Вільне життя

Служити легше, ніж чекати…

День військової служби правопорядку в Збройних силах України, що вже шістнадцятий рік поспіль військовослужбовці відзначають 19 квітня, у її Тернопільському зональному відділі збігся з тринадцятою ротацією в зону АТО. Особовий склад отримав грамоти, подяки й відзнаки за сумлінне виконання військових обов’язків, професіоналізм, бездоганну дисципліну, відданість присязі та з нагоди 16-ї річниці створення служби правопорядку. Військових прийшли привітати й провести представники влади і бізнесу, котрі матеріально допомагають здійснювати ротації.

— Сьогодні ми проводжаємо в комендатуру Попасної 25 осіб, — розповідає начальник зонального відділу військової служби правопорядку полковник Іван Бугай. — Найперше дякую їхнім рідним, бо чекати важче. Хлопці їдуть на чотири місяці. Декотрі вирушають на схід уже вп’яте, а двоє — вперше.

Це солдат Володимир Присяжнюк і старший лейтенант Віталій Юрченко. Ні одного, ні другого родичі не проводжають. Володимир хоч і з Тернополя, та не покликав нікого, бо не вважає ротацію особливою подією. Каже, що це звичайна робота військового. Він хотів служити, тому й підписав після строкової служби контракт.

Родина ж уродженця Брянська, офіцера відділення запобігання і виявлення злочинів та інших правопорушень Віталія Юрченка — за 800 кілометрів од Тернополя. В Сумах за нього переживають найдорожчі. Переживають, але поважають його рішення захищати Україну.

Майора Сергія Сеньківа проводжає дружина Оксана. У відповідь на моє запитання лише витирає сльози… «Я говоритиму за неї», — каже чоловік, стискаючи руку матері своїх дітей, для яких відстоює мирне майбутнє України. Вирушаючи до Попасної втретє, він добре усвідомлює, що військовим служити легше, ніж рідним чекати їх.

— Нас підтримують телефонні дзвінки з дому й волонтери, — розповідає Сергій. — Часто приїжджають семінаристи з Великої Березовиці, активісти. Завжди приємно зустрітися з кимось із малої батьківщини. Бо там інша культура, інші люди. Хоча… На Різдво нам приносили кутю й колядували двоє дівчат і хлопчик. Розповіли, що їх цього навчила бабуся родом із Західної України. Я телефонував додому, розповідав про це з таким захопленням! А загалом настрої місцевого населення змінюються, бо ми допомагаємо йому, ділимося всім, що привозять волонтери.

Сергій пригадує, що під час першої ротації у Попасній було мало людей, після обіду вони не виходили на вулиці, ховали автомобілі, бо думали, що їх відбиратимуть. Тепер ситуація змінилася — і вже ніхто не цікавиться, чи знімати листівки з інформацією комендатури, коли прийдуть «наші».

…Після виконання Гімну України до Василя Бурми підійшов Іван Псуй, котрий уже понад тридцять п’ять років працює у військовій частині, й крізь сльози спитав, які відчуття викликає у Василя Олександровича звучання нашого славня. А відтак розповів, як на початку 90-х одна мама, котра приїхала до сина на присягу, з першими акордами Гімну стала на коліна просто у дворі військової частини. І плакала від радості, й дякувала Богу, що дочекалася почути на рідній землі Національний гімн України.

— Я пригадую це і теж плачу, як чую його, — каже сивочолий батько. — Нині плачу, бо на війну хлопці їдуть — не на танці. Їдуть змінити мого сина Андрія. Уже четвертий раз зустрічатимемо його…

…Їдуть хлопці, аби з роками й східняки слухали Гімн своєї країни зі слізьми зворушення і вдячності тим, котрі ризикували життям і віддавали його за незалежність та право свого народу жити під мирним небом.

Фото Василя БУРМИ

Loading...

Про автора

Лілія Костишин

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини