Відколи українські бійці на Донбасі протистоять російському агресору та підтримуваним північним сусідом бойовикам, на мирній території української держави невтомно працюють волонтери: збирають і доставляють на схід найнеобхідніше. А в час нетривалих відпусток захисники Вітчизни радо йдуть до тих, чия підтримка їм так потрібна, аби подякувати за неї.
Одна з таких зустрічей відбулася у Кременецькій ЗОШ №3, учні й працівники якої вже п’ятий рік підтримують зв’язок з бійцями. З нагоди Дня добровольця, який в Україні відзначали 14 березня, школярі приймали гостей — добровольців 5-го окремого батальйону Української добровольчої армії, котрий тримає оборону в районі Красногорівки Донецької області, їхнього капелана о. Андрія Любуня і волонтера Василя Романського.
Як зізналися добровольці, дітей вони бачать рідко: на лінії фронту лише руїни і ворог. Але передусім дякували організаторам за зустріч.
«Кожна така зустріч — як нагорода для нас, добровольців. Адже це нагода згадати про пережите, побратимів, котрі поклали життя, боронячи Батьківщину від ворога, це — частинка нашої душі. Саме завдяки зустрічам з вами розуміємо: те, що робимо, — не марно: ми стоїмо за вас, за тих, кому розбудовувати Україну», — зазначив доброволець з позивним «Абдула».
Боєць із позивним «Поляк» не вперше завітав до учнів цієї школи. Доброволець, котрий пройшов через горно війни, хоч має фізичну ваду, через яку не міг би служити у Збройних силах, навів слова свого командира — легендарного «Гатила»: «Ми не герої. Будемо ними тоді, коли виграємо війну, розбудуємо державу і виховаємо собі гідну зміну».
«Добровольці захищають Батьківщину не за гроші, нагороди чи визнання, — сказав боєць. — За все, що мої побратими роблять там, на лінії фронту, вони отримують значно вищу плату — можливість бачити вас без страху і болю в очах. Завдяки вашій підтримці вони здобувають перемогу над ворогом. Під час нетривалих відпусток найбільший відпочинок і заряд побратими отримують саме під час таких зустрічей. З більшістю з нас ви не знайомі, але всіх нас гріє ваша любов і щира підтримка».
Діти слухали гостей уважно й зацікавлено. І не соромилися запитувати про те, що хвилює. От, наприклад, чи часто стрілять на передовій.
«У 2014-му моя гармата могла вистрілювати п’ять, п’ятдесят, а чи й двісті снарядів на день. Казали командири, що я неекономний, — відповів «Поляк», який був командиром гарматного розрахунку. — Тепер нібито перемир’я, але ворог обстрілів не припиняє. Тривалість обстрілів буває різною. Але наші хлопці дають гідну відсіч, стріляють влучно, робота в них результативна. Старші офіцери ЗСУ нас хвалять. Тож недарма їмо волонтерські консерви! Хоча нічого особливого не робимо. Захист — звичайна чоловіча робота».
Питань було багато: і про те, що буде, коли Америка дасть обіцяні «джавеліни», і про те, які позивні у добровольців, про військові звання, яких у добровольців насправді нема, і які тварини живуть з ними поряд на передовій.
Цікавилися діти і про те, чи отримують їхні захисники ті речі й продукти, які для них збирають люди. Відповідь добровольців була такою: «Офіційно, за документами, нас ніби й нема — відповідно держава добровольців нічим не забезпечує. Але ж і на передовій їсти, вдягатися, митися треба — на роботу не ходимо, зарплати нема. Тому ми дуже вдячні всім за допомогу. А найбільше — за малюнки, аплікації, браслети, листівки і вашу любов. Це наша найміцніша броня!»
Віра КАСІЯН.
Фото авторки