Вільне життя

На службі в Кремля

З «обранням» у 1927 році більшовицьким патріаршим місцеблюстителем Сергія Страгородського, «победоносная» ейфорія зійшла не тільки на більшовиків, а й на їхню жертву — РПЦ. Усі святкували перемогу.

Влада — над «гидрою контрреволюции», як повне привласнення церкви. Ілюзією примирення з владою тішилася і РПЦ: нарешті догодили, раділи церковні «реформатори». «Мы их, большевиков, не знающих имени Христа, должны благословить именем Христа. Мир должен принять через авторитет Церкви правду коммунистической революции. Это честь, это святыня, это конечная вершина, на которую может взойти Русская Церковь…» (Із «речи» червоного митрополита А. Введенського).

Повністю прибравши до рук церковну верхівку, кривавими репресіями позбувшись найменших проявів церковного спротиву, із сатанинським оскаженінням більшовики взялися глумитися над почуттями віруючих. Публічне нищення храмів набрало садистського задоволення в його виконавців. Країна була завалена продукцією «Войовничого безбожника». Антирелігійні лекції, фільми, «диспути», демонстративні досліди над психікою людини різними «екстрасенсами», наочні хімічні реакції «перетворення» води у вино і навпаки, карикатури на обов’язково п’яного ненажеру-попа — одне слово все, що «доказувало» відсутність Бога, як із відра лилось на голови заляканого люду. Всі біди, нестатки, хвороби приписувались церковникам. Біля ще не закритих храмів чергували «заградотряди» різних активістів. У п’ятдесяті і в першій половині шістдесятих років авторові цих рядків довелося бути прямим свідком цього. І це в цілковито проукраїнському і релігійному Почаєві, де не бракувало тих, хто готовий був жертвувати собою, захищаючи лавру.

Більшовики добивалися повного знищення не тільки храмів, а й самої віри. Ім’я Бога «має бути забуте за п’ятирічку» — таке завдання ставив вождь усіх часів і народів. Владу і Сталіна ця «церква» вихваляла на всі лади. І це в часи розгнузданого войовничого безбожництва. Ще й тепер можна почути слова виправдання «місцеблюстителя» Сергія: «А що він мав робити? Перестріляли б більшовики і його, і всіх церковників. А так церква все-таки вижила». Не заперечую: так би й було. Не заздрю і самому Сергію, Бог йому суддя. Тільки запитую: хто ж вижив? Церква зі своєю духовною позицією чи його наслідники холуї-ієрархи і попи-заробітчани, які «пороху навіть не нюхали»? Чи це «дрібниці»? Іуда вирок собі виніс сам. Нинішні «найканонічніші», промінявши Боже на шкурне, не тільки про звичайне каяття не думають, а ще і весь світ «камінням закидають». Прислужництво, пряме «ідолопоклонство» святим словом «православ’я» називають. Ось що найстрашніше в цій церкві.

Уся історія Росії побудована на таких «дрібницях». Не святим у РПЦ є чернігівський князь Михайло, який прийняв мученицьку смерть, але не вклонився хану, зате «святим» є Боголюбський, який вирізав киян і знищив Київ. Не заради віри, а шкури «святий» Невський у союзі з Ордою нищив Святу Русь. На православний Новгород була накладена анафема за опір татарам. За прагнення незалежної України був анафемований Мазепа, а православних гайдамаків, котрі боролися за єдність із «єдиновірцями» москалями, останні видали на «палі» полякам. Нині «православні» кадировці «захищають» Донбас.

Гітлера Сталіну перехитрити не вдалося. В яму, яку готували нацистам, потрапили самі комуністи. Війна. І не на чужій території. Сталін змушений був щось придумувати, хитрувати, вдавати гуманіста і миротворця. Налагодження стосунків зі світом з діючим, обновленським, статусом РПЦ було неможливим. Виконуючи волю вождя «всех безвинно павших и безвинно севших», недомученим і ще не розстріляним представникам РПЦ під час війни (1943 р.) було великодушно дозволено обрати патріарха. Ним став вірний сталінець і старший обновленець той же Сергій (Страгородський).

Надто неприйнятною за прислужництво більшовикам була особистість раптово спеченого патріарха навіть для більшості свого духовенства. Надто дрібним він був на міжнародному рівні. А плани в Сталіна визріли грандіозні. Цю «пляму» на «бездоганному» мундирі головного борця з нацизмом ліквідував сам Сергій раптовою смертю (1945 р.) Патріархом став другий за рангом обновленець Алексій (Симанський). Такий же за духом, але менш знаний у світі. Та й деякі «обновленські» гріхи можна було на Сергія списати. Саме з огляду на майбутнє була проведена ця «рокіровка» патріархами. Саме від їхніх анафемствуючих рук були рукоположені всі сьогоднішні ієрархи РПЦ. Саме їхніми руками була накладена анафема на митрополита Філарета. Саме з їхніх вуст нині лунають найбільші прокляття «розкольникам»…

Дев’яносто років тривала справжня війна між РПЦ і РПЦ Зарубіжною. Адже РПЦ Зарубіжна викривала саме неканонічне, більшовицьке нутро РПЦ. «Найблагодатнішої, найканонічнішої, найправославнішої, найтисячолітнішої», най…, най…, най… Тільки в 2009-му Путін частково примирив ці ворогуючі церкви. «Яко не бывшею» була відмінена анафема РПЦ своїй зарубіжній сестрі, половина якої вважає РПЦ неканонічною і досі.

Але… увага! 29.06.1941 року «Пасхой среди лета» назвав рупор РПЦ Зарубіжної газета «Новое Слово» напад Гітлера на СРСР. «Новая страница русской истории открылась. Понадобилась железно-точная рука германской армии, прошедшая по всей Европе, сильна не только мощью своего вооружения, но и послушанием Высшему Закону, Провидением». І знову увага. «Боже благословення зійде на тих, хто підтримує радянську владу, поставлену Богом», — заявив архієпископ Вільямін (РПЦ Зарубіжна), але вже після поразки Гітлера. Нагадую: «розкольники» з Гітлером воювали, а не вихваляли його, а Москва саме їх проклинає найбільше. Навіть охрещене в УПЦ КП дворічне немовля виявилося страшнішим для новітніх «антифашистів» у рясах.

Рік 2007-й. Вісник УПЦ, №74. Митрополит Павло (тодішній депутат ВР від комуністів(!): «Я человек советского времени, и об этом времени не могу сказать ничего плохого… государство советское охраняло Православную Церковь. Кто хотел быть верующим, тот был. Коммунисты никогда(?!) не призывали громить церкви и идти против Бога. Нас с Петром Николаевичем  (головним комуністом України Симоненком. — Авт.) связывают давние дружеские отношения. Да, было много расстреляно за грехи наши. Поэтому еще раз повторю, что отношусь к коммунистам с большим уважением». Судячи з логіки Павла, Всевишній доручив комуністам розстрілювати невинних «за гріхи наші».

Та дивуватись не варто. Принциповою церква в Росії не була ніколи. Не тільки царі були «богоподобными», а й Сталін, і навіть Гітлер. Звик собака бігати за возом, побіжить і за саньми, кажуть у народі. І вже не за царською каретою, не за генсеківською «Чайкою», а за президентським кортежем «бігає» сам «Святейший Патриарх Московский и Всея Руси Кирилл» (за сумісництвом агент КГБ Гундяєв, а може, й навпаки), закликаючи рятувати Україну, адже там «безбожництво стає державною ідеологією».

Саме такі, убогі духом, у 1992-му піддадуть «анафемі» митрополита Філарета, організують вигнання владики Якова з лаври, здійснять московські хресні ходи про «ненадобность» Української церкви, проведуть розкольницький харківський «собор», звинувачуватимуть «всіляких рухівців», які, «помінявши партквитки», «лізуть в церкву», проклинатимуть «неблагодатних розкольників», виявлять «зверя» не в більшовицькому партквиткові, а в українському паспорті та ідентифікаційному коді і друкуватимуть антиукраїнські «Почаевские листки».

Справжні захисники голови клали за православ’я. Привізні  «козаки», з обтяженими від блискучих «нагород» яскравими, як папуги, кітелями навіть кашкетів не знімали перед іконою Божої Матері. Такий «козак» з нагайкою за халявою «охороняв» Стопу Божої Матері, а інший, по-есесівськи розставивши ноги із закладеними назад руками, перед вівтарем і спиною до нього споглядав за порядком у «залі». 800 років лавра обходилась без таких «защитников». Тому й вижила.

Це з їх благословення на Святих Воротах перелякані «нашествием латинян» жінки вихрещували, окроплювали, «изгоняли бесов» і розвертали назад в «гиенну огненную» кожного, на кого вкаже московський перст. Євангельський заклик над їхніми головами «Придите ко мне все нуждающиеся и обремененные» для Кремля «не указ». Як розсварити українців, там головне завдання. Гіркими сльозами плакала Мати Божа Почаївська, спостерігаючи з Небес, як Її діти воюють між собою, з’ясовуючи, хто правильніше Її любить. Як вершать Суд Божий. Без Неї. І без Нього.

Як бачимо, не допомогло. Ні нафта і газ, ні надпотужні ядерні бомби, ні «мощі» Ілліча, ні фарисейські молитви «своєї» церкви. СРСР розвалився раз і назавжди. На брехні і насильстві збудований. «Якщо не Господь будує дім, марно трудяться будівничі», — сказано в Святому Письмі. Не Бога (Він же милосердний), а Путіна бояться в РПЦ. Шкода, що все ще будують «Вавилонську вежу» в Росії. Тричі шкода, що будує цей «русский мир» і церква. Нашим потом, сльозами і кров’ю. І не на славу Божу.

Тимофій ПАЛІЙ,

голова Почаївського осередку Всеукраїнського об’єднання ветеранів.

Кременецький район.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини