Він сидить під ворітьми будинку, незважаючи на холод. Сидить, наче вартовий, хоча не розуміє, чому двері будинку ніхто не відчиняє. Перехожі, які рідко тут з’являються, співчутливо дивляться на нього, а він кожного проводжає очікувальним поглядом.
Уже кілька днів не мав навіть крихти в роті. Підбігав до дверей, ставав на задні лапи, гавкав, скавучав — усе марно. Що трапилося? Ніяк не міг зрозуміти. Адже його тут так любили, навіть цукром, шоколадом частували, коли він господарям під музику «співав», на задніх лапках танцюючи. А ще він умів сміятися, широко відкриваючи пащу та виставляючи зуби, тоді всі тішилися його здібностями. А сьогодні… Як бути сьогодні?.. Хоча б якийсь черствий шматок хліба. Була десь зарита в землі кістка, але хіба її знайдеш під снігом. Голод — не тітка, доведеться, напевне, просити.
Тут промайнула думка: що, як потанцювати, коли йтимуть люди. Та ніхто не йшов вулицею. Подвір’я теж не наважувався полишати: звик ретельно виконувати свої обов’язки і сам ніколи від хати не відходив. Так минув ще один важкий день, ніч просидів у холодній будці голодний. Сподівався, що новий день щось змінить чи прояснить.
Уранці прокинувся від котячого нявкоту. Де взялося це кошеня? Маленький чотирилапий пухнастик голосно нявчав, провалюючись у м’який сніг. Певно, кликав на допомогу, шукав порятунку, наляканий самотністю й холодом. Невеличкий хвостик підняв доверху, вуха настовбурчив, шерсть на снігу розпушилась, очі круглі, наче ягоди, а він собі навмання прямував до будки, ніби відчував, що там зможе заховатися від холоду. Побачивши пса, нявкнув, якусь хвильку постояв і, не лякаючись, зайшов у будку й одразу почав умощуватись. Коту байдуже, хто тут, у нього не було почуття страху, головне, щоб тепло було, бо бідолаха трусився від холоду.
Тепер вони вдвох гріли один одного, хоча їсти хотілося обом. Що робити? Собака пішов до воріт, бо почув якісь голоси, а кошеня за ним. Вулицею йшли люди. Пес вибіг і кинувся їм під ноги. Жінка налякано скрикнула, а собака став на задні лапи і, незважаючи на голод і холод, почав танцювати, при цьому видаючи звуки, схожі чи то на завивання, чи на якусь мелодію.
— Він же танцює, служить, — здивовано мовив чоловік. — Оце так пес, циркач та й годі.
Тут крізь щілину в огорожі на вулицю вийшло кошеня і теж дало про себе знати тоненьким голосочком.
— Яке гарненьке. Ти, напевно, замерзло? Іди до мене, — жінка взяла його на руки. — Який хороший котик. Звідкіля ти взявся, адже тут же тепер ніхто не живе. Підеш з нами? Візьмемо? — спитала в чоловіка.
Той махнув головою на знак згоди, і вони пішли.
Пес стояв мовчки, спостерігаючи за тим, що відбувалося. Ніби щось обдумував. А відтак пішов за ними…
Віра УСЦОВА.
м. Лисичанськ Луганської області.
Фото з вільних джерел