Під час одного з моїх чергувань у школі діти принесли з двору щоденник, який знайшли в снігу. Звісно, був він трохи промоклий. Належав четвертокласнику — дитині, яка вже мала би знати про відповідальність. Із цікавості погортала сторінки — і засумнівалася, чи випадково загубився щоденник. У старанних і відповідальних учнів такого не буває.
А в цього школяра благо хоч розклад записаний, тож учителі мають змогу зорієнтуватися, де поставити оцінку, адже завдання відсутні. Звісно, яке ведення щоденника — такі й оцінки, та ще й рясніють червоно різноманітні зауваження і запрошення батькам з’явитися в школу. Ті, правда, в кінці тижня справно в щоденнику ставлять свій підпис.
Тільки ж, шановні батьки, під чим ви підписуєтеся? Під байдужим ставленням вашої дитини до навчання? А чому не зобов’язуєте (не змушуєте, врешті-решт) її заповнювати щоденник домашніми завданнями? Щоденник, як і зошит, — обличчя учня. Сьогодні ваш син лінується чи вважає зайвим заповнювати щоденник, вчити уроки, бо ж не ставить перед собою мету — бути відповідальним, а завтра почне прогулювати школу.
Така зверхня байдужість до навчання негативно відіб’ється на характері хлопця, на його поведінці та життєвих обов’язках.
Усі ми, напевно, хоч раз, але потрапляли в такі ситуації, де щось нам зробили халтурно: маляри недоброякісно наклеїли шпалери, кравчиня зіпсувала сукню, а телевізор після двох ремонтів горе-майстром довелося викинути. Чомусь думаю, що такі працівники теж колись байдуже ставилися до навчання, до шкільних обов’язків. Не записували домашні завдання у щоденниках, адже були безвідповідальними — безвідповідальними і залишилися.
…Мій сусід сьогодні вже студент. І ось при написанні цього матеріалу мені пригадався один епізод. Мав хлопчина на той час неповних чотири рочки, але на свій вік був дуже розумним, ерудованим хлопчиком.
Так ось вранці чотирнадцятого січня веде мама малого в дитсадок, а я візьми та й скажи:
— Назарку, ти чому не прийшов до мене посівати?
— Я — в садок, — відповів. — Потім прийду.
Повернувшись додому вже після шістнадцятої години, хлопчина почав готуватися до посівання. На переконання матері, що він іще замалий, треба підрости і вже наступного року посівати, малий розплакався:
— Ні! Я мушу йти! Я обіцяв!
Пані Наталі нічого не залишалося, як насипати малому в торбинку зерна і натиснути кнопку мого дверного дзвінка. А Назарчик такими задушевними віршуваннями віншував мою оселю, що навіть старшим посівальникам варто було б у нього повчитися. Ця дитина була відповідальною перед собою, перед своїм словом.
Звісно, не всі учні будуть вундеркіндами чи медалістами, але почуття обов’язку та відповідальності має бути в усіх. Щоби робити записи в щоденнику та носити цей щоденник акуратно в папці, а не викидати його в сніг, наче якийсь непотріб — не потрібно якихось надмірних зусиль. Просто учневі треба сумлінно і відповідально ставитися до своїх (поки що шкільних) обов’язків.
Якщо ви, батьки, через певні обставини протягом усього тижня не заглядали в щоденник свого школяра, то коли ставите в кінці свій підпис — просто не можете не помітити, що там, окрім розкладу і оцінок «наосліп», нічого більше немає. В цьому є і ваше недопрацювання. Отже, за ведення щоденника вашої дитини вам також «двійка».
Мирослава СЕРЕДЮК.
м. Тернопіль.
Фото з вільних джерел