Вільне життя

Чому сердита Ада Роговцева

Уже вдруге в Тернополі з виставою «Схоже на щастя» побувала народна артистка України, Герой України Ада Роговцева. Спектакль цей створений за п’єсою П’єра Пальмада та Кристофа Дютюрона «Втікачки». Його означують як «іронічну і трохи сумну комедію», хоч, на мій погляд, це швидше драматична історія двох самотніх жінок, забутих рідними, які намагаються хоч щось змінити у своєму безрадісному житті. А що обидві не позбавлені гумору, то, може, саме він і рятує їх від приреченості і непотрібності. Героїня Ади Роговцевої Клод втікає з будинку престарілих «Ірисовий гай», куди запроторила її донька, а Марго, яку грає заслужена артистка України Світлана Орліченко, покидає свій дім, де її не розуміють ні чоловік, ні донька. Їхня несподівана зустріч на узбіччі дороги, де обидві намагались піймати машину, і наступні пригоди й становлять фабулу спектаклю. Назагал теплого, доброго, розумного. Поставила його донька Ади Роговцевої Катерина Степанкова і він не залишився непоміченим. У 2015-му вистава була удостоєна головної театральної премії — «Київської пекторалі», а Ада Роговцева за роль Клод визнана кращою актрисою року. А ще «Схоже на щастя» визнали «Кращою камерною виставою».

Тернопільська публіка дуже тепло прийняла виставу, а після її закінчення Ада Роговцева відповіла на кілька моїх запитань.

Адо Миколаївно, розкажіть, що для вас театр? Ви все життя в ньому і досі з таким натхненням виходите на сцену.

— Зараз вийшла така книжка…

…«Прості речі: вісім розмов з Адою Роговцевою»…

— Так. Там я даю вичерпну відповідь на це запитання. Життя не вичерпується театром. Жодним чином. У ньому дуже багато складових: і любові, і рідних, і дітей, і батьків, і смертей, і розлук, і зустрічей… Це така велика, велика, велика Божа благодать, яка дається людині. І серед тієї благодаті є професія. І якщо ти натрапляєш на ту, яка тебе не розчаровує все життя, якщо кожного разу, коли тобі дається така можливість — вийти на сцену, ти це сприймаєш як радість, як щастя, як якусь урочистість, то це твоя велика життєва удача. Тож найбільша моя удача, що натрапила на свою професію. Я ж мала іти на журналістику. А Господь завів мене до театрального інституту. Я обрала акторську професію і ніколи не була нею розчарована, незважаючи на те, що було дуже складно, неможливо складно. Зокрема, складно було перейти з ролей молодюсеньких дівчат на ролі жінок, на проблеми зрілої жінки, а тепер ось і на проблеми старості, які як вчений зараз опановую. Адже щоразу ти проходиш усі стадії людської долі, людського життя — і молодості, і старіння, і звершень, і падінь. Тобто все, все що є долею людською, ти проходиш. І це цікаво, це не може набриднути. Так що зараз я граю усе про старих…

Але які симпатичні й неповторні ці ваша старі!

— І мені цікаво. Це мене підстьобує.

Ви часто тепер буваєте в зоні АТО. Воїни вас дуже люблять, ви для них і мама, і сестра…

— Я там більше психіатр і психотерапевт. Бо коли говориш із хлопцями відверто, як воно є, яка небезпека після повернення до мирного життя їх чекає, і що вони за нас мудріші, і що вони за нас старші. Якщо йому 20, а мені — 80, він все одно старший за мене, бо він знає те, чого я не знаю. Він пройшов через те, через що не пройшла я і кожен з нас. З одного боку — це наша гордість, наша повага, наше милосердя до них. Проте з нашого боку має бути і терпіння велике.

Але я тих хлопчиків, мудріших, сильніших, кращих за нас, навчаю, що й вони мають мати терпіння і милосердя до тих, хто не розуміє, через що вони пройшли. Дякувати Богу, є такі, що розуміють. Та є ж і такі, що кажуть: «Я його туди не посилав». Та навіть до таких людей треба мати терпіння і якось знаходити можливість жити з ними разом у мирі. Бо це велика проблема кожної війни. Приходять ті діти і не можуть пробачити: «А ви тут у жиру купались, у маслі катались, а ви тут гуляли, вистави грали і дивились, а ми там…» І це треба розуміти як з одного боку, так і з іншого — й бути людьми. Людьми, які розуміють, що хтось знає більше, більше пережив, знає те страхіття, коли треба свого друга скласти по частинах і відправити в закритій труні матері. І вони це роблять.

У мене такий неймовірний жаль до них. Я не боюся цього слова, бо в нас, в Україні, треба жаліти людей. І ця жалість має бути дієвою. Треба зробити так, щоб їм було комфортніше, щоб їм було затишніше і якось спокійніше жити в цьому мирному житті, яке інколи здається їм неможливим. Тому що я знаю хлопчика, який повернувся, а син його помер, мама з батьком померли, дружина кинула, а він повернувся, одненький, звідти. І як йому жити? І які мають бути люди навколо, і друзі поруч, як всі вони мають зрозуміти, як мають обігріти це дитя, навіть якщо йому 50 і більше років.

Ви член комітету з присудження Національних премій імені Тараса Шевченка. Скажіть, чому два роки цією премією не відзначаються театральні роботи?

— Нас там троє представників театру. Окрім мене, ще Наталя Сумська та Олексій Богданович, і ми страшенно переживаємо. Чому? Прислали роботу, що була п’ять років тому, вона не годиться. Прислали одного, що отримав державну нагороду минулого року і цього на неї не має права. І третя — робота шестирічної давнини. І більше нічого.

Театри не подають?

— Ні! Наче жаба дусить. Та подавайте! Якщо є заявка, то обов’язково приїдуть члени комітету, подивляться, розберуть. Не було що розбирати! Я їжджу Україною, в кожному театрі буваю по два-три рази. Є люди, які заслуговують на ту премію: і режисери, і автори, і актори. Не може такого бути, щоб не було в театрах України отих звершень, які б заслуговували на Шевченківську премію. Так що я дуже сердита.

На вашу думку, нині український театр переживає час злету, час пошуку…

— Злет у нас зараз у поезії, в літературі. Злет у нас у музиці. Навіть кіно уже починає заявляти про себе, як це зробили «Кіборги», «Поводир» і ціла низка інших фільмів, які заслуговують на пошану та увагу нашу. А в театрі злету поки що немає. Бувають хороші вистави, цікаві роботи, буває хороша тема, але воно не вискакує ще, тому що немає авторів, саме драматургів. Драматургія завжди відставала і від літератури, і від музики, і від живопису. Тому, щоб осмислити усе те, про що ми з вами говорили, це треба, щоб той драматург занурився в життєві ситуації так глибоко, умер там тричі, поки ту правду витягне, ті маленькі піщиночки істини. Але це треба робити. Через невдачі, проби, пошуки.

Адже театр — це завжди сьогодення. Класика — то класика. Хтось вдало її прочитає, хтось невдало. А театр — це сьогоднішній день. Людям цікаво отримати відповідь, що відбувається зараз, подумати, осмислити. Мені так видається, що в драматургії цього «зараз» мало. Не хочу сказати «нема», бо, може, я ж не все знаю, але його дуже мало, щоб воно зазвучало на всю країну.

Що ж, будемо сподіватись, що воно колись таки з’явиться. Дякую вам, Адо Миколаївно, і за цю розмову, і за ті емоції, які подарували тернополянам під час вистави.

Розмову вела Галина САДОВСЬКА.

Фото з вільних джерел

 

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини