Цьогорічних чотири дні березневих вихідних офіційно були викликані Міжнародним жіночим днем, який усе ще залишається «червоним днем» календаря. Але «жіночим» стало тільки 8 березня, а решта вихідних були Тарасовими: Україна відзначала 204-ту річницю з дня народження свого видатного поета і Пророка та 157-му річницю з дня його смерті. Скільки часу спливло за водою історії, скільки поколінь наших співвітчизників кануло в Лету, а ім’я Великого Кобзаря не тільки не зітліло й не змаліло, а й продовжує кликати українців до боротьби за волю, до єдності та «єдиномислія».
По всій Україні у вихідні проходили різноманітні шевченківські заходи. До численних пам’ятників Тарасу лягали квіти, звучало його бунтарське і філософське слово. У Києві, у музеї Кобзаря, вручали Національну премію імені Тараса Шевченка. Цьогоріч її лауреатами стали письменниця, громадянка США Емма Андієвська за книги поезій, художник Павло Маков — за мистецький проект «Втрачений Рай», публіцист, громадянин США Сергій Плохій — за книжку «Брама Європи», композитор Вікторія Польова — за хорову симфонію на канонічні тексти «Світлі переспіви», а також творці циклу історико-документальних фільмів про Майдан 2014 року режисер Володимир Тихий, оператори Ярослав Пілунський, Сергій Стеценко і Юрій Гризунов.
Вручав премії традиційно Президент України. Він багато цитував Т. Шевченка, нагадував слова Івана Багряного, «що вогонь свободи і тріумф розкриленої нації мають стати пам’ятником Кобзареві». А ще Петро Порошенко на цьому врочистому зібранні дав публічну відповідь на звернення трьох своїх попередників на президентському посту Леоніда Кравчука, Леоніда Кучми та Віктора Ющенка оголосити 2018-й Роком української мови. І та відповідь була негативною. Петро Порошенко сказав, що не буде цього робити, бо, мовляв, одного року замало. Натомість пообіцяв ініціювати розробку десятирічної програми розвитку та укорінення державного статусу української мови. Хоча, як на мій погляд, одне другому не суперечить. Оголошення Року української мови стало б виявом поваги до думки своїх попередників та відповіддю на соціальний запит українського суспільства, в середовищі якого вже не один рік звучить запитання, коли ж нарешті в Україні настане Рік української мови? А то англійської уже був, навіть Рік японської мови ми мали. Час і на рідну зглянутись. У рамках Року української вже можна було б напрацьовувати перший досвід у популяризації державної мови, а паралельно працювати над розробкою десятирічної програми її розвитку. А так рішення Президента відкладає вирішення уже перезрілої проблеми, як мовиться, у довгу шухляду: поки розроблять, поки обговорять, поки ухвалять відповідний документ, скільки часу спливе, по суті, консервуючи той стан із державною мовою, який маємо нині.
До цьогорічних Шевченківських днів довгоочікуваною прем’єрою порадував шанувальників Мельпомени Тернопільський академічний обласний драматичний театр імені Т. Шевченка: в його репертуарі з’явилася вистава про Кобзаря «Тарас» за п’єсою Богдана Стельмаха у постановці народного артиста України Олега Мосійчука. Розмова про неї ще попереду, але вже скажу: робота гідна, монументальна, з цікавим алегоричним рядом. Вона не лише відтворює долю Тараса та його — і нашого — народу. У ній на повну силу звучить зболене і пристрасне Шевченкове слово. Було б тільки кому його слухати.
Недільного дня в Українському домі «Перемога» давав концерт народний аматорський хор імені Івана Кобилянського, який теж присвятив Шевченкові. Вітаючи аматорів і тернополян, що прийшли їх послухати (а в залі був аншлаг), заступник міського голови Леонід Бицюра нагадав, як цензурували, редагували і спотворювали творчість Кобзаря в радянські часи. Тодішня влада виставляла Шевченка як такого собі селянського сина, який боровся проти панів. Насправді ж поезія Шевченка насамперед була спрямована проти національного гніту українського народу. Це добре розуміли, до речі, діячі Української Народної Республіки, які оголосили 9 березня національним святом і вихідним. Годилося б і нам відновити цю ініціативу УНР, зазначив заступник очільника міста.
Коли під натиском московських орд упала УНР, об’єднана і соборна, більшовицьке потороччя швидко збагнуло, як небезпечно для нього зайвий раз згадувати Поета, а тим більше пошановувати його слово. Вихідний 9 березня відмінили, а день перепоховання праху Шевченка в Україні (22 травня) взагалі заборонили вшановувати. Не велено було ні приносити того дня квітів до пам’ятників Тарасові, ні читати його вірші. Кого ловили за цією «крамолою», того чекали «відверті» бесіди у «компетентних» органах і серйозні наслідки.
Звісно, радянська влада не могла зовсім заборонити Шевченка, долучити його ім’я до сонму забутих і зганьблених інших світочів української нації: надто потужною була його фігура. А потім, це було б все одно, що згасити сонце, а таке не під силу навіть найбільшим тиранам. І тоді його взялися «приручати». Частину поезії заборонили, з другої частини повикидали найбільш гострі шматки, в третій — одні слова поміняли на інші, більш нейтральні. Оголосили, що «сім’я вольна, нова», про яку так мріяв поет, вже настала, що саме ось таким комуністичним раєм він марив. А ще нас вчили, яким великим атеїстом і богоборцем був Тарас. Що він «любив усіх трудящих і закликав до спільної боротьби проти панів, капіталістів, католицизму, українського буржуазного націоналізму» і, не повірите, до «возз’єднання з російським народом» та навіть обстоював «двомовність» в Україні. Задекорований під Шевченка його антипод, священний і недоторканий, уже не лякав систему, а служив її утвердженню та возвеличенню. А тим часом у Шевченка були і такі рядки, про які навіть нині, можливо, й не усі чули: «…на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У них нарід і слово, і у нас нарід і слово. А чиє краще, нехай судять люди».
Здавалося, прийде в Україну воля і постане Шевченко в усій своїй величі та правді, озветься в кожному українському серці його чисте, як джерельниця, слово. Тим більше, що його уже ніхто від народу не приховує, воно відкрите, доступне, тільки було б бажання пити з того життєдайного джерела, наснажувати ним душу й серце. Але погляньте: чи багато людей приходить нині 9—10 березня та 22 травня до пам’ятників Тарасові Шевченку, якщо вже не з квітами, то бодай із зеленою гілочкою? Чи лежить у нас на столі «Кобзар» поряд із Біблією, як пишуть поети? Нерідко немає ні одного, ні другої… Не до Шевченка нині, дехто скаже, нам би вижити, якусь копійчину заробити. Мабуть, доречно нагадати: усього 47 років прожив Тарас. Двадцять чотири роки був кріпаком, десять — під муштрою і шпіцрутенами, а ще тринадцять нібито на волі, але під пильним наглядом. Сумна арифметика… Проте не зрікся своєї убогої України, не відцурався від неї.
Змусив задуматися випадок, що мав місце в Києві. 9 березня там на двох станціях метро півтори години пропускали безкоштовно у підземку тих пасажирів, котрі могли процитувати бодай рядок-другий Шевченкової поезії. І багато хто цим скористався, особливо літні люди, котрі пам’ятали хоча б «Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть…» І ось камера одного з телеканалів вихоплює двох молодих людей, хлопця і дівчину, котрі готові були оплачувати проїзд. Журналістка нагадує їм про акцію і пропонує згадати кілька Шевченкових рядочків. Вони переглядаються, ніяково усміхаються. «Кохайтеся, чорнобриві…» — підказує журналістка, а у відповідь — все та ж вибачлива усмішка і молоді люди оплачують проїзд. І це при тому, як сказала знайома вчителька, котрій розповіла цю історію, що в дев’ятих класах наших шкіл півроку (!) вивчають творчість Тараса Шевченка. Що робили цих півроку отих двоє молодих людей, що жоден рядочок Шевченкового вірша не закарбувався в їхній пам’яті?
Хтось зіронізує, мовляв, невелика трагедія чи «було б тільки й біди». Але це крапелька, в якій відбивається море. Море безкультур’я, невігластва, байдужості до речей, які мали б бути в кожній людині стержневими. Спливають у пам’яті барикади Майдану, гордий українець Сергій Нігоян з плакатом «Борітеся — поборете», що читає Тарасову поему «Кавказ». Це як небо сили духу людини, котра знає, за що жертвує життям. І ота сценка в столичному метро… Між ними — прірва. Звичайно, не всі можуть бути героями, але добрими громадянами своєї країни, мабуть, усе ж зобов’язані.
Тож читаймо Шевченка, ідімо до нього за порадою, за наукою, гартуймо його словом своє серце, й тоді там неодмінно оселиться Україна і ми нарешті зрозуміємо, «що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?..»
Галина САДОВСЬКА.
Фото з вільних джерел