи сапки в руках не тримав.
Але молодість брала своє — як зорі небо всівали, то кудись і втома дівалась, — йшла з дівчатами до клубу. Там і познайомилася з парубком Іваном Возняком. Він давно заглядався на симпатичну білявку, як зізнався пізніше. Був суворим з вигляду, а Орися — лагідна, боязлива, несмілива. Ще танці не закінчилися, втікала з клубу. Однак той перестрів дівчину й сказав: «Якщо я тебе не візьму, то й комусь не віддам!» Затріпотіло серденько в грудях, наче пташка, і Орися дала слово, що вийде за Івана заміж. А потім і серце йому віддала. Він був добрим для неї чоловіком.
— Любив? — перепитую.
— Не кривдив. 25 років прожили в злагоді. Руки мав золоті, в Тернополі на будові працював, а як повертався, бувало, з роботи, то хвилини не засиджував, а зводив хату. На новій вулиці, де взяли пляц, цеглу до цегли, камінець до камінця клав своїми рученьками. Напевно, робота до могили звела його передчасно, — сумовито мовить пані Орися, дивлячись на гарний будинок, на якому залишив свій слід її Іван.
— Дочекався чоловік ще внуків?
— Від дочки Лариси (він чомусь називав її Любою). Вона часто бувала в моїх батьків, вчилася там. І знайшла гарного нареченого — з порядного роду Дембіцьких. А вже пізніше Володя до сестри навідувався та й сподобав собі Оксану…
— То ви в Підгайцях маєте не тільки подруг, родину, а й, напевно, сватів?
— Залишився лишень батько Оксани — Володимир Грог. До речі, незабаром в нього день народження — виповниться вісімдесят літ. Тож якщо напишете в газеті про його добру дитину, яку сват віддав мені за невісточку, це буде для нього приємною несподіванкою і презентом.
Із братиком Віталиком прийшла з вулиці золотоволоса дівчинка Катруся. Це синьооке диво заусміхалося й притулилося до бабусі.
— На святої Катерини вродилася внучка, тож і назвали на її честь. Нещодавно вітали з днем Ангела хрещені батьки, братики й сестрички, мешканці усієї вулиці. Бо дівчинка тут наймолодша і всіма люблена.
Ярослава ШТОКАЛО-ПАРХОМЧУК.
На фото авторки: бабуся Орися з онучкою Катрусею.