Вільне життя

Канада-розлучниця

прапор Канади

Людмила з Євгеном жили душа в душу, в їхній хатині ніколи не зчинялися сварки, між ними майже ніколи не було непорозумінь. Євген завжди допомагав Людмилі. Під стареньким плотиком на їхньому подвір’ї розквітали соняхи. На столі завжди був свіжоспечений хліб.

Одного разу після смачної вечері Люда повідомила чоловікові, що вагітна. Неможливо описати радість, яку викликала в Євгена ця новина. А з народженням донечки він пішов працювати на дві роботи. Після нічних змін приходив додому під ранок знесиленим, та усмішка Іринки, ніжні дотики маленьких ручок умить надавали йому сили.

Донечка швидко підросла. На «відмінно» закінчила школу, вступила до університету на державну форму навчання. Вчилася на програміста і мріяла стати успішною в професії. Старенький комп’ютер батьки невдовзі замінили на новий. Іринка багато часу проводила за книжками і цікавилася різними новинками в комп’ютерній сфері. Пізніше знайшла роботу, хоча й не зовсім за спеціальністю. Мала пристойний заробіток, проте прагнула досягти більшого і забезпечити батькам та собі багате життя.

Тож через два роки подалася на заробітки в Канаду. Батько з матір’ю довго відмовляли доньку, проте марно. В Канаді Іра спершу працювала офіціанткою в кафе, там і познайомилась із Андрієм. Він теж був родом з України, але вже понад 12 років жив у Торонто. Дізнавшись, що Ірина має добру освіту й розуміється в комп’ютерних технологіях, порадив їй спробувати свої сили саме в цій сфері.

Через рік Андрій та Ірина одружились, хоча привітання від батьків приймали телефоном. Молоді люди створили міцну сім’ю, обоє працювали на добре оплачуваних роботах. Обов’язково раз на рік Ірина з чоловіком приїздила в Україну, а через чотири роки їх приїздило уже троє.

Подружжя пишалося синочком Алексом, а Людмила та Євген натішитись не могли внуком. Одного разу щаслива бабуся сказала дочці, що якщо в неї народиться ще одна дитинка, то просить назвати її українським іменем. Якщо Бог дасть внука, то хай буде Петриком, а якщо внучку, то назвати її Марічкою.

Проте Ірина сказала матері, що жити її сім’я планує в Канаді. Діти відвідуватимуть садок і школу разом із канадськими ровесниками, тож з українськими іменами в англомовному середовищі їм буде некомфортно.

Почувши це, Людмила заплакала. Їй боліло, що на чужині донька може забути своє коріння та землю, на якій народилась. Ірина заспокоїла матір, пообіцяла частіше виходити на зв’язок скайпом, показувати внука. Проте Людмила розуміла: комп’ютер не замінить живого спілкування, через екран вони з Євгеном не зможуть приголубити найрідніших.

Коли діти вкотре полетіли з батьківського дому на чужину, Люда і Євген дуже засумували, все думали, заради кого жити, якщо найдорожчі так далеко. Та під час однієї з наступних розмов Ірина запропонувала батькам переїхати до Канади. Їм нелегко далося рішення про виїзд за кордон, однак вони його ухвалили.

В аеропорту Торонто Людмилу та Євгена зустріли донечка з зятем та маленький Алекс. Відтак удома за великим столом усі радісно говорили про роботу та життя. Щоправда, Андрій розмовляв з Алексом англійською, а Ірина це заохочувала. Того вечора бабуся подарувала внукові вишиванку, проте такий подарунок йому не сподобався.

Минули роки, а жінка ніяк не змогла звикнути до життя на чужині. Весь час вона проводила вдома, лише інколи виходила на вулицю. Внук не знаходив із бабусею Людою спільної мови, чомусь уникав спілкування з нею. Євген працював на одному зі складів за два квартали від дому. Ірина відмовляла батька від роботи, але він не хотів жити за гроші дітей.

Через деякий час здоров’я Євгена погіршилось. Донька піклувалася про батька як могла, зверталася до найкращих лікарів, проте нічого не допомагало. Тож Люда доглядала хворого чоловіка. Жили обоє за гроші дітей і помічали, що зять не дуже задоволений цим.

Одного вечора Людмила попросила доньку повернутися в Україну, але ця розмова закінчилася сваркою. Через три місяці після цього Люда сказала Євгенові, що досить сидіти на шиї в дітей — треба їхати доживати віку в Україну та нікому не заважати. А вже через кілька днів подружжя ступило на рідну землю.

Серця вже немолодих людей ніби всміхалися та плакали водночас, коли ноги ступили на поріг рідного дому. Увійшовши до хати, Людмила сіла в крісло, припорошене пилом, і заплющила очі. Уявила собі щасливу сім’ю, Алекса, котрий приніс їй букет соняхів, дочку із зятем та радісного Євгена. Відтак відкрила очі, поглянула на фотографію внука і гірко усвідомила, що він ніколи не принесе їй букета соняхів, адже вони вже надто заросли колючими бур’янами.

Христина КОТОВИЧ.

с. Домаморич Тернопільського району.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини