Чотири роки тому 14 березня півтисячі добровольців прибули на полігон Нові Петрівці для формування першого добровольчого батальйону. Торік це свято офіційно утвердили голосуванням народні депутати Верховної Ради. З нагоди Дня українського добровольця я поспілкувалася з кількома краянами, які за покликом серця пішли на фронт боронити Україну.
Тернопільців Михайла Бохняка та Ярослава Панасюка обурило побиття беззахисних студентів беркутівцями і жорстокість керманичів, які навіть не думали прислухатися до протесту простих українців. Тому й поїхали до Києва. Саме в атмосфері протистояння столичного Майдану вони познайомилися, здружилися. Попри численні дискусії українців, чоловіки переконані: жертви цієї революції ніколи не будуть марними.
— Майдан об’єднав націю, всіх українців, схід і захід країни. Він ніколи не був продажним, такими були лише представники політичних партій, — каже Михайло.
Чоловік пригадує, що, попри загрозу життю, люди почувалися там безпечно. Бо вони були серед своїх однодумців. На Майдані панували мир, спокій, єдність. Навіть хворі протестувальники, зазначає Михайло, завітавши у серце революції, попри дим і запах горілих шин, почувалися здоровішими.
Сутички на Майдані для мого співбесідника не минули безслідно — чоловік отримав контузію. Тільки-но підлікувавшись Михайло подався на схід. Спочатку воював у батальйоні «Шахтарськ» (позивний «Ведмідь»), згодом за контрактом продовжує боронити країну у складі 44-ї окремої артилерійської бригади.
А Ярослав Панасюк під час революції втратив руку — схопив нею гранату, якою цілили в жінку з дітьми. Проте, незважаючи на це випробування, він не втратив ні сили духу, ні жаги до життя. Згодом вступив у лави «Айдару», отримав позивний «Борода», хоча побратими, усміхається, хотіли кликати його «Філателістом». Усе через те, що вчив хлопців замість лайливих слів «прикриватися» фразою «збирав марки». Воював, ходив у розвідку. Сьогодні Ярослав — активний волонтер, своїм оптимізмом й енергійністю підтримує бійців у реабілітації після травм.
Із ще одним нашим краянином Ігорем Павловським (позивний «Маріо») читачі «Вільного життя плюс» уже знайомі. Торік у грудні ми розповідали його неймовірну історію — поранений у Щасті боєць дванадцять годин пролежав у лікарняному морзі, доки волонтерка Алла Чонгар не наполягла на тому, щоб їй показали тіло айдарівця. При огляді в Ігоря раптово сіпнулися ноги, і його швидко забрали в реанімацію.
Вдома у військового залишилися дружина і троє дітей, тому, аби не хвилювати найближчих, він довго приховував свій стан і казав, що лежить у лікарні з бронхітом.
«Маріо» спонукала піти на війну тяжка втрата — на Майдані загинув його найкращий друг Сашко Капінос. Про своє рішення він не шкодує і донині. Хоча зізнається, боротися з ворогом, особливо у перші місяці, добровольцям було нелегко: бракувало зброї, допікали відсутність побутових умов, нестача харчів. Допомагали волонтери, а ще військових єднала спільна мета: вони знали, що борються за незалежність рідної землі, спокій своїх дітей та батьків.
— Я вважаю, що на якій землі народився — ту маєш оберігати, — зазначає Ігор Павловський.
Скромні, щирі, відверті — такими є наші героїчні військові-добровольці. Сміливці, котрі першими кинулися в бій з агресором, аби ми мали змогу жити мирним життям. Гордімося, що серед цих патріотів немало тернопільців, наших земляків.
На фото авторки: Ярослав ПАНАСЮК.